Лео Айтінгер

Лео Айтінгер народився в Ломніці, Моравія, в той час місто в Австро-Угорській імперії . Зараз це Південноморавський край (Jihomoravský kraj) у Чехії . Він виріс як наймолодший із шести братів і сестер у єврейському будинку середнього класу як син Соломона Айтінгера (1877—1942) та Гелени Курц (1885—1936). Він вивчав медицину в Брноському університеті імені Масарика, який закінчив у 1937 році. Він втік від нацистських переслідувань євреїв і приїхав до Норвегії як біженець за допомогою паспорта Нансена, після німецької окупації Чехословацької Республіки в березні 1939 року.[5][6] Після приїзду до Норвегії, він організував для єврейських дітей втечу з Чехословаччини до єврейського дитячого будинку в Осло. Він отримав дозвіл на роботу в якості мешканця у психіатрії в Норвегії в Боде, але дозвіл був відкликаний нацистами після вторгнення Німеччини в Норвегію в 1940 році.[7][8]

Він пробув у підпіллі з січня 1941 року до арешту в березні 1942 року. Він був ув'язнений у різних місцях по всій Норвегії і був депортований 24 лютого 1943 року, прибувши в концентраційний табір Аушвіц . В Аушвіці, Айтінгер служив у лікарні табору. До кінця свого ув'язнення він був у Бухенвальді . Із 762 депортованих євреїв з Норвегії до німецьких концтаборів, вижило тільки 23, Лео Айтінгер був одним з них.[9]

Після звільнення Норвегії наприкінці Другої світової війни, він відновив свою медичну практику в Норвегії, спеціалізуючись на психіатрії. Був асистентом лікаря у лікарні Ронвік (Ronvik Hospital) у Бодо 1946-48. У 1950 році, він став асоціюватися з психіатричною клінікою університету в Осло в мікрорайоні Віндерен (Vinderen) у Вестре Акер . У 1966 році Лео Айтінгер був призначений професором з психіатрії в університеті в Осло та став керівником університетської психіатричної клініки. Лео Айтінгер присвятив увесь свій час і зусилля на вивчення людських страждань з акцентом на клінічну психіатрію, зокрема у віктимології та психіатрії катастроф. Він провів декілька знакових досліджень про тривалі психологічні та фізичні наслідки надзвичайних стресів, а також про долю біженця. Його робота підтвердила, що відсоток психічних захворювань серед біженців набагато більший, ніж серед загальної популяції. На цю тему він опублікував низку праць.[10][11]

Айтінгер був членом правління і обіймав посаду голови Норвезької психіатричної асоціації (Norsk Psykiatrisk Forening) з 1963-67. Він працював головою психіатричної секції судової комісії та був президентом Конгресу Північної психіатрії (Nordiske psykiaterkongresser) у 1962 та 1987 роках. Він був обраний членом Норвезької академії наук у 1971 році та був членом кількох зарубіжних наукових та психіатричних асоціацій. Він отримав ряд норвезьких та закордонних відзнак, включаючи Fritt Ord Award у 1988 році. У 1978 році його призначили командувачем орденом Святого Олава (Commander in the Order of St. Olav).[12]

У 1946 році він одружився з Елізабет («Лісль») Когн (1914—1999). Лео та Лісль Айтінгери присвятили свої життя просуванню прав людини та боротьбі проти несправедливості та расизму. Лео Айтінгер помер у 1996 році, а Лісл Айтінгер померла протягом 1999 року. На їхню честь Університет Осло організував «Премію Лео та Лісл Айтінгерів» («The Lisl and Leo Eitinger Prize»). Нагорода вручається щорічно з 1986 року на знак визнання прихильності до питань прав людини або проведення видатних досліджень з психіатрії.[13]

• Psykiatriske undersøkelser blant flyktninger i Norge, (1958)
• Алкоголізм та наркомани та Норвегія (1970)
• Mennesker blant mennesker (1985)