Кучугура-Кучеренко Іван Іович

Кобзар Іван Кучугура-Кучеренко. 1922 р.

Ще підлітком Іван майже повністю втратив зір. Свою першу кобзарську науку майбутній видатний кобзар отримав від Степана Бідила, який мешкав у с. Мурафа. Після смерті С.Бідила Іван продовжує своє навчання у відомого кобзаря Павла Гащенка, який проживав у селі Костянтинівка Богодухівського повіту (нині село Костянтинівка Краснокутського району). У Павла Гащенка Іван і завершив навчання у вісімнадцятирічному віці (1896 р.). Пізніше І. І. Кучугура-Кучеренко про свою кобзарську науку у майстра Павла Гащенка згадував, словами сповненими любові та поваги.

Про перші кроки у «кобзарському житті» молодого кобзаря відомо небагато. Відомий дослідник історії кобзарства Кость Данилевський розповідає, що молодий Іван кобзарював у степах Чорноморії, на Кубані, Катеринославщині, Херсонщині, Харківщині, Донбасі. Кобзар обходив усю Лівобережну Україну. Неодноразово затримувався поліцією та жандармами за «недозволені пісні».

На рубежі ХІХ — ХХ століть дослідники кобзарства Г. Хоткевич, О. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов відзначають значний «ренесанс» національної кобзарської музики. На перший план вийшли Михайло Козаченко з Полтави, Грицько Кожушко з Великої Писарівки, Терешко Пархоменко з Чернігівщини, Павло Тищенко з Богодухова. Вони підіймають класику на новий рівень виконавської майстерності. Серед цієї когорти кобзарів України гідне місце зайняв і молодий кобзар Іван Кучугура-Кучеренко.

Велике значення для розвитку і популяризації кобзарського мистецтва мав ХІІ Археологічний з'їзд, що проходив з 12 по 27 серпня 1902 року у Харкові. Завдяки зусиллям О. Потебні, Д. Багалія, М. Сумцова, Д. Яворницьког, Г. Хоткевича було зібрано найкращих представників кобзарського мистецтва, які змогли продемонструвати багатюще джерело творчого кобзарського репертуару — побутові, чумацькі, історичні та гумористичні пісні.

У ХІІ Археологічному з'їзді в Харкові взяли  участь і краснокутські кобзарі: Іван Кучугура-Кучеренко, Павло Гащенко, Бідило Мурахівський. (Додаток Б) .

Безпосереднім організатором концертного виступу кобзарів був Гнат Хоткевич, який з перших днів знайомства з наймолодшим серед кобзарів Іваном Кучугурою-Кучеренком звернув увагу на його унікальні музично-артистичні здібності. Це саме про нього він потім писав: «Це була на рідкість здібна натура поза його увагою не проходило ніщо, і кожні зносини його з тодішньою інтелігенцією залишали в ньому слід. Музичний талант його не підлягав сумніву».

Після ХІІ Археологічного з'їзду Іван Кучеренко подорожує Галичиною, Буковиною, Гуцульщиною та Закарпаттям, де разом з іншими кобзарями бере участь у багатьох концертних виступах, популяризуючи кобзарське мистецтво Слобожанщини.

Про цей період життя та творчості Івана Кучугури-Кучеренка найкраще сказав Гнат Хоткевич: «В історії кобзарського мистецтва період після 1902 року буде відзначений  хвилею вгору, дякуючи тому, що жили і працювали  Гнат Гончаренко, Михайло Кравченко, Терешко Пархоменко й Іван Кучеренко».

Навесні 1906 року кобзар познайомився із відомим істориком і знавцем козацтва професором Дмитром Яворницьким. «Мені він видався коштовним діамантом, — згадував потім професор Яворницький, — який тільки тоді заграє всіма барвами, коли його відшліфує вмілий майстер». Професор Д.Яворницький порадив кобзареві, для ще більшого вдосконалення гри на бандурі, поїхати до Миргорода, де йому в цьому зможе допомогти місцевий митець і досвідчений бандурист — Опанас Сластіон.

У 1908 році І. І. Кучугура-Кучеренко був запрошений на посаду викладача гри на бандурі в Київську музичну школу М. Лисенка. У нього було 18 учнів, кожний з них платив за навчання по 2-3 карбованці в місяць.

