Лу Рід

Лу Рід (англ. Lou Reed), справжнє ім'я Льюїс Алан Рід (англ. Lewis Alan Reed; нар. 2 березня 1942, Нью-Йорк, США — ↑ 27 жовтня 2013[1], Бруклін, Нью-Йорк) — американський вокаліст, гітарист, композитор, поет, продюсер[2]. Найбільш відомий як автор текстів і учасник гурту The Velvet Underground. Хоча в часи активної творчої діяльності The Velvet Underground не були комерційно успішними, згодом їх визнали за один із культових рок-гуртів доби[3]. У своїх текстах часів The Velvet Underground Лу Рід описував свій сексуальний досвід і експерименти з наркотиками, ніхто до нього так широко не розкривав ці теми в рок-н-ролі.

Льюїс Аллан Рід
Lewis Allan Reed
Зображення
Лу Рід на концерті в Портленді, штат Огайо, січень 2004 року.
Основна інформація
Дата народження 2 березня 1942(1942-03-02)
Місце народження Бруклін, Нью Йорк,  США
Дата смерті 27 жовтня 2013(2013-10-27) (71 рік)
Місце смерті Іст-Гамптон, Саффолк, штат Нью-Йорк, США
Роки активності 1964—2013
Громадянство  США
Професія музикант, автор пісень, продюсер, фотограф
Освіта Сиракузький університетd і Freeport High Schoold
Співацький голос баритон
Інструменти вокал, гітара, бас-гітара, синтезатор, фортепіано, губна гармоніка, ударні, перкусія
Мова англійська
Жанр рок, експериментальний рок, арт-рок, протопанк, нойз-рок, психоделічний рок, фольк-рок, глем-рок, блакитноокий соул, художня декламація, дрон музика
Співпраця The Velvet Underground, Джон Кейл, Ніко, Девід Боуї, The Killers, Мік Ронсон, Gorillaz, Лорі Андерсон, Пітер Ґебріел, Metallica, Metric
Лейбл Matador, MGM, RCA, Sire, Reprise, Warner Bros., Pickwick
Нагороди

Премія Штайгерd

Зала слави рок-н-ролу (2015)
Офіційний сайт
Цитати у Вікіцитатах
 Файли у Вікісховищі

Відомий своїм беземоційним, глибоким голосом, ліричними текстами, прагненням до новацій в музиці[4].

1972 року покинув The Velvets і почав сольну кар'єру. Наступного року записав пісню «Walk on the Wild Side», яка не мала комерційного успіху[5].

1975 року записав платівку Metal Machine Music, яка складалася лише з гітарних фідбеків, дехто сприймає її лише як вимушений крок для виконання контракту з лейблом[6].

2008 року одружився з Лорі Андерсон[7].

Біографія

У середині 1950-х років Рід виступав з багатьма аматорськими гуртами, серед яких були, наприклад, Pasha & The Prophets, LA & The Eldorados та The Shades. З гуртом The Shades (потім його було перейменовано на The Jades) Рід 1957 року потрапив до студії, де записав сингл So Blue. Цей твір зацікавив відомого диск-жокея Murray The K, але запис розчинився у потоці популярних тоді інді-синглів.

Після закінчення кіно-театрального відділення університету Сірак'юс (Syracuse University) працював композитором у фірмі Picwick Records, спеціалізуючись на записах, які швидко оплачувались. Твір The Ostrick, іронічна підробка під танцювальні хіти, зацікавив керівництво фірми, і 1964 року Рід за допомогою Джона Кейла створив гурт The Primitives, щоби записати його на синглі. З часом цей гурт перетворився на The Velvet Underground, що активно діяв у 1966—1970 роках, а Рід був автором багатьох творів і головним ідеологом гурту. Проте розчарований відсутністю уваги публіки до The Velvet Underground, 1970 року Рід залишив гурт, що відразу позначилось на творчості останнього.

Залишивши The Velvet Underground, Лу Рід повернувся до рідного Фріпорта, де почав працювати у бухгалтерській фірмі свого батька. Лише через два роки, після вмовлянь Девіда Боуї, Рід наважився на запис першого сольного альбому Lou Reed. Працювати над цією платівкою, запис якої відбувся у Лондоні, автору допомагали Стів Хоу та Рік Вейкман. Альбом містив кілька творів, що нагадували період творчості The Velvet Underground.

