Лілійка пізня

Невеличка трав'яниста рослина 5-25 см заввишки, геофіт. Цибулина вузька, видовжена, обгорнута разом з нижньою частиною стебла темно-бурими волокнистими рештками торішніх листків. Стебло 5-15 см заввишки, з 3-5 стебловими листками, прямостояче, при достигання плодів не полягає. Прикореневих листків два, вони ниткоподібні (1 мм завширшки), 15-35 см завдовжки, довші за стебло, інколи майже в два рази (наприклад, у карпатського підвида). Стеблові листки коротколанцетні, розширені до основи, 1-2,5 см завдовжки, верхні менші від нижніх. Завдяки дрібному вузькому листю до цвітіння лілійку пізню важко відрізнити від злака.

Квітки поодинокі (рідше по 2), двостатеві, актиноморфні, дзвоникоподібні, прямостоячі. Листочки оцвітини ланцетні обернено-яйцеподібні, тупі, 9-15 мм завдовжки. Вони забарвлені у білий колір, при основі мають жовту пляму, а також три червонувато-фіолетові жилки. Нектарники мають вигляд поперечної складки, у заглибині над якою накопичується нектар. Тичинки та стовпчик коротші за оцвітину.

Плід — обернено-яйцеподібна або куляста, тригранна коробочка 6-8 мм завдовжки. При достиганні вона розтріскується у верхній частині гнізд. Насінини численні, пласкі, у формі напівмісяця.

Лілійка пізня у природному середовищі

Зростає у субальпійському й альпійському поясі на висотах 1600-3100 м над рівнем моря. Зазвичай трапляється у щілинах між камінням, на мікротерасах або вузьких карнизах прямовисних скель, часто — на голому або ледь вкритому рештками трави субстраті. Рослина світло- і вологолюбна, морозостійка. Віддає перевагу пухким, добре аерованим, помірно зволоженим, кислим і плодючим ґрунтам, що містять домішки продуктів вивітрювання. Чутлива до перегріву, тому на півдні ареалу росте лише на північних схилах у затінку. Низькі температури і вітри лілійці допомагає переносити своєрідна муфта з решток відмерлого листя, яка покриває цибулину.

Розмножується насінням та вегетативно. Квітне у червні-липні, цьому виду властива протандрія — явище, при якому в межах однієї квітки тичинки достигають раніше за маточку. Квіти запилюються за допомогою вітру, можливе самозапилення та запилення за допомогою короткохоботкових комах, яких приваблює нектар.[2] Плодоносить у серпні-вересні. Насіння вивільняється з плодів при розгойдуванні коробочки (балістохорія).

Вигляд квіток зсередини

Лілійка пізня — аркто-альпійський вид з дуже широким ареалом, який охоплює арктичні райони та високогір'я Північної півкулі. В Європі вона зростає в Альпах та Карпатах (зокрема в Татрах і Крконоше[3]), крім того, реліктове оселище існує у Великій Британії на теренах Національного парку Сновдонія. У зв'язку з глобальним потеплінням територія, зайнята британськими популяціями, постійно скорочується (деякі з них налічують лише по 6-16 особин), водночас, на півночі Європи виявлені нові осередки цього виду. На Сході місця зростання розташовані у горах Центральної Азії, Сибіру, Китаю, Корейського півострова, Японії і Непалу. У Північній Америці ллойдія поширена від Аляски до Нью-Мексико.

В Україні усі знахідки цієї рослини були здійснені в межах Івано-Франківської та Закарпатської областей. Переважна більшість рослин виявлена у Мармароському масиві (гора Гропа), на хребтах Свидовець (гора Близниця) і Чорногора (гори Говерла, Петрос, Великі Кози, Смотрич, Шпиці).

Через вузьку еколого-ценотичну амплітуду вид вважається уразливим. Окрім Червоної книги України він також занесений до «Переліку видів судинних рослин, що підлягають особливій охороні на території Закарпатської області» і до Червоної книги Польських Карпат.[4] У великій небезпеці опинились британські популяції лілійки пізньої: у разі глобального потепління їм загрожує вимирання. Щоб запобігти цьому, британські вчені планують натуралізувати цей вид у горах Шотландії.[5] Окрім кліматичних змін лілійці може зашкодити випасання овець. В Україні рослина охороняється у Карпатському біосферному заповіднику та Карпатському національному парку.

Вирощування лілійки пізньої в альпінаріях цілком можливе, втім, вона мало відома широкому загалу садівників.

Першовідкривачем виду є валійський ботанік Едвард Ллойд, прізвище якого увічнене у родовій назві рослини. Перший науковий опис здійснено Карлом Ліннеєм у 1753 році, але на той час «батько систематики» описав ллойдію під назвою Bulbocodium serotinum. Сучасні молекулярно-філогенетичні дослідження вказують на близьку спорідненість ллойдій із представниками роду Зірочки, тому деякі дослідники вважають за доцільне об'єднати ці роди і, відповідно, описують лілійку пізню під назвою Gagea serotina.[6]

• Список видів роду зірочки

Лілійка пізня в Червоній книзі України. — Переглянуто 2 січня 2015 р.