У Київській музичній школі він викладав близько двох років, але для нього, як для малозрячого, дана робота була затяжкою, і він її залишив, переключившись на концертування. У Києві Іван Іович часто виступав з концертами. Київські газети тих часів схвально відгукувались про кобзаря. Деякі з них називали Кучугуру-Кучеренка «вельми освіченою людиною», або, як писав Гнат Хоткевич, «на рідкість здібною натурою». Г. Хоткевич називав Кучугуру-Кучеренка знаменитим кобзарем, а також вважав його корифеєм кобзарства. Після смерті кобзарів Пархоменка (1911 р.) і Кравченка (1917 р.) «на кобзарському небосхилі, — пише Хоткевич,- повним сяйвом сіяло невгасиме світло — Івана Кучеренка»

І. І. Кучугура-Кучеренко тепер став не лише виконавцем дум і пісень, а й організатором багатьох кобзарських концертів.

Популярність кобзаря збільшувалася з кожним днем. В афішах, які повідомляли про його концерти в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Ростові, Мінську, Петербурзі, Москві, Варшаві і багатьох інших містах, перед прізвищем Кучугури-Кучеренка завжди стояли епітети «знаменитий», «славетний» чи «славнозвісний».

Творчість І. І. Кучугури-Кучеренка стає об'єктом досліджень науковців. У Катеринославі знавцем кобзарського мистецтва був професор Д. І. Яворницький, у Харкові — професор Харківського університету М. Ф. Сумцов, у Петербурзі — професор Петербурзького Археологічного інституту М. І. Привалов. Авторитет І. І. Кучугури-Кучеренка як видатного представника традиційного українського кобзарства був загальновизнаним серед тогочасної інтелігенції.

Великою подією в житті Кучугури-Кучеренка була поїздка в 1913 році до Петербурга. Тут він пробув два з половиною місяці, брав участь у 40 концертах, які відбулися у вищих і середніх навчальних закладах, у жіночих інститутах, в Археологічному інституті, у музично-історичному товаристві і на засіданнях Російського географічного товариства.

Як пригадує професор М. Привалов, виступи українського народного співця користувалися великим успіхом. На всі його концерти розсилалися «Поважні картки» (запрошення). Українські думи і пісні були такими ж близькими і дорогими серцю росіян, як і українців. Петербурзька преса високо оцінила концерти кобзаря Кучугури-Кучеренка. Так, у газеті «Вечернее время» за 28 січня 1913 року з'явилася стаття А. Д. Вона, написана у формі інтерв'ю з народним співцем: «Приїхав до Петербурга на запрошення М. Привалова, який так любив народну пісню і взяв таку жваву участь у моїй долі». З Петербургу І. І. Кучугура-Кучеренко їде до Москви, куди його запрошує малоросійське товариство «Кобзар».

Повернувшись в Україну, Кучугура-Кучеренко продовжував свою кобзарську діяльність. У вересні 1915 року він дає концерти в Харкові у приміщенні Публічної бібліотеки та у залі колишнього земського зібрання. Вони пройшли із надзвичайним успіхом. На одному із концертів 26 вересня 1915 року Кучугура-Кучеренко виконав разом із своїм учителем Павлом Гащенком кілька народних дум та пісень.

Дослідник кобзарства М. Привалов вказує, що Кучугура-Кучеренко був і блискучим декламатором. На концертах він з великим успіхом декламував байки відомого українського письменника Леоніда Глібова: «Собака і кінь», «Ясла».

У наукових розвідниках того часу, такі дослідники кобзарства, як Ф. М. Колесса, М. І. Привалов, Д. І. Яворницький зазначали, що на початку ХХ століття з'явився новий тип кобзаря — концертовий. Вони стверджували, що саме Кучугура-Кучеренко належить до цього нового типу кобзарів. Зокрема, професор Ф. М. Колесса вбачав у ньому «…тип кобзаря, в якому народна традиція, змішалася з найсвіжішими культурними впливами…».

Українська революція в лютому 1917 року застала його енергійним, життєрадісним, талановитим співцем, який з ентузіазмом сприймав велику Весну народів. Як український патріот І. І. Кучугура-Кучеренко став палким прихильником Української Центральної Ради та Української Народної Республіки. Було зорганізовано творче  тріо — кобзар Іван Кучеренко, декламатор Павло Цимбал та Кость Даниленко (виступав з рефератом «Про самостійну Українську Державу»). Тріо їздить по всій Україні, організовує «Просвіти» та влаштовує кобзарські концерти по містах і селах, збирає кошти на фонд Українських Національних Установчих зборів у Києві.