Артистичним успіхом виявилося для Ріда турне Британією, під час якого йому акомпанував гурт нью-йоркських підлітків під назвою The Tots.

За продюсування чергового лонгплея Ріда Transformer взявся Девід Бові. Витримана у модному декадентському настрої, платівка виявилась нерівною, хоча до класики року потрапив із неї твір Walk On The Wild Side, що здобув 1973 року 10-е місце у хіт-параді в Британії та 20-е в США. Проте надалі Рід уник пастки модної течії і на альбомі Berlin повернувся до «темного боку» творчих пошуків. Цього разу було взято теми садомазохізму, самогубства та нігілізму у поєднанні з образливими випадами на адресу публіки, яка, проте, все одно купувала платівки виконавця. У музичному плані у цей період в артиста домінувала схильність до самопародії.

На концертному альбомі Rock'n'Roll гітаристам Діку Ваґнеру та Стіву Гантеру вдалося впровадити справжню інструментальну дисципліну, але виданий дещо пізніше лонгплей Sally Can't Dance підтвердив безрадісність і розгубленість автора. Після виходу чергової концертної платівки Рід запропонував електронну какофонію на подвійному альбомі Metal Music Machine. Ця робота була піддана безжальній критиці, й досі залишається суперечливим твором. Для одних вона є маніфестом рок-авангарду, для інших — музичним хуліганством і свідомою насмішкою над традиціями поп-стилю.

Альбом Coney Island Baby була виваженою, мабуть найспокійнішою та найліричнішою роботою в усьому доробку Ріда. Але наступний лонгплей Rock'N'Roll Hearts — випадкова компіляція записів періоду творчої безпорадності. Втім, платівка Street Hassle, що надихалась нью-йоркськими субкультурами, сповістила про повернення до творчої форми. На увагу заслуговував головний твір, популяризований гуртом Simple Minds, а також твори Dirt і I Wanna Be Black з характерною, але вже давно на той час відсутньою у творчості Ріда іронією. Наступні альбоми The Bells і Growing Up In Public хоча й виявилися менш популярними, але підтвердили артистичну зрілість автора.

У 1980-і роки Рід увійшов як уже цілком сформований артист і виконавець. У цьому була чимала заслуга гітариста Роберта Квайна (Robert Quine), запрошеного з гурту Річарда Хелла The Voidoids. Лонгплей The Blue Mask відкрив новий етап, який продовжили своєю стилістичною однорідністю альбоми Legendary Hearts і Mistrial. Проте багатообіцяюча платівка New York не була належним чином оцінена критиками, її суворе, нівельоване до ритмічної пульсації звучання, а також песимістичні та цинічні тексти мали відповідати життю суспільних низів, яке зачаровувало Ріда.

Записаний разом з Джоном Кейлом альбом Songs For' Drella був присвятою Енді Ворголу. Рід на цій роботі виявив ще одне своє обличчя, підтверджуючи незвичний талант.

15 червня 1990 року оригінальний склад The Velvet Underground з'явився на відкритті фундації на честь Енді Ворхола у Коллі ен Жозе біля Парижа, де виконав свій хіт Heroin. Наслідком відновлення контактів між музикантами стало відродження 1993 року діяльності формації, яка запропонувала альбом Live МСМХС III та здійснила світове турне. На початку 1996 року Рід видав чергову дуже вдалу роботу — альбом Set The Twilight Reeling.

Причиною смерті Лу Ріда стала хвороба печінки. 2013 року музикантові її пересаджували, але навіть це його не врятувало. Вдовою по Лу Ріді залишилася Лорі Андерсон, композиторка та театральна акторка.

