Молочна Путь сяйлива сестро (поезія)


«Молочна Путь сяйлива сестро...» - вірш Гійома Аполлінера із збірки «Алкоголі. Вірші 1898—1913рр.», де зображено тугу поета, яку викликає сучасне йому людство.

«Молочна Путь сяйлива сестро...»
Жанр вірш
Автор Гійом Аполлінер
Написано 1898-1913

Образна система

У вірші автор подає трагічну картину світу: людство прямує у безодню, бо позбавлене духовної мети.

Чи пригойдае твій потік
Нас до галактик новоскреслих
Випадку демони щокрок
Ведуть нас по мотивах зорніх
І рід людський іде в підскок
Танцює задки до безодні
Під шаленистий гук скрипок[1].

Ця думка розвивається у низці образів:

«царі скажені як ножі»,[1].
«жінки-зірки що не любили»,[1].
«старий принц-регент Луїтпольд

Намісник королів безумних»[1].
, та ін.

Земне життя викликає в поета глибоку тривогу. Втрачається все людське, гинуть усі гуманістичні цінності, тому і світ змальовується як

«пустеля нелюдима»[1].
..

Поетика твору

Поетика твору лише підкреслює трагізм життя людства. У перекладі М. Лукаша майстерно відтворено художні засоби, які передають відчуття глибокого суму:

«блудні вогні»[2].
«вітри гули без заборол»[2].
«плив човен повен баркарол ячав присмертно лебедино»[1].
та ін. Невипадково тут з'являються образи мерців («і виплив мертвий»), оскільки, на думку автора, саме життя занепадає. Атмосфера смерті у перекладі М. Лукаша підкреслюється майстерним вживанням спільнокореневих слів: «присмертно», «мертвий», «і рад би вмерти».[3]

Художній світ вірша охоплює марення героя (суб'єктивний світ) і реальну дійсність (об'єктивний світ). Картини, що виникають в уяві ліричного героя, знаходять реальне підґрунтя у житті. Через це опис сучасного поету Парижа теж пройнятий трагізмом. Замість природного життя тут панує «електросяйво», що виступає як антитеза до початку твору: «Молочна Путь сяйлива сестро...» У замальовках міста автор знаходить лише «журбу машинну»[3]:

Снують трамваї без упину...

Кафе паризькі п'яні в дим
Сифонів шип і шик гарсонів
Гудуть на тисячу ладів...[4].
,

Позиція ліричного героя

Аполлінер не виступає проти цивілізації, але його глибоко хвилює те, що розвиток техніки не сприяв духовному розвитку світу. Людство, яке стало матеріально жити краще, а рухатися швидше, забуло про вічні цінності. Тому свою поезію він сприймає як «Орфея клич» і «зов сирени». Позиція ліричного героя у цьому вірші відзначається складністю. Він зазнав чимало розчарувань у світі й людях, пережив нещасливе кохання («Тобі тобі що я любив»). Однак хоча герой і відчуває трагізм буття, він не відмовляється від складної і суперечливої реальності, не протиставляє себе світу, живе спільним життям із людством.[5]

Призначення поета

Своє призначення герой убачає в служінні мистецтву, яке, на його думку, здатне покликати людство до духовної мети. Аполлінер не відокремлюється від життя, відчуваючи особисту відповідальність за його моральне піднесення:

Я я що знаю всі рефрени
Жалі-плачі моїх років
Рабів моління до мурени
Нелюбого похмурий спів [4].

В останній строфі утверджується ідея вірша — високе призначення мистецтва в сучасному світі.

Примітки

  1. Переклад Миколи Лукаша
  2. Переклад Миколи Лукаша,
  3. О.М. Ніколенко, В.Бардакова Гійом Аполлінер Райнер Марія Рільке «Ранок», 2003.— 266 ст.
  4. Переклад Миколи Лукаша
  5. Наливайко Д. Статті «Панорама французької поезії від Аполлінера до Превера»

Джерела

  • О. М. Ніколенко, Ю. В. Бардакова Гійом Аполлінер Райнер Марія Рільке «Ранок», 2003. — 266 ст.
  • Наливайко Д. Статті «Панорама французької поезії від Аполлінера до Превера»
  • Стихи// Лившиц Б. От романтиков до сюрреалистов. Л.: Время, 1934, с.112-123.

Див. також

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.