Красне (Козятинський район)

За даними списку населених пунктів Бердичівської округи (попередні дані Всесоюзного перепису населення 17 –ХІІ. 1926 року м. Бердичів статистичне  бюро. 1927. Стор. 40-41) рік заснування поселення Красна Ферма - 1884, а тип-хутір. Всього господарств - 52, типу - 14, населення – 232 осіб, чоловіків - 123, жінок - 109. Розподіл населення за національністю господаря: українці - 144, росіяни - 9, поляки - 79, євреїв - 0. Віддалення населеного пункту: до райцентру міста Козятин – 25 верст., до окружного центру міста Бердичів – 50 верст. Найближча залізнична станція -  Голендри, верст. до неї -13. До 1917 року входило до Самгородоцької волості Бердичівського повіту, Київської губернії.

На початок ХХ ст. тут знаходилась ферма-маєток поміщика Польховського, що займався розведенням коней - це він побудував панський будинок. Існує легенда (перекари) про пана Красуцького (Краснянського), який одружився з дочкою Самгородоцького поміщика Ребендера та заснував поселення. Ймовірно назва Красне (Красна ферма) пішла від управителя (орендатора) та засновника ферми Аврума Красного який в 80-х роках 19 століття проживав в цій місцевості.

У родині А. Красного в 1886 році народися син Пінхас який в майбутньому був членом Української Центральної Ради, Міністром єврейських справ в уряді УНР доби Директорії (1919-1923 роки).

За 1917 і 1920 роки Самгородоцький волосний революційний комітет, подає цікаві порівняльні дані про населення села (маєтку) Красне: кількість переписаних дворів - господарств у 1917 - 6, а в 1920 - 25; кількість жителів у 1917 – 28 осіб з них чоловік - 15, а жінок – 13 в 1920 – 113 осіб (чоловік - 57, жінок - 56); відповідно кількість відсутніх у селі у 1917 становило 1 особа., а в 1920 – 10 осіб. Надаються також дані по поселенню (маєтку) Софіївка: кількість переписаних дворів - господарств у 1917 - 14, а кількість жителів у 1917 – 79 (чоловіків - 35, а жінок - 44); відповідно кількість відсутніх у поселенні у 1917 становило 2 особи., а за 1920 - дані відсутні.

Село Красна на початок 1942 року нараховувало: дворів - 69,  населення - 312 з них чоловіків -145, а жінок -167; за національністю: українців -203, поляків-109; за віросповіданням: православних -209, католиків -103; із них робітників -209, службовців -20, колгоспників -83 чоловіки.

Описова довідка Самгородоцької  сільської ради на радгосп «Красна» за 1945 рік про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населеного пункту Красна Самгородоцького району, повідомляє: «що воно  було захоплено німецькими окупантами 22 липня 1941 року в 12 годин дня та звільнено частинами Червоної Армії 3 січня 1944 року в 6 годин вечора. Під час захоплення радгоспу «Красна» із рук в руки не переходив. При звільненні частинами Червоної Армії радгосп «Красна», також із рук в руки не переходив. За час німецької окупації в селі звірських випадків окупантів не було. Подвигів партизанських загонів не було ніяких». Завірена   печаткою та підписом голови й секретаря  Самгородоцької  сільської ради.                                    

За показами (із матеріалів судових справ на колишніх службовців Самгородоцької районної поліції) у вересні – 1943 року було захоплено партизана Чурсіна в с. Овечаче. Були арешти, вбитий командир партизанської групи. Деякі члени партизанського групи переховувались ті проживали в с. Красне. При затриманні партизанів у селі Красна підпалили будинок Оснянської Фросини О., а в перестрілці вбили партизана (Стасена) Стисенко Тарас Прохоровича.

Леонтій Платонович Гук  (19.03.1925 - 15.03.1945) старший сержант, повний кавалер орденів Слави.

   Народився в 1925 році в селі Красне Самгородоцької сільради Козятинського району. Закінчив Самгородоцьку середню школу. В п`ятнадцятирічному віці став очевидцем подій ІІ Світової війни. В школі був допитливим, захоплювався математикою, літературою. Мріяв стати вчителем. Ріс сором`язливим і добрим хлопчиком. Любив тварин.

Юному патріоту довелося з серпня 1941 року бути свідком окупації нацистами рідного села, школу закрили, а клуб перетворили на склад. Два з половиною роки Леонтій жив на окупованій території, тричі переховувався від вивезення в Германію.

Після звільнення Радянською Армією рідного села в березні 1944 року Леонтія призивають до лав армії. Бойовий шлях розпочав 2-м  номером гарматного розрахунку в взводі 45 міліметрових пушок 449-го стрілецького полку 144 стрілецької дивізії.

Дивізія у складі військ ІІІ-го Білоруського фронту стояла на обороні під Вітебськом і водночас готувалася до наступу на Вітебсько-Оршанському напрямі. Наступ розпочався 23 червня. Наступного дня війська оволоділи Богушевськом, вийшли на оперативний простір і взяли напрям на захід. 28 червня вони вже були на березі Березині. При форсуванні річки вийшов з строю навідник , його замінив рядовий Гук. Ведучи прямий вогонь, він знищив декілька вогняних точок противника і в числі перших переправився на західний берег ріки.

