Мануїл I

Мануїл I прийшов до влади у критичний момент для історії Візантії та усього Середземномор'я, коли християнські держави спробували відвоювати території, що були захоплені мусульманами. Він вів активну зовнішню політику, вступаючи в союзи з римським Папою та хрестоносцями.

Мануїла I часто називають «латинофілом». Він і справді був не схожим на своїх попередників на константинопольському престолі. Не намагався демонструвати набожність і релігійний аскетизм. Привселюдно сперечався з питань віри із самим патріархом. Захоплювався астрологією і медициною. Любив веселощі, бенкети і лицарські турніри в західному стилі, в яких і сам залюбки брав участь та перемагав. Візантійське військо було перебудоване Мануїлом I за західним зразком — лицарі, з яких воно складалося, отримували за службу землі із прикріпленими до них селянами. Імператор охоче брав на службу іноземців, роздавав маєтки вассалам-іновірцям і заохочував переселення до Константинополя італійських торгівців.

Втім, «латинофілію» Мануїла I насправді перебільшують. Никита Хоніат, що завдячував імператору своєю кар‘єрою і добре знав його мотиви, згадував, що насправді василевс католиків остерігався, бо вважав їх жадібними та зарозумілими. Як справжній Комнін, імператор головною своєю метою бачив відродження величі Візантії — як колишньої і майбутньої світової імперії. Її підданими вже за визначенням мали бути і православні, і католики — тож в розпалюванні ворожнечі між ними Мануїл I не був зацікавлений[7].

Мануїл I відбив наступ норманів на Балкани, відвоювати в сельджуків значну частину Малої Азії візантійську владу зрештою визнали держави хрестоносців|, зокрема Антіохія, в Угорщини імператору вдалося відвоювати Хорватію та Далмацію (1164). Зверхність імперії визнала Сербія. Візантійці розпочали наступ в Італії, що донедавна здавалася втраченою для них назавжди.

Однак плани василевса були перекреслені поразкою від сельджуків під Міріокефалоном в 1176 році. Після чого невдоволення «поступливістю» василевса в стосунках із Заходом, одразу ж вихлюпнулося назовні. Перша хвиля «антикатолицьких» заворушень прокотилася Візантією ще за правління Мануїла I. А після його смерті спалахнуло народне повстання в Константинополі (1181), що започаткувало громадянську війну в імперії. Євстафій Солунський казав, що зі смертю Мануїла I імперія занурилася у темряву, подібну на сонячне затемнення, і «все, що залишалося в ромеїв цілим, загинуло»[8].

Мануїл Комнін прагнув залучити князів Київської Русі на свій бік як союзників у відносинах з Угорщиною, у протистоянні з Причорноморськими кочівниками та, в меншій мірі, з Сицилією.

В кінці 1140-х за владу в Київській Русі боролися три князя: Великий князь Київський Ізяслав Мстиславич (син Мстислава Великого), який був пов'язаний з угорським королем Ґезой II, що протистояв імперії; князь Ростово-Суздальський Юрій Долгорукий; та Галицький князь Володимирко Володаревич, що вважався васалом імператора (hypospondos).

Саме розташоване на півночі і сході Угорщини Галицьке князівство (що простягалось від Галичини й Закарпаття до Поділля й Чорного моря) відігравало важливу роль під час воєн між Візантією і Угорщиною. Зі смертями князів Ізяслава і Володимирка ситуація змінилася: Київ захопив Юрій Долгорукій, а новий Галицький князь Ярослав Осмомисл став союзником угорців, хоча й намагався підтримувати дружні зв'язки з Візантією та імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою.

У 1164—1165 роках двоюрідний брат Мануїла — Андронік Комнін — втік з Візантії, прибув до двору Ярослава Осмомисла й намагався створити анти-імператорську коаліцію з князів Київської Русі, Угорщини та половців. Ця ситуація створювала серйозну загрозу для імператорського престолу, і Мануїл вирішив домовитись зі своїм кузеном, помилувавши його і дозволивши повернутися в Константинополь (1165 р.).

З Великим князем Київським Ростиславом І Мстиславичем був укладений договір про виставлення для потреб імперії військового загону, а Ярослав Осмомисл погодився повернутися під ромейську опіку й знову стати васалом Східної Римської імперії. Галицький князь пізніше допоміг Візантії своєю участю у війні з половцями.

Дружба з Великим князівством Київським та Галицьким князівством була вигідна Мануїлу І, який відправив у 1166 році дві армії в похід проти угорців. Перше військо увійшло в Угорське королівство через Південні Карпати, а друге за допомогою Ярослава Осмомисла пройшло через Українські Карпати. Так як супротивник зосередив свої війська біля Сірмії і Белграду, візантійці повністю розорили Трансільванію.

• Список Візантійських імператорів

• Andrew Stone: Мануїл у De Imperatoribus Romanis(англ.)