Літаюче крило

Літаюче крило — різновид схеми літального апарату із зредукованим фюзеляжем, роль якого грає крило, що несе всі агрегати, екіпаж і корисне навантаження.

3D-модель «літаючого крила»
Винищувач-бомбардувальник Horten Ho IX
Стратегічний бомбардувальник Northrop Grumman B-2 Spirit
Спортивний планер I.Ae. 34 Clen Antú

Переваги та недоліки

Перевагою «літаючих крил» є відсутність фюзеляжу і великих площин управління, що дозволяє більш рівномірно розподілити вагу по площі крила і забезпечити необхідну жорсткість крила при відносно меншій масі. У результаті «літаюче крило» має дуже вигідне співвідношення повної маси до маси порожнього літака, що знижує питому масу планера і дає можливість суттєво збільшити масу корисного навантаження та/або запас палива. За цими показниками літаки типу «літаюче крило» перевершують літаки, виконані за класичною схемою. Для військового застосування дуже важливо, що форми такого літака дуже легко оптимізувати для зниження ефективної площі розсіювання і радіолокаційної помітності літака.

Суттєвим недоліком схеми є невелике віддалення площин управління від центру мас, що обумовлює їх низьку ефективність та робить літак відносно нестійким в польоті. Як наслідок, літаки з такою схемою досі не набули масового поширення.

Схема є популярною серед авіамоделістів[1][2].

Історія

Можливо вперше схему з елементами «літаючого крила» застосував француз Альфонс Пено (фр. Alphonse Penaud) в 1870-ті роки[3].

У СРСР з 1922 року конструюванням і будівництвом планерів і літаків типу «літаюче крило» захопився волинянин Борис Черановський. В 1926 році він створив перше в СРСР «літаюче крило» — БІЧ-3.

У 1933 (чи 1934) році в Україні за схемою «літаюче крило» був збудований одномісний планер «Осоавіахімовець України», в 1934 році планер демонструвався на авіавиставці у Копенгагені та Парижі.

У Німеччині до та в період Другої світової війни зі схемою «літаюче крило» працювали Александр Ліппіш та брати Гортен. 1927–1933 рр.. Александром Ліппішем були створені «літаючі крила» Storch I — Storch IX. Братами Гортен були спроектовані і побудовані декілька експериментальних планерів і літаків різного призначення. Зокрема, за програмою «1000-1000-1000» (доставка 1000 кілограмів бомб на 1000 кілометрів зі швидкістю 1000 км/год) з 1943 року розроблявся винищувач-бомбардувальник Horten Ho 229 з реактивними двигунами і елементами стелс-технології[4].

У США літаками за схемою «літаюче крило» з 1930-х років займалася компанія Northrop. Засновник фірми Джон Нортроп був великим ентузіастом цієї конструктивної схеми і намагався застосовувати її в проектах, де аеродинамічна схема визначалась на розсуд розробника. В 1943 році він застосував схему «літаюче крило» при розробці перспективного винищувача Northrop XP-56 Black Bullet. У 1980–1990 роки Northrop Grumman B-2 Spirit розглядався як один з елементів національної безпеки США[5].

Примітки
  1. Літаюче крило ALULA — L
  2. Летающее крыло
  3. Early Flying Wings (1870–1920) by E.T. Wooldridge Архівовано 30 березня 2016 у Wayback Machine. (англ.)
  4. Myhra, David. «Northrop Tests Hitler's 'Stealth' Fighter.» Aviation History, Volume 19, Issue 6, July 2009.
  5. Томас Р. Дай. Основи державної політики, стор. 411

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.