За особливі заслуги Центральна Рада іменує кобзаря І. Кучеренка  Національним артистом УНР. Кость Черемський, дослідник історії кобзарства, пише про те, що І. І. Кучугура-Кучеренко силоміць був мобілізований більшовиками до агітаційної бригади Червоної  Армії.

У післяреволюційні часи Іван Кучугура-Кучеренко активно включається до розбудови культурного і релігійного життя на Харківщині. Обраний зборами Мурафської сільської ради клубним працівником, він посилює свою концертну діяльність, дає концерти практично в усіх райцентрах тодішньої Харківської губернії. Користуючись своїм мистецьким авторитетом, підчас виступів І. І. Кучугура-Кучеренко веде наполегливу місіонерську роботу, поширюючи між жителями Харківської області правдиву інформацію про Українську Автокефальну Православну Церкву. Одночасно кобзар не кидає і традиційних виконавських форм, кобзарює біля багатьох храмів та монастирів.

В процесі роботи над дослідженням отримано дані щодо причетності І. Кучугури-Кучеренка до створення хорової капели бандуристів в селі Пархомівка Краснокутського району. Про це свідчать записи К.Черемського від П. Г. Жадана та фотодокументи із фондів Музею Івана Гончара в м. Києві.

Помітною подією у житті кобзаря стає його зустріч із Порфирієм Мартиновичем. Видатний дослідник кобзарства записав від І. І. Кучугури-Кучеренка надзвичайно важливі відомості про структуру та зміст «Устиянських книг», деякі твори з його репертуару.

На початку 30-х років ХХ століття ставлення радянської влади до видатного кобзаря І. І. Кучугури-Кучеренка різко змінилося. Вважаючи діяльність кобзаря небезпечною для остаточного утвердження радянської системи, Івану Іовичу Кучугурі-Кучеренку забороняється проводити концертну діяльність. Крім того, кобзаря позбавляють звання Народного артиста УРСР. Щоб не пропасти з голоду, І. І. Кучугура-Кучеренко повертається до свого старого ремесла: як і колись він плете рукавиці, вірьовки, мішки, тенета. Поступово великий кобзар іде у забуття. На 30-ті роки ХХ століття припадає період так званого «остаточного вирішення кобзарського питання» в СРСР. Кобзарі старої формації «перековуванню» не піддалися і були знищені. А на культурному просторі країни з'явилися нові формації молодих бандуристів  з ідеологічно підібраним репертуаром, що відповідав вимогам тодішньої влади.

Звинувачувальна постанова щодо І. І. Кучугури-Кучеренка

У 1937 році український кобзар Іван Іович Кучугура-Кучеренко стає об'єктом репресій. 3 серпня 1937 року у помешканні кобзаря було проведено обшук, під час якого було вилучено записи з біографічними спогадами, подяку від «Просвіти» та декілька зошитів.

Коли було проведено перший (він же і останній) допит І. І. Кучугури-Кучеренка, невідомо. Протокол допиту складено на звичайних аркушах паперу формату А4 без дати його проведення. За підсумками попереднього слідства була підготовлена заключна постанова у якій стосовно І. І. Кучугури-Кучеренка зазначалося: «Кучугура-Кучеренко Іван Іович, 1874 р. народився в с. Мурафа, Краснокутського району, Харківської області, українець, громадянин СРСР, кобзар, безпартійний, обвинувачується в тому, що: б) отримав завдання пропагувати націоналістичні ідеї і надихати селян на боротьбу з радянською владою;

в) користуючись своїми зв'язками серед місцевого населення, як бандурист проводив широку націоналістичну пропаганду»

Витяг із протоколу засідання Особливої трійки УНКВС по Харківській області від 8 листопада 1937 року

8 листопада 1937 року особлива трійка УНКВС по Харківській області прийняла рішення Івана Іовича Кучугуру-Кучеренка засудити за статтями 54-2, 54-8, 54-11 КК УРСР до розстрілу.

