Психіатрія

Перші наукові праці з психіатрії у Російській імперії написані у другій половині 18 століття українцями К. Ягельським, Н. Квятковським, М. Козловським, С. Успенським, О. Масловським (організатором першої психоневрологічної лікарні в Україні в Києві). У 1834 році психіатр П. О. Бутковський (Харків) видав перший у Російській імперії підручник з психіатрії, у 1883 році був заснований у Харкові психіатром Ковалевським перший психіатричний журнал «Архив психиатрии, неврологии и судебной психопатологии». З 1896 по 1905 рік у Києві виходив журнал «Вопросы нервно-психичеокой медицины». Катедри психіатрії в Україні почали створювати у 20 столітті у Києві (П. Нечай, В. Гаккебуш), Одесі (Є. Шевальов), Дніпрі (Д. Франк). У 1920-х pp. в Україні були засновані психоневрологічні інститути: в Харкові (1921), Києві (1922) й Одесі (1930). З 1925 року у Києві, а потім у Харкові видавався журнал «Современная психоневрология»; пізніше — під назвою «Советская психиатрия».

В Радянському Союзі існувала лише каральна психіатрія. Радянський Союз виключили з усіх світових асоціацій психіатрії.

В УРСР над питаннями психіатрії працювали: Український психоневрологічний науково-дослідний інститут у Харкові (мав 8 дослідних і клінічних відділів, 8 лабораторій та ряд допоміжних відділів; досліджував головним чином проблеми шизофренії, злоякісних пухлин мозку, вищої нервової діяльності, розкладів кровообігу головного мозку), Одеський психоневрологічний науково-дослідний інститут (6 клінічних відділів, 7 лабораторій; працював над вивченням вегетативної нервової системи та питаннями вищої нервової діяльності) і створений після Другої світової війни відділ психіатрії та патології вищої нервової системи Інституту фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР. Н.-д. Інститути психіатрії та невропатології України видали понад 100 томів (кілька тисяч статей) наукових праць, провели низку всеукраїнських наукових конференцій, підготували сотні психіатрів і невропатологів.

Крім того, в Україні працювали кафедри психіатрії та невропатології при всіх медичних інститутах і інститутах удосконалення лікарів. Українське Республіканське Товариство невропатологів та психіатрів об'єднувало 2 460, Товариство нейрохірургів близько 200 лікарів. З видатних психіатрів і невропатологів України, крім вищеназваних, слід назвати: Віктора Скуміна, Івана Сікорського, Олександра Ющенка, Петра Кащенка, Є.Копистияського, Віктора Протопопова, Йосипа Поліщука, Н.Татаренко, Тихона Юдіна, Є.Попова, К.Платанова, Бориса Маньковського, В.Селецького, Олександра Геймановича, Якова Фрумкіна, В. Блейхера, Ізраїля Завилянського.

В УРСР у 1978 році вперше у світовій науці видатний науковець Скумін Віктор Андрійович[1][2] описав раніше невідому психічну хворобу під назвою «кардіопротезного психопатологічного синдрому»[3]. Він згодом дістав ім'я автора — синдром Скуміна, рос. синдром Скумина[4], англ. Skumin syndrome[5][3], фр. Syndrome de Skoumine[6].

Концепція радянської психіатрії, так звана німецька або ще московська школа була прийнята вченими лише у 1933 році (так само як і в самій Німеччині). З того часу і до розпаду СРСР, психіатрія була пов'язана з масовими репресіями проти людей. Світова спільнота не визнавала радянської епідеміології, наприклад, шизофренії.

