Кочевих Іван Павлович

З 1947 по 1958 рік працював майстром, технологом, начальником планово-диспетчерського бюро, начальником цеху, начальником виробництва на Львівському авіаремонтному заводі п/с 125, який за післявоєнне десятиріччя перетворився на флагмана приладо- та радіопромисловості в Радянській Україні та західному регіоні СРСР, де вироблялися вимірювальні прилади, телеметрична апаратура для ракетно-космічних систем. Член КПРС з 1955 року.

У 1958—1963 роках працював начальником оборонного відділу, головним інженером управління приладобудування, головним інженером управління радіоелектронної промисловості Львівської Ради народного господарства (раднаргоспу).

У 1960 році закінчив заочно Львівський політехнічний інститут.

З 1963 року — директор Львівського заводу п/с 125 (завод «Вимірювач»), а з 1969, після реорганізації підприємства у виробничо-технічного об'єднання ім. В. І. Леніна (сьогодні — «ЛОРТА»), по 1977 рік — його генеральний директор. У складі підприємства в той час були: головний завод, 10 філій, 2 науково-дослідних інститути, інститут підвищення кваліфікації, технікум. У цей період в об'єднанні було впроваджено комплексну систему управління якістю продукції, що дозволило сягнути 30 % показника щорічного зростання обсягів виробництва, забезпечити випуск виробів у єдиному експортному виконанні з маркою «Зроблено в СРСР» для зовнішніх та внутрішніх споживачів. Приділяв велику увагу добробуту працюючих, розвитку соціальної сфери у Львові та області. За цих часів силами об'єднання були збудовані піонерський табір «Сокіл» (сел. Брюховичі), база відпочинку (сел.. Родатичі), палац культури та стадіон «Сокіл» у Львові, комбінат харчування, дитячі садки, житлові будинки.

У 1970 році став Лауреатом Державної премії УРСР в галузі науки і техніки. Захистив дисертацію кандидата технічних наук в галузі стандартизації (1971). Отримав звання Героя Соціалістичної Праці (29.03.1976).

9 лютого 1977 р. був призначений заступником голови Ради Міністрів УРСР з питань науково-технічного прогресу. Розробив принципи управління науково-виробничим комплексом УРСР. Підготував пропозиції щодо забезпечення економічної самостійності адміністративно-територіальних одиниць республіки. Наполягав на реорганізації та підвищенні ролі Академії наук УРСР у рішенні актуальних завдань народного господарства. 5 березня 1980 року внаслідок розбіжностей з партійно-господарським керівництвом республіки був звільнений з посади «у зв'язку з переходом на іншу роботу».

З 1980 року — директор Державного інституту по проектуванню заводів сільськогосподарського машинобудування Міністерства машинобудування для тваринництва і кормовиробництва СРСР у місті Києві. Продовжив наукову діяльність, викладав у Київському інституті народного господарства. Одержав звання професора. У роки «перестройки» подав цілу низку пропозицій до уряду CPCP з реформування економіки, науки та виробництва. Балотувався на 1-й з'їзд народних депутатів СРСР.

У 1990 р. вийшов на пенсію. Став академіком Української академії інформатики (1995). Видав понад 60 наукових робіт. В останній період життя зосередив увагу на розробці філософських проблем розвитку світобудови, суспільства, державотворення. Висунув гіпотезу про устрій Всесвіту на принципах самоорганізації та оприлюднив цю концепцію в роботі «Головний закон Всесвіту» (рос.: «Главный закон Вселенной») (1998). Його внесок у розвиток освіти та науки відзначено Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2002).

Був одружений з 1947 р. на Валентині Олександрівні Кочевих (1926—2009) (дівоче прізвище Бондаренко), правнучці Петра Михайловича Акименка, харківського купця 2-ї гільдії, потомственого почесного громадянина.

Діти: Ігор, Олександр, Володимир. Онуки: Маріанна, Віталій, Олег, Вадим.