Про те, що вирок було виконано, свідчить акт, складений 24 листопада 1937 року. Комендант ХОУ НКВС Зелений, прокурор Дьомін і начальник спецкорпусу № 1 Кащин 24.ХІ.1937 року привели до виконання постанову Трійки при ХОУ НКВС від 8.ХІ. 1937 року над засудженим до вищої міри покарання — РОЗСТРІЛУ — Кучугури-Кучеренком Іваном Іовичем.

Так завершилося життя непересічної особистості, видатного кобзаря Івана Іовича Кучугури-Кучеренка, який на восьмому році життя осиротів, незважаючи на усі випробування долі, вижив і став легендою України. Не зміг вистояти кобзар лише проти радянської репресивної системи, яка без розбору нищила будь-які зародки українського національного руху.

Процес реабілітації І. І. Кучугури-Кучеренка розпочався практично одразу після історичного ХХ з'їзду КПРС зі звернення дружини кобзаря, Марії Михайлівни, до першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова з проханням переглянути та встановити істину в справі її чоловіка.

У відповіді, яку отримала Марія Михайлівна, повідомлялося, що Іван Іович Кучугура-Кучеренко був засуджений на 10 років і помер у таборі 5 травня 1943 року від крововиливу в мозок.

8 квітня 1957 року до Харківської обласної прокуратури звертається син кобзаря Микола Іванович Кучеренко. Обласна прокуратура розпочала перевірку за кримінальною справою щодо звинувачення І. І. Кучугури-Кучеренка. Протягом червня-липня 1957 року були допитані як ті, хто проходили за кримінальною справою 1937 року, так і жителі села Мурафи, які добре знали засуджених. Про незаконні методи слідства свідчили Гаркуша Герасим Васильович та Ільченко Єлисей Матвійович, які проходили за кримінальною справою разом із Іваном Кучеренком.  Допитані жителі с. Мурафа не підтвердили жодної антирадянської, контрреволюційної діяльності кобзаря.

Провівши перевірку, прокурор Харківської області М. Кулик вніс у Президію Харківського обласного суду протест зазначивши, що «розслідування проведено поверхнево, по справі були допитані тільки одні обвинувачені, жоден свідок по справі допитаний не був, не перевірено, чи дійсно засуджені займалися контрреволюційними злочинами. Протоколи допитів засуджених записані у загальних фразах, із протоколів не зрозуміло, у чому конкретно полягає шкідництво, де і коли». Окремо зазначається, що «особисте визнання Кучугури-Кучеренка не може бути прийняте як безспірний доказ його провини, тому що сам обвинувачений не міг прочитати протокол допиту по тій причині, що являється сліпий і перевірити, чи дійсно давав він такі покази, не видається можливим».

Повідомлення рідним про смерть кобзаря

Усі обвинувачені зазначались у справі як учасники націоналістичної організації;  що начебто існувала у Харківській області.  Проте, за даними УКДБ при РМ УРСР, по Харківській області за 1935—1937 рр. така організація не значиться.

На користь незаконно засуджених свідчить і той факт, що працівники УНКВС по Харківській області Рейхман, Семхович, Федоров, Бабушкін, Друшляк, які вели слідство, були заарештовані у 1940 році і засуджені за застосування незаконних методів ведення слідства.

24 січня 1958 року Президія Харківського Обласного Суду своїм рішенням відмінила постанову Особливої Трійки УНКВС по Харківській області від 8 листопада 1937 року щодо Кучугури-Кучеренка Івана Іовича у зв'язку з відсутністю складу злочину в його діях. Українського кобзаря Івана Іовича Кучугуру-Кучеренка, закатованого у сталінських застінках, було реабілітовано. Але боротьба за правду про життя кобзаря була ще не завершена.

Тривалий час влада намагалася приховати правду про те, за яких обставин помер І. І. Кучугура-Кучеренко. Родині кобзаря 2 серпня 1956 року було доведено усно: Кучугура-Кучеренко помер 5 травня 1943 року від крововиливу в мозок. Можливо кобзаря не розстріляли? Чи органи держбезпеки не знали правди? Ні, вони і розстріляли, і знали всю правду.