Історію розвитку психіатрії в Україні заведено поділяти на чотири етапи:

Перший етап (1919—1929 pp.) — накопичення досвіду, розробка нових форм експертизи та примусових заходів медичного характеру, становлення законодавчої та науково-технічної бази.
Другий етап (1930—1950 pp.) — організація мережі судово-психіатричних закладів (відділень, експертних комісій) у системі органів охорони здоров'я, проведення наукових досліджень, підготовка наукових кадрів.
Третій етап (1951—1991 pp.) — розширення діагностичних та експертних можливостей впровадження нової системи судово-психіатричних оцінювальних критеріїв стосовно всіх психічних хвороб. Початок практичного впровадження такого нового напрямку судово-психіатричної діяльності, як профілактика суспільно небезпечних дій психічно хворих. У практику запроваджено два види примусових заходів медичного характеру — лікування в психічних лікарнях загального типу і спеціального типу, що підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ.[7] З 1988 року примусове лікування почало проводитись у лікарняних закладах трьох типів, які підпорядковувалися тільки органам охорони здоров'я: зі звичайним, посиленим і суворим спостереженням. На VI конгресі Всесвітньої асоціації психіатрів у 1977 р. порушувалося питання про так звану «каральну психіатрію», про використання в СРСР психіатрії з політичною метою й утисків прав людини.[7] Відкрите визнання таких фактів почалося наприкінці 80-х років.[7]

Четвертий етап (від 1991 — донині) — здійснено перехід на МКХ-10; психіатрами використовуються досконаліші та надійніші діагностичні критерії психічних розладів, завдяки чому значно підвищена вірогідність діагностики.[7] Після розпаду СРСР інтерес громадськості до психіатрії значно впав, а практика стосунків між судовими психіатрами та правоохоронними органами стала результативнішою.[7]

Продовжується демократична судово-правова реформа. Від 22 лютого 2000 р. діє Закон України «Про психіатричну допомогу» (див. Додатки). Україна перебуває в процесі запровадження важливих реформ у системі охорони здоров'я.[8]

В Україні працює централізована система охорони психічного здоров'я, послуги надаються переважно в психіатричних клініках, і 90 % фінансування направляється до психіатричних лікарень.[8] Прослідковується недостатня кількість послуг з охорони психічного здоров'я на рівні громади, а також обмежене надання послуг з охорони психічного здоров'я та підтримки фахівцями інших медичних професій, що не спеціалізуються на охороні психічного здоров'я, такими як терапевти та сімейні лікарі.[8] Обговорення планів з покращення охорони психічного здоров'я на національному рівні стосується надання послуг на рівні громади для підтримки осіб з проблемами з психічним здоров'ям, в тому числі інтеграції психічного здоров'я в систему первинної медичної допомоги.[8]

Лише 2,5 % загального бюджету, виділеного на охорону здоров'я, припадає на психічне здоров'я, і більша частина (89 %) фінансування спрямована на стаціонарне лікування у сфері охорони психічного здоров'я.[8] Через недостатнє державне фінансування системи охорони здоров'я населення змушене платити за медикаменти, необхідні під час амбулаторного та стаціонарного лікування (які часто є дорогими), а також давати неофіційну фінансову винагороду медичному персоналу.[8] Система охорони психічного здоров'я є централізованою, і більшість персоналу та послуг надаються в психіатричних та наркологічних лікарнях і стаціонарних відділеннях. Доступні інтервенції, що використовуються спеціалізованими надавачами послуг з охорони психічного здоров'я та в державних установах, часто не є науково-доказовими.[8] В цілому, системі охорони психічного здоров'я бракує безперервності надання послуг в результаті обмеженої комунікації між надавачами послуг різних професій чи між різними агентствами та організаціями.[8]Крім того, спостерігаються нерозуміння та недовіра населення до того, якою інформацією про їхній статус щодо психічного здоров'я діляться, що призводить до небажання звертатися по допомогу чи витрачання більшої кількості грошей та ресурсів на отримання допомоги (наприклад, довша відстань, приватні послуги).[8]

Ситуацію ускладнює й те, що за Радянського Союзу репресивна влада перетворила психіатрію на інструмент покарання, ув'язнюючи політичних дисидентів у психіатричних лікарнях.[9]