Лукаш Микола Олексійович

Народився Микола Лукаш 19 грудня 1919 року в Кролевці Чернігівської губернії в сім'ї Олексія Яковича і Василини Іванівни Лукашів. Батько походив з давньої козацької родини, мати Василина з дому Оникієнко — з шляхетсько-козацького роду, онука дяка. В роду були освічені шляхтичі: адмірал, статський радник, поліглоти, меценати, ерудити.

Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. Ще в дитинстві засвоїв їдиш — до революції чверть населення Кролевця становили євреї. А якось утік із циганами й буквально за кілька днів навчився їхньої мови. В семирічці опанував французьку, німецьку й англійську мови.

У 1937 році він вступив на історичний факультет Київського університету. Через неподілене кохання до однокурсниці Олени Біличенко полишив навчання та пішов вчителювати в сільській школі на Київщині. За рік біль угамувався, і Микола Лукаш повернувся в університет. Жив на стипендію і невеликі заробітки.

В архіві стародавніх документів Микола Лукаш вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх і перекладав з польської та латини українською мовою. Мало не задарма готував ці матеріали для Костя Гуслистого: той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. У 1930-ті роки букіністичні крамниці були заповнені «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні видання збували за копійки. На відміну від Лукаша, продавці не дуже тямили в книжках. Перекладач знався на них чудово: зібрав усі 10 томів «Історії України-Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Михайла Максимовича.

З наступом фашистських військ Миколу примусили рити окопи біля Києва. У війну університет евакуювали до Харкова. Лукаш дістався туди, дорогою був поранений у ногу. З поверненням радянських військ Миколу Лукаша мобілізували на службу на аеродром у Харкові, де він зазнав другого поранення.

Після війни викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов і Сільськогосподарському інституті. За час перебування в Харкові Лукаш завершив свій видатний переклад «Фауста» Гете, опублікований 1955 року.

У 1958 році Лукаш перебрався в столицю. Як згадує його племінниця Валентина, дядько Микола завжди одягався дуже скромно, а обідати ходив до ресторану «Інтурист». Там йому було цікаво, бо тільки там міг чути чужу мову від самих іноземців, адже за кордон його не випускали; через це навіть премію, яку німці присудили Лукашеві за найкращий переклад «Фауста», не зміг забрати.

За словами його товариша Михайла Сереженка, для Лукаша була характерна життєва безпорадність. Обпікшись на першому коханні, він так і залишився старим парубком. «Кохана жінка, діти потребуватимуть моєї постійної уваги, а в мене така робота, що як порину в неї, то забуваю про все на світі, і надовго. Розриватися між двома пристрастями не зможу, тому і віддав перевагу роботі», — відповідав він на умовляння сестри Ганни одружитися.

Одержуючи великі гонорари, він завжди був без грошей. Зате зібрав велику і цінну бібліотеку. До одягу був байдужий. Ходив у поношеному костюмі класичного крою або у спортивному. Зимового пальта, теплої шапки не мав. Взимку ходив простоволосий або у спортивній шапчині з помпоном, підчищеному світлому пальті, розтоптаних черевиках. Голився лише в перукарні. Їв двічі на день. Снідав у кафе ресторану «Театральний», обідав у ресторані «Інтурист», а з побудовою на розі Хрещатика готелю «Дніпро» — в ресторані цього закладу, призначеного, по суті, для іноземних туристів. Вдома, у «комуналці» на вулиці Коцюбинського, ніколи не тримав жодних продуктів, посуду. Кімнату свою ніколи не замикав.

У 1973 році Лукаш одержав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі з «комуналки» лишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки та друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище. Попросив викинути газову плиту й засів за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса.

Коли вийшов резонансний публіцистичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», за який 1973 року автора засудили до 5 років ув'язнення та 5 років заслання, Микола Лукаш, на той час уже знаний перекладач і літературознавець, публічно його підтримав. Він запропонував Президії Верховної Ради УРСР відбути йому, Лукашеві, термін ув'язнення замість Дзюби, бо той хворів на сухоти. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, чим позбавили засобів до існування. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі так і не вийшла у світ, хоча перекладачеві вже виплатили аванс. У наступних восьми томах багатотомного тлумачного Словника української мови укладачі перестали посилатися на Лукашеві переклади. Не один знайомий навіть серед письменників перестав із ним вітатися. «Вліз, як сліпе теля в яму, — охарактеризував його вчинок письменник Панас Кочур. — Велика бездоглядна дитина, твердо переконана в слушності, необхідності своїх вчинків». Тривалий період біля його під'їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.

Заощаджень у Лукаша не було, економити він не вмів. Отож був приречений жити впроголодь, на позичені у знайомих кошти. І коли в лютому 1978-го в Кролевці померла мати, на похорон Лукаш поїхав, не маючи ні гроша, у потертих лижних штанях, светрі та брезентовій куртці. На голові — бавовняна шапчина з помпоном, на ногах — легкі боти…

Лукашу радили визнати помилковість своєї заяви до Президії Верховної Ради та записатися на прийом до секретаря ЦК з ідеологічних питань Валентина Маланчука. Дивись, і влада змінила б гнів на милість. Але він категорично відповів, що не хоче, щоб якийсь чиновник возводив його у звання поета, й уперто наполягав, що ні в чому не винний. А час плинув. Іван Дзюба давно відбув рік ув'язнення, став друкуватися, а Лукаш лишався вигнанцем. Микола Бажан, Олесь