Мелехов Григорій Пантелійович

Літературна біографія Григорія Мелехова, на думку дослідників, невіддільна від питання про авторство текстів роману «Тихий Дон». Так, ряд літературознавців дотримується думки про те, що в рукописах твори проглядається «„соавторское“ редагування»; звідси — «непослідовність і суперечливість образу головного героя[2]. Інші переконані, що метання Мелехова пов'язані з формуванням його особистості і «йдуть по наростаючій»[3].

У чорнових начерках роману, датованих 1925 роком, Григорія Мелехова не було — він з'явився у підсумковій редакції, зайнявши місце персонажа Абрама Єрмакова[4]. У той же час, за словами письменника Анатолія Калініна, ім'я Григорій нерідко зустрічається в ранніх оповіданнях Шолохова; історії героїв, які діють в таких його творах, як «Коловерть» і «Пастух», вельми далекі від долі Мелехова, однак у них вже виявляється «відблиск того, зовсім юного Григорія, який ще не заблукав на дорогах суворого лихоліття»[5].

Свідченням того, що «попередником» Мелехова був Абрам Єрмаков, є, за даними літературознавця Фелікса Кузнєцова, і зовнішня схожість (у обох були «сині опуклі білки очей» і «зігнута ліва брова»), і загальні риси характеру: і той, і інший відрізнялися гарячою вдачею і безудержностью у вчинках. При цьому два героя мали спільного прототипу — козака Харлампія Єрмакова, розстріляного в 1927 році на підставі рішення колегії ОГПУ[6]. Сам Шолохов протягом декількох десятиліть після виходу «Тихого Дону» на питання про прообразах відповів досить ухильно, не підтверджуючи і не заперечуючи версію про близькість доль Єрмакова і Мелехова: «І так, і ні... Скоріше всього це образ збірний»[7].

Дослідники встановили, що Шолохов був добре знайомий з Харлампием Васильовичем, досить щільно спілкувався з ним при зборі матеріалів, пов'язаних з історією Громадянської війни на півдні Росії. В архівах зберігся лист Михайла Олександровича, адресований Єрмакову; у ньому, зокрема, згадується про необхідність особистої зустрічі для одержання деяких додаткових відомостей щодо епохи 1919 року»[8].

Схожість між Григорієм і його прототипом неодноразово встановлювалося радянськими вченими в ході їх бесід з дочкою Єрмакова Пелагеєю і кількома козаками більш старшого віку ніж вона. Заслуговує уваги свідоцтво надійшло від білогвардійського офіцера Євгена Ковальова, який влітку 1919 року служив разом з Єрмаковим Донський армії. Ковальов знайшов настільки разючу подібність між Григорієм Єрмаковим і щодо їх зовнішності та хоробрості, що написав статтю, озаглавлену «Харлампій Єрмаков — герой „Тихого Дону“»[9][10].

Головний герой роману «Тихий Дон» з'явився на світ у 1892 році (дата народження у творі не вказана, проте вона встановлена дослідниками на основі документів про призовному віці, що діяли в Росії перших десятиліттях XX століття) в сім'ї відставного урядник Отаманського лейб-гвардії полку Пантелея Мелехова[11]. У зовнішньому вигляді Григорія помітні батьківські риси, якого, як і інших «горбоносих, дикувато-красивих» представників роду Мелеховых, хуторяни називали турками[11]. У романі простежуються основні етапи біографії Григорія. Так, у грудні 1913 року він покликаний в армію[12]; на службі в 12-му Донському козачому полку Мелехов проявляє себе як людина, з люттю відстоює власну честь і прагне не допустити образ інших людей[11]. Восени 1914-го він потрапляє в госпіталь, потім повертається на фронт, бере участь у Брусилівському прориві; до 1916 році Григорій має вже чотири Георгіївських хреста[13].

Життя Мелехова в 1917 році позначена пунктирно; на думку дослідників, така авторська стриманість пов'язана з тим, що герой «залишався в стороні від політичної боротьби, що захлеснула країну»[14]. Одним з ключових моментів, що вплинули на його світосприйняття, є, на думку літературознавця Ірини Медведєвої-Томашевської, епізод, в ході якого відбувається знищення полонених козацьких офіцерів: «Це звірство, до того ж свідчить про відсутність військового права і честі, рішуче відштовхує Григорія від більшовиків»[15]. У поглядах Мелехова на життя з'єднаний досвід землероба і бійця, тому його, як і інших козаків, по-справжньому хвилюють три питання: про землі, волі і влади[2].

