Колегія Генеральних старшин

Генеральний писар Савич Семен (генеральний писар) (? — 1725) продовжував керувати Генеральною військовою канцелярією ще з 1708 року. Він тримав печатку Війська. До обов'язків також входило прийняття грамот і виголошення на Раді старшин актів, грамот та інших документів державної ваги.[2]

Генеральний суддя завідував судочинством. На цій посаді ще з 1715 року працював Чарниш Іван Федорович (? — 1728). В умовах існування Першої малоросійської колегії постійно конфліктував з її бригадиром Степаном Вельяміновим, що прагнув підчинити собі судочинство в Гетьманщині.

В умовах відстуності повноцінного гетьманського уряду працював лише один Генеральний осавул, що стежив за правопорядком у Гетьманщині, наглядав за складом і бойовим забезпеченням Війська, веденням компутів, забезпеченням грошової й натуральної плати козакам, які несли військову службу. З 1710 року цю посаду продовжував обіймати Василь Жураківський (? — 1730)

Генеральний бунчужний Яків Лизогуб (1675—1749), що працював в уряді з 1713 року, охороняв бунчук, відав різними військовими справами, іноді за дорученням гетьмана («по зволенію рейментарской власти») міг видавати універсали й мав свою печатку.

Отже завершений колегіальний уряд склали Павло Полуботок та генеральні старшини. Вони фактично правили Гетьманщиною разом з бригадиром Степаном Вельяміновим.

Керманичі України гетьман Павло Полуботок, Генеральний писар Семен Савич та Генеральний суддя Іван Чорниш залишили свої справи і уряди в Україні Малоросійській колегії та 13 червня виїхали з Глухова до столиці «у санкт-петербурзьку дорогу».[4]

Полуботок, Савич і Чарниш розпорядилися про передачу повноваженнь на час їх відсутності в Україні генеральному осавулу Жураківському і генеральному бунчужному Лизогубу.

Прибувши 3 серпня 1723 року до Петра І вони подали ще одну петицію на вибір нового гетьмана. Це дуже розгнівило імператора, але українці не відступали. З собою вони привезли копії 156 документів, які підтверджували незаконність оголошення Малоросійської колегії та необхідності відновлення гетьманства. Звертались до всіх інстанцій: неодноразово до Сенату, в Колегію іноземних справ, звертались до високих царських вельмож.[5] Та всі ці звертання були марними.

Розгніваний наполегливістю українців Петро І наказав у вересні 1723 року судити їх Таємною Канцелярією, звинувачуючи в державній зраді. Почалися допити. Автор «Історії Русів» переповідає про те, що довелось витерпіти українським керманичам: «Особа, що не призналася до вини, мусила витерпіти все те тортурами через три прийоми, або зміни, і різним знаряддям, а наостанку вогняним, себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою».

Таким чином, коли Писар Генеральний Савич у тій Тайній Канцелярії запитуваний був самим Государем: «Чи він знає про лихий замір товаришів його і земляків, які душили баранів?», а він відповідав на теє із звичайною тогочасною Малоросійською чемністю: «Не скажу Ваше ці!», то за тії слова, за тую чемність дістав з першого разу доброго поличника, а далі засуджений був на тортури…"[6]

10 листопада 1723 року п'ятнадцять козацьких старшин на чолі з наказним гетьманом були заточені в колодки і відправлені до Петропавлівської фортеці. Залишились на волі тільки їх служники і, зокрема, семеро Семена Савича.[7]

Це був безпрецедентний крок російського імператора, — говорить відомий український історик Микола Аркас. — Були ув'язнені перші політичні в'язні в новій російській столиці. Павло Полуботок не витерпівши страждань, в першу чергу моральних, помер 18 (за новим стилем 29) грудня 1723 року.[8] Після цього тортури припинились.

Імператор, який особисто допитував наказного гетьмана пережив його лише на 40 днів. Після смерті Петра І (28 січня 1725 р.) на чолі Російської держави стає його дружина імператриця Катерина І Олексіївна (1725—1727). Одним із перших своїх наказів, 4 лютого 1725 року, вона звільняє українських арештантів, що залишились в живих, з в'язниці. Але дозволяє жити лише в Санкт-Петербурзі.

• Аркаc Микола Історія України — Русі. 3-тє факс. вид. — К.: Вища шк., 1993. — С. 308.
• Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К.: Час , 1993. — 565 с.
• Белашов В. І. Глухів — столиця гетьманської і Лівобережної України: посібник до «Глухівського періоду» історії України (1708—1782 рр.). — Глухів, 1996. — 144 с.
• Журнал, тобто насушна записка справ, що траплялися у Військовій Генеральній [Записи Павла Ладинського] // Київська старовина. — 1994. — № 3 (306). — С. 38.
• Історія Русів / Пер. І. Драча. — К.: Рад. Письменник, 1991. — 318 с.
• Костомаров Николай Павел Полуботок // Костомаров Миколай Исторические произведения. — К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. — С. 417.
• Універсали Павла Полуботка (1722—1723) / Упорядник: Вячеслав Ринсевич. — Київ, 2008. — 720 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т. Г. Шевченка; Наукове товариство ім. Шевченка; Центральний державний історичний архів України, м. Київ).