Дискографія

Разом з The Velvet Underground
  • The Velvet Underground & Nico (1967)
  • White Light/White Heat (1968)
  • The Velvet Underground (1969)
  • Loaded (1970)
  • Live at Max's Kansas City (1972)
  • 1969: The Velvet Underground Live (1974)
  • VU (1985)
  • Another View (1986)
  • Live MCMXCIII (1993)
  • Peel Slowly and See (1995)
  • Fully Loaded (1997)
  • Bootleg Series Volume 1: The Quine Tapes (2001)

Сольні альбоми
  • Lou Reed (1972)
  • Transformer (1972)
  • Berlin (1973)
  • Sally Can't Dance (1974)
  • Metal Machine Music (1975)
  • Coney Island Baby (1975)
  • Rock and Roll Heart (1976)
  • Street Hassle (1978)
  • The Bells (1979)
  • Growing Up in Public (1980)
  • The Blue Mask (1982)
  • Legendary Hearts (1983)
  • New Sensations (1984)
  • Mistrial (1986)
  • New York (1989)
  • Magic and Loss (1992)
  • Set the Twilight Reeling (1996)
  • Ecstasy (2000)
  • The Raven (2003)
  • Hudson River Wind Meditations (2007)

У співпраці з іншими виконавцями

Одноразова поява
  • Lost in the Stars: The Music of Kurt Weill — Невідомий виконавець (1985) «September Song»
  • Boom Boom Chi Boom Boom — Tom Tom Club (1988) «Femme Fatale»[8]
  • Nothing But the Truth — Рубен Блейдс
  • Yo Frankie — Діон ДіМуччі (1989)
  • Street Fighting Years — Simple Minds (1989) «This Is Your Land»
  • I Spent a Week There the Other Night — Морін Такер (1991)
  • I Still Believe in You — Вінсент Гілл (1992)
  • A Date with The Smithereens — The Smithereens (1994) «Point of No Return» і «Long Way Back Again»
  • Greetings from the Gutter — Девід Стюарт (1994)
  • Sweet Relief: A Benefit for Victoria Williams (1996)
  • Lost Highway — (1997) «This Magic Moment»
  • Music for Children — Джон Зорн (1998) «Cycles Du Nord»[9]
  • Hitting the Ground — Ґордон Ґано (2002) «Catch 'Em In the Act»
  • No Regrets — Джеймі Річардс (2002)
  • No Balance Palace — Kashmir (2005) «Black Building»
  • I Am a Bird Now — Antony and the Johnsons (2005) «Fistful of Love»
  • I Will Break Your Fall — Фернандо Сандерс (2006)[10]
  • Intersections 1985—2005 — Брюс Хорнсбі (2006) «The Mighty Quinn»
  • A Portrait of Howard — Говард Тейт (2006)
  • Sawdust — The Killers (2007) «Tranquilize»
  • The Family Album — Люсібель Кратер (2007) «Threadbare Funeral»
  • Recitement — Стівен Еммер (2008)
  • Solid Ground — Сара Вассерман (2009)
  • Havana Winter — Kevin Hearn and Thin Buckle (2009) «Coma», «In The Shade» і «Helicopter in the Sand»
  • Plastic Beach — Gorillaz (2010) «Some Kind of Nature»
  • The Road from Memphis — Booker T. Jones (2011) «The Bronx»
  • Rave On Buddy Holly — (2011) «Peggy Sue»
  • Synthetica — Metric (2012) «The Wanderlust»

Примітки
  1. rollingstone.com, Lou Reed, Velvet Underground Leader and Rock Pioneer, Dead at 71
  2. Lou Reed — Walk on the Wild Side: The Stories Behind the Songs, Chris Roberts and Lou Reed, 2004, Hal Leonard, ISBN 0-634-08032-6
  3. Rock and Roll Hall of Fame (2000). The Velvet Underground. Архів оригіналу за червня 29, 2006. Процитовано 15 вересня 2006.
  4. McPhedran, Ian (December 2010). QRD interview with Ian McPhedran of Ostrich Tuning. silbermedia.com. Процитовано 24 листопада 2011.
  5. Richie Unterberger & Greg Prato (2005). Lou Reed Biography. Процитовано 15 вересня 2006.
  6. «Lou Reed». The Guardian. Retrieved July 16, 2011.
  7. «». «People». Retrieved August 19, 2011.
  8. Tom Tom Club – Boom Boom Chi Boom Boom. Discogs.com. Процитовано 14 липня 2012.
  9. John Zorn – Music Romance Vol. 1: Music For Children. Discogs.com. Процитовано 14 липня 2012.
  10. I Will Break Your Fall. Allmusic.com. Процитовано 14 липня 2012.

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.