Интерес к Аксинье — жене соседа Мелеховых Степана Астахова — зарождается у Григория в тот момент, когда тридцать казаков, в том числе муж героини, уходят на военные сборы в лагеря. Роман развивается стремительно; Аксинью и Григория сближает безоглядность чувств, искренность порывов, нежелание считаться с людской молвой[16]. По словам литературоведа Светланы Семёновой, Мелехов и его возлюбленная объединены «страстностью, мощной, почти звериной эротической, жизненной энергетикой»; при этом герой с его «диковатой красотой» является «воплощением мужественности», тогда как пылкая, чувственная, притягательная Аксинья несёт в себе мощное женское начало. Любов персонажів подібна «весняному розкріпаченню землі»; не випадково описи природи займає так багато місця в момент побачень або томлений героїв: «Ксенія і кленовий кущ», «Ксенія і сумний чарівний запах займаного в'яненням конвалії»[3].

У фіналі «Тихого Дону» герої висуваються вночі до станиці Морозівської[17]. В дорозі молоду жінку наздоганяє куля, випущена «людиною з застави». Після смерті Аксіньі герой занурюється в «апокаліптичний ступор»; його існування нагадує «мертву обвуглілу землю»[3].

Григорій одружився з Наталією Коршуновою не по любові — це вибір його батька[18]. Про те, наскільки далека від героя юна наречена, свідчить сцена весілля, написана автором «відстороненим оком»: Мелехов спостерігає за поведінкою осіб, фіксує особливості їх поведінки під час застілля і в той же час відчуває якусь відгородженість від того, що відбувається: «Йде кілька гротесковий монтаж укрупнених деталей»[3].

При цьому Григорій усвідомлює, що його дружина — «тонка, нарядна», з «добрим станом» — хороша собою; побачивши її після довгої відсутності, Мелехов зазначає: «Красива баба, в око шибается». Однак штучно зростити в собі любов до Наталі він не може; визнання героя в тому, що «нема на серці на нічого», сусідять з описом «мертвотно віджилих трав» і «чорно-блакитний вышней пустки». Наталія відноситься до чоловіка інакше, ніж Аксінья; в ній, на думку дослідників, немає темпераментної запалу суперниці, зате є «пронизує лучистість»[3].

Недарма і загрубелое серце чоловіка відгукується на такий інтенсивний світло, опиняючись здатним на розчуленість і сльози, чого зазвичай не відчуває Григорій при вигляді Аксіньі, — тут відчуття інші. Ставлення до Наталії Григорію більш цнотливо-соромливо у своїх безпосередньо-чуттєвих проявах, ніж у Аксіньі, пронизане ніжністю і відданістю, нераздельностью фізичного і душевно-духовного[3].

Кадр з фільму «Тихий Дон». 1930

Першим виконавцем ролі Григорія Мелехова став Андрій Абрикосів, який знявся в картині, поставленої по двом першим книг роману. Як згадував згодом актор, в момент кінопроб він ще не прочитав шолоховського твори і прийшов на майданчик непідготовленим; уявлення про образ персонажа склалося пізніше[19]. За словами актриси Емми Цісарської, яка відіграла Аксенію, Шолохов після виходу фільму писав продовження «Тихого Дону» з оглядкою на героїв, втілених у стрічці[20].

У 1958 році епопея «Тихий Дон» була поставлена режисером Сергієм Герасимовим. Роль Григорія Мелехова, виконана Петром Глєбовим, стала, на думку кінознавців, найважливішою у творчій біографії актора: «Справа навіть не в тому, що Глєбов оживив образ книжкового героя і тим поставив під підозру будь-яку альтернативу, будь-якого іншого виконавця. Важливіше те, що йому вдалося неможливе — поодинці зобразити „народ“»[21].

У наступні роки образ Григорія Мелехова втілили на екрані Руперт Еверетт в телесеріалі Сергія Бондарчука «Тихий Дон»[22] Євген Ткачук у телесеріалі Сергія Урсуляка [23].

• Кузнєцов Ф. Ф. «Тихий Дон»: доля і правда великого роману / РАН; Інститут світової літератури імені А. М. Гіркого / Науковий редактор А. Л. Гришунін. — М. : ИМЛИ РАН, 2005. — 864 с. — ISBN 5-9208-0207-3.
• Семанов С. Н. «Тихий Дон» — література і історія. — М. : Сучасник, 1977.
• Медведєва-Томашевська І. Н. Стремено «Тихого Дону». — Париж : YMCA-PRESS, 1974.