Після розгрому гітлерівців під Мінськом, 144 стрілецька дивізія отримала нове завдання – наступати на Вільнюс. Ввечері 8 липня тісно взаємодіючи з танкістами, підрозділи 449-го стрілецького полку ввірвались на товарну станцію, де накопичилось 8 ешелонів і понад десяток паротягів. Всю ніч йшов бій. Наші бійці безперервно стріляли по ешелонах, не даючи можливості їхати ворогу зі станції.

Леонтій Гук прямою наводкою підбив 3 паротяги і знищив більше десятка гітлерівців. Потім були бої на проспекті Червоної Армії, вулиці Шопена. Ворог ввів в бій танкові частини. Бої за місто прийняли затяжний характер. За 5 днів гарматою, біля якої наводчиком був Леонтій Гук, знищено 4 бронетранспортери, близько десятка автомашин і багато фашистів.

   13 липня війська 5 армії, у складі котрої 144 стрілецька дивізія, у тісній взаємодії з танкістами завершили звільнення Вільнюса.

 144 стрілецька дивізія за відзнаку в боях отримала почесне найменування Віленської. Сотні солдат та офіцерів були нагороджені орденами та медалями. Леонтій Гук наказом по дивізії нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

 Тривали запеклі бої на кордонах Східної Прусії. Надто жорстокий бій відбувся в прикордонному населеному пункті Жвіржгдайчяй. Ворог зосередив тут близько 30 танків, розпочав контратаку. Сержант Гук вирішив вивезти гармату на пряму наводку. Було підбито танк і два бронетранспортери.

17 липня дивізія вийшла на річку Шишупе,  по котрій проходив кордон зі Східною Прусією. Ворог не рахуючись з втратами, кидався в запеклі контратаки. Під час них  Леонтій Гук знову відзначився, підбивши 2 танки і 1 бронетранспортер. За цей подвиг наказом по військам 5 Армії був нагороджений орденом Слави ІІ Ступеня.

Наприкінці 1944 року фронтовий наступ на східно-прусському напрямку тимчасово стабілізувався. Війська проводили перегрупування, запасалися боєприпасами, готувались до рішучого наступу Східної Прусії.

   Наступ розпочався 13 січня 1945 року. Одного сніжного і туманного дня авіація не змогла підтримати наземні війська. Ця задача лягла на плечі артилеристів. Дивізія завдала нищівного удару на пруське місто Гросс Скайсгіррен. Артилеристи на руках волокли свою сорокап`ятку, знищуючи на шляху не подавлені ворожі вогняні точки.

При прориві оборони противника в районі села Кнаулякен 13-15 січня 1945 року старший сержант Леонтій Гук прямою наводкою знищив 3 кулеметні точки і підпалив 1 танк. За цей подвиг указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року Леонтія Платоновича нагородили Золотим орденом Слави І ступеня.

 Діючи південніше Кенігсберга, 144 стрілецька дивізія відбивала багато численні контратаки противника. 15 березня в бою за місто Крайцбург старший сержант Гук героїчно загинув. В школі № 27 зібрано чимало матеріалів про героїчні подвиги нашого земляка. Похований у м. Клюгборк у Польщі.

Іванова Яніна Григорівна  (17.03.1930 р.) Герой Cоціалістичної Праці.

  Народилася в с. Красне на Козятинщині в родині селян Григорія Єгоровича – вихідця з Поволзьких степів, вимушеного під час голоду залишити рідні землі в пошуках ситнішого життя та Марії Павлівни – передової доярки місцевого радгоспу.

 Яніна зростала у працьовитій родині, змалку привчена з двома сестрами до селянської роботи. Допомагала мамі на фермі, доглядала за чисельним домашнім господарством. Коли розпочалася війна, дівчина закінчила лише 3 класи Самгородоцької школи. Батьки, що працювали біля худоби, були вимушені евакуюватись разом з господарством до Тамбовської області в Росію. Звідти батько пішов на фронт і вже не повернувся в рідну домівку, загинувши під час боїв на Курській Дузі. Після війни родина повернулася на батьківщину. З 14 років дівчина пішла працювати на ферму телятницею. У 22 – вийшла заміж за симпатичного місцевого морячка, що тільки повернувся зі служби на флоті й котрий одразу заполонив серце дівчини-трудівниці. Нетривале сімейне життя відібрала у подружжя оковита, довелося розлучитися. Господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні племінних телят, завдяки працелюбності місцевих трударів, швидко почало зростати. Незабаром Яніна обслуговувала вже 120 телят і давала щодоби на кожне теля по 1 кг. 35 г. привіску. Свою роботу поєднувала з навчанням в Самгородоцькій вечірній школі. В господарство почали з’їжатись  гості з усіх усюд.

  У 1968 р. за вагомі здобутки у тваринництві Яніна Григорівна була призначена бригадиром молочно-товарної ферми відділку «Красне» бурякорадгоспу «Самгородоцький». У 1966 р. за високі досягнення у сільськогосподарському виробництві удостоєна звання «Герой Соціалістичної праці» з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки. Обиралася депутатом Верховної Ради трьох скликань, працювала у комісії з сільськогосподарських питань.

 Час від часу підвищувала свій професійний рівень, ділилася своїм досвідом роботи на курсах підвищення кваліфікації в Києві.

 Яніна Григорівна проживає сьогодні у районному центрі місті Козятин, але не цурається землі. Майже все літо допомагає у міру сил сестрі, що проживає в рідному селі Самгородок (мікрорайон Софіївка) в нелегких сільськогосподарських роботах.

• Са́мгородок // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.332

• Погода в селі