Критика постмодернізму

Лінгвіст Ноам Чомскі стверджувє, що постмодернізм є безглуздим, оскільки він нічого не додає до аналітичних чи емпіричних знань.

Крістофер Гітченс у своїй книзі «Чому Оруелл має значення», пише, виступаючи за просте, чітке та безпосереднє вираження ідей: «Тиранія постмодерністів надягає кайдани нудьги та напівграмотної прози на людей».[1] Гітченс також розкритикував постмодерністський том, «Посібник Джона Гопкінса з літературної теорії та критики»:[2] «Французи, як це буває, колись знайшли вираз для такої прози: la langue de bois, дерев’яна мова, якою не можна сказати нічого корисного чи освітнього, але якою можна наводити різні виправдання для свавільного та нечесного. (Ця книга) — вказівка на безглуздий стан душі, який панує у багатьох наших університетах».

У подібному руслі Річард Докінз пише у сприятливому огляді «Інтелектуальні виверти» Алана Сокаля та Жана Брікмонта[3], де використовує таку цитату Фелікса Ґваттарі як приклад цієї «нестачі вмісту» та ясності.

Було висловлено припущення, що термін «постмодернізм» — це просто модне слово, яке нічого не означає. Наприклад, Дік Гебдіже у «Схованні у світлі».[4]

Постмодерністи чи постмодерністські інтелектуали, такі як британський історик Перрі Андерсон, захищають існування різноманітних значень, приписаних терміну «постмодернізм», стверджуючи, що вони лише суперечать один одному на поверхні і, що постмодерністський аналіз може запропонувати розуміння сучасної культури.[5] Кая Їлмаз відстоює відсутність чіткості та послідовності у визначенні терміна. Їлмаз вказує, що оскільки сама теорія є «антиесенціалістською та анти-фундаменталістичною», це відповідає тому, що термін не може мати якогось істотного чи фундаментального значення.[6] Сокал розкритикував подібні засоби захисту постмодернізму, зазначивши, що подібні відповіді лише демонструють оригінальний момент, який висловлюють критики постмодернізму: про те, що чіткої та змістовної відповіді завжди бракує.

Деякі критики, наприклад, Ноам Чомскі, трактують постмодерне суспільство, як синонім морального релятивізму та сприяють девіантній поведінці.[7][8] Культурно-консервативні письменники, такі як Чарльз Колсон, характеризуються як схильні розглядати запитання в епоху постмодернізму, як ідеологічно агностичні та наповнені моральним релятивізмом чи ситуаційною етикою.[9] Джош МакДауелл і Боб Гостетлер пропонують таке визначення постмодернізму: «Світогляд, який характеризується вірою в те, що істина не існує в будь-якому об'єктивному сенсі, а створюється, а не відкривається... [Істина] створена конкретною культурою і існує лише в цій культурі. Тому будь-яка система чи твердження, що намагається донести правду, є силою, намаганням домінувати над іншими культурами».[10]

Багато філософських рухів відкидають і модернізм і постмодернізм як культурну парадигму. Деякі з них пов’язані з культурним та релігійним консерватизмом, який розглядає постмодерність як неприйняття основних духовних чи природних істин, а наголос на матеріальній та фізичній насолоді — явній відмові від внутрішньої рівноваги та духовності. Багато з цих критичних питань конкретно нападають на схильність до «відмови від об'єктивної істини», як найважливішої неприйнятної особливості постмодерністської умови[11] і часто мають на меті запропонувати метанаратив, що забезпечує цю правду.

Мабуть, найвідоміша критика постмодерного суспільства ― це роман Брета Істон Елліса «Американський психопат» на, який зробили однойменну кіноадаптацію.[12]

• Генератор постмодернізму