Маріан Лангевич

Маріан Лангевич народився 5 серпня 1827 року в Кротошині у родині лікаря Войцеха Лангевича (20.04.1793 — 13.08.1831) і Елеонори Лангевич (уроджена Ключевська (1797—1861)). Із трьох братів найменшим був Маріан. Старші брати Олександр Лангевич (1824—1879) і Юзеф Лангевич (1826—1882).

Батько загинув під час оборони Варшави від росіян у 1831 році в ході Листопадового повстання.

Лангевич навчався в середній школі в Кротошині, а потім у гімназії в Тшемешно, яку закінчив у 1848 р. Вивчав право та філогогію у Вроцлавському університеті, слов'янську філологію у Празі та математику й фізику у Берліні (1852—1853).

Деякий час служив в пруському ландвері, потім в пруській гвардійській артилерії. Вийшов у відставку в званні лейтенанта й поїхав до Франції, а потім до Італії.

У 1860—1861 роках брав участь в експедиції Гарібальді на Сицилію, де відзначився мужністю і завзяттям. Тоді начальником Лангевича був польський офіцер, учасник Листопадового повстання Юліуш Ордон. Він брав активну участь в незалежних організаціях Італії.

Залишився в Італії і деякий час був викладачем у Польській військовій школі в Генуї, створеній Людвіком Мерославським, проте звільнився з неї через конфлікт з останнім, який загострився під час Січневого повстання.[1] Викладав в Польському військовому училищі в Кунео, заснованим для підготовки офіцерів майбутнього польського повстання з молодих поляків, до закриття закладу.

Його асоціювали з польською політичною групою «білих» політична програма яких передбачала досягнення шляхом «органічної праці», тобто ненасильницькими методами повернення Царства Польського в межі 1772 року. Програмою «органічної праці» називали ліберальну концепцію легальної модернізації польського суспільства, проголошену після поразки Листопадового польського повстання 1830—1831 рр., як легальну неполітичну працю в рамках господарського підприємництва, громадської діяльності на ниві освіти, науки, культури, соціальної допомоги.[2]

Печатка Маріана Лангевича як диктатора Січневого повстання

До початку повстання Лангевич від імені Центрального національного комітету імпортував до Польщі гвинтівки з Німеччини та Бельгії. 9 січня 1863 року був призначений начальником Сандомирського воєводства у званні полковника, прийняв командування над зібраними в південній Польщі повстанськими загонами. 23 січня 1863 року поданий до звання генерала. Під його керівництвом служили польський письменник консервативного напряму Юзеф Рогош, Анна Пустовойтова (переодягнулась чоловіком і взяла собі ім'я Михайло Смок), будівельник і громадській діяч Владислав Леон Чосновський. Ад'ютантом Маріана Лангевича був Едвард Любовський (майбутній польський драматург і письменник), а кур'єром Ядвіга Прендовська[3]. Після нападу на Шидловець Лангевич побачив недоліки очолюваного ним формування та зважився на його реорганізацію і тому відйшов 14 січня до м. Вонхоцьк в густий ліс, де зосередив сили повстанців у Свентокшиських горах, зібрав і організував понад 3 тисячі осіб, які мали вирушити до Варшави. Тут створили укріплений табір в якому було 5 гармат та власна друкарня, за допомогою якої друкували агітаційні листівки. 3 лютого 1863 р. Відбулася битва з російськими військами.

Маріан Лангевич став фактичним керівником повстання з 24 лютого 1863 роки після втечі Людвіка Мерославського. Однак офіційно був проголошений диктатором повстання лише 11 березня 1863 року, після того, як за кілька днів до цього Мерославскій, який перебував уже в Парижі, надіслав лист, в якому неохоче (можливо через давніх розбіжностей з Лангевичем) порекомендував призначити його своїм наступником.

Після кількох сутичок з російськими військами Лангевич був розбитий при Хробрже і Буську. Втік до Австрії, де був ув'язнений у фортецю Іозефштадт. У 1865 випущений на свободу.

Тема повстання та його лідерів регулярно висвітлювалась в тогочасній пресі. Так німецькі газети порівнювали Лангевича з королевичем Марко, чешські і сербські з Костюшко, однак після поразки ці порівняння були не на користь Лангевича[4]. Редактор  тогочасної  белградської напівофіційної газети Відовдан Мілоша Поповича в статті «Повстання в Польщі» зазначав, що саме Лангевич був ударною силою повстання, якому вдалося почати повстання з 10 людьми, а потім його військо зросло до 10 000 осіб. При цьому Попович висловив думку, що після поразки й втечі Лангевича бойові дії закінчені та що повстання незабаром піде на спад. [5] Однак в статі «Пророцтво збулося», присвяченій втечі Лангевича в Австрію Попович  звинуватив диктатора у відсутності хоробрості, вважав, що Лангевич практично все робив не так. Основна помилка на думку Поповича полягала в тому, що він не їздив по провінції й не мобілізовував народ за будь-яку ціну, щоб зробити повстання масовим, а весь час зі своїми військами знаходився в районі австрійського кордону, щоб втекти, коли ситуація погіршиться.  В результаті рішення Лангевича уникати боїв його війська почали падати духом.  Зрештою, найбільше Попович критикував Лангевича через те, що той втік з поля битви, навіть не поховавши полеглих соратників. Попович прийшов до висновку, що Лангевич більше цінував своє власне життя, ніж свободу своєї батьківщини. У підсумку, резюмуючи все це, він написав, що польський генерал був або боягуз, або дурень, або зрадник.[6]

18 березня 1863 року він сховався на австрійській території і був інтернований в Тарнові та засуджений до двох років ув'язнення в фортеці Іозефштадт, звідки він був звільнений у 1865 році.

Потім він жив у Золотурні як громадянин Швейцарської Республіки. У 1881 році народився єдиний син Лангевіча — Тадеуш Лангевіч (1881—1915).

У 1867 виїхав до Туреччини та згодом вступив на турецьку службу як Ленгі Бей. Gомер у Стамбулі 10 травня 1887 року і похований на кладовищі Хайдар-паші разом зі своєю дружиною Сюзанною (2 лютого 1837 — 24 листопада 1906).