Співробітник УКДБ по Харківській області капітан Попов розглянув отриману заяву громадянки М. М. Кучугури-Кучеренко про розшук її чоловіка, заарештованого у 1937 році органами НКВС і встановив, що: «Кучугура-Кучеренко Іван Іович… арештований 4 серпня 1937 року УНКВС Харківської області, засуджений 8 листопада 1937 року Трійкою НКВС до ВМП. Вирок приведено до виконання 24 листопада 1937 року. Користуючись вказівками КДБ при РМ СРСР

№ 108сс від 24 серпня 1955 року пропоную повідомити гр. М. М. Кучугуру-Кучеренко в усній формі, про те, що її чоловік Кучугура-Кучеренко І. І., знаходячись в ув'язненні, 5 травня 1943 року помер від крововиливу в мозок».

Цей документ є свідченням цинічної практики приховування правди про долю репресованих.

Смертна маска І. Кучеренка. Робота Ф. Ємця

5 жовтня 2018 року біля Пам’ятного знаку репресованим кобзарям, що знаходиться в саду імені Т. Шевченка, було проведено панахиду, відбулися кобзарські виступи та покладання квітів. Участь у цих заходах взяла і делегація від Краснокутщини 

• Федір Глушко
• Василь Ємець
• А. Гемба

• 1. ДАХО. Фонд Р — 6452, опис 2, справа 1130. 2. ДАХО. Фонд Р — 6452, опис 2, справа 1131. 3. ДАХО. Фонд Р — 6452, опис 2, справа 1132. 4. ДАХО. Фонд 40, опис 112, справа 59. 5. ІМФЕ. Фонд 6-4. — Од. зб. 183 6. ІМФЕ. Фонд 6-2. — Од. зб. 941 7. ІМФЕ. Фонд 8-3. — Од. зб. 2 8. Мартинович П. Кобзар Іван Кучугура-Кучеренко. 1929 р.. ІМФЕ. Фонд 11-4 Од. зб. 940 9. ІМФЕ. Фонд 11-4. — Од. зб. 941 10. Фотодокументи з фондів УЦНК Музей Івана Гончара. 11. Аркадьєв В. Наш Кучугура — Кучеренко// Промінь., 1968, № 151, 25 грудня. 12. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам'яті / К.: Ніка — Центр, 2012. — 440 с. — (Серія «зміна парадигми»;  Випуск 15). 13. Бондар Н. Вшанування видатного кобзаря.// Промінь.,– 2018,– № 95-96, 20  жовтня. 14. Вечір пам'яті І. І. Кучугури-Кучеренка. //Народна творчість та етнографія.,–1969,– № 2. 15. Ветухов А. В. «Матеріалы Комитета о кобзарях и лирникахъ» (к протоколу девятнадцатого заседания комитета по устройству ХII археологического съезда в Харькове, 14 января 1902 г.) Режим доступу: http://scriptorium.univer.kharkov.ua/bitstream/1237075002/497/2/Vetchov.%20Materialy%20Komiteta.pdf 16. Винайдення традиції / За ред. Е.Гобсбаума та Т.Рейнджера. — К.: Ніка — Центр, 2015. — 444 с.– (Серія «зміна парадигми»;   Випуск 8). 17. Грубнік А. Корифей кобзарського мистецтва// Промінь., 2016,– № 101—102, 26 листопада, № 103—104, 3 грудня, № 111—113, 25 грудня. 18. Данилевський К. М. Славетний український кобзар — Іван Кучугура — Кучеренко./  Харківський кобзар Іван Іович Кучугура — Кучеренко (1878—1937). Ювілейна збірка до 130 — річчя від дня народження. — Харків, 2008. — 98 с. 19. Жадан П. Митці Краснокутщини.// Промінь., 1978, — № 134. 20. Зашкільняк Л. Історична пам'ять та історіографія як дослідницьке поле для інтелектуальної історії / Зашкільняк Л // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 15/2006-2007. — с.855-862. 21.  Касьянов Г. Pastcontinuous: історична політика 1980-х — 2000-х. Україна та сусіди. — К.: Laurus, Aнтропос-Логос-Фільм. — 420 с. 22. Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації. — Житомир: Вид-воЖДУ ім.. І. Франка, — 558 с. 23.  Кримський С. Б. Принципи духовності ХХIстоліття. // День. — 2002,– № 210, — 15 листопада. 24.  Крист Е. Кобзари и лирникиХарьковскойгубернии. Харьков, 1902 . 76с. 25.  Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. с.133-139. 26. Киридон А. Гетеротопії пам'яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам'яті. — К. : Ніка-Центр, 2016. — 320 с. 27. Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум.– Київ.: Видавництво «Наукова думка», 1969. — 595 с. 28. Кушпет В. В. Старцівство: мандрівні співці музиканти в Україні (ХІХ — поч. ХХ ст.)., Київ., «Темпора» 2007., 496 с. 29. Копія рукопису статті А. Д. Вона у газеті «Вечернеевремя». — Матеріали музею Мурафської ЗОШ І — ІІІ ст. Краснокутської районної ради Харківської області. 30. Лавров Ф. І. Кобзарі: нариси з історії кобзарства України. — К.: Мистецтво. — 1980. — 254 с. 31.  Лісняк В. Останній кобзар Слобожанщини.// Електронне наукове фахове видання НДІ українознавства  «Українознвство».,– 2018, № 1 (66), с. 142—156. Режим доступу: http:// journal/nndiuvi/org/ua 32. Луньов П. Корифей кобзарського мистецтва// Промінь., — 2008, № 52-53, 12 липня. 33. Маслюкова А. Історія починається з краєзнавства.// Промінь.,– 2018,–№ 46-47, 26 травня. 34. Масненко В. Історична пам'ять як основа формування національної свідомості.// Український історичний журнал.– 2002.– № 5. — с.49-62. 35. Мартинович П. Українські записи.// Харків., Видавець Савчук О. О.,– 2012., 534 с. 36. Мішалов В. Ю. Корифей кобзарського мистецтва — кобзар Іван Кучугура — Кучеренко (1878—1937)./ Харківський кобзар Іван Іович Кучугура — Кучеренко (1878—1937). Ювілейна збірка до 130 — річчя від дня народження. — Харків, 2008. — 98 с. 37. Нагорна Л. Історична пам'ять: теорії, дискурси, рефлексії.– Київ., ІПіЕНД ім.. І. Ф. Кураса НАН України,– 2012, с. 855—862. 38. Нагорна Л. ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА.//Енциклопедія історії україни: т.3: Е-Й / Київ.,– Наукова думка,– 2005,– с.672. 39. Нагорна Л. ІДЕНТИЧНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА.//Енциклопедія історії україни: т.3: Е-Й / Київ.,– Наукова думка,– 2005,– с.672. 40.  Перемога в міжнародному конкурсі.// Промінь.,– 2018,– № …,   квітня. 41. Савчук О. Традиційний кобзарський світогляд в світі філософської системи Г. С. Сковороди.//Традиційні музичні інструменти кобзарів та лірників: матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю (2 червня 2017 р.); упорядник  К. П. Черемський , — Харків: Видавець Олександр Савчук; НЦНК «Музей Івана Гончара», 2017.- 240с. 42. Спогади уродженця с. Мурафа Тимченка В. А. — Особистий архів Мірошник Л. О. 43. Хоткевич  Г. М. Спомини про мої зустрічі зі сліпими. — Сідней, Австралія, 1984. — 73 с. 44.  Хоткевич  Г. М. Твори в двох томах, т.1. –Київ.: Дніпро, 1966. — 536 с. 45. Черемський К. П. З історії нищення українського кобзарства.//Нова Україна. — 1993. — № 2. –156 с. 46. Черемський К. П. Кобзарство у визвольних змаганнях 1917—1921 рр.//Українська культура., -  1998. — № 2. — 157 с. 47.  Черемський  К. П. Повернення традицій. Центр Леся Курбаса., Харків., — 1999. — 288 с. 48. Черемський К. П. Шлях звичаю. Видавництво «Глас»., Харків.,-2002. — 446 с. 49.  Черемський К. П. Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури. Видавництво «Атос»., Харків., — 2008. — 248с. 50.  Шаповал І. В. В пошуках скарбів. − Київ: Радянський письменник, 1963. − 302 с. 51. Яковенко Н. Нова доба — нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України.// Режим доступу:http://www/novadoba/org/ua/data/metod/yakovenko/rtf.

• Кучугура-Кучеренко Іван Йович // Українська музична енциклопедія. Т. 2: [Е – К] / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : Видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, 2008. — С. 658.
• Н. Сумцов Бандуристъ Кучеренко // Южный край : [рос.] — Харьков, 1907 №9258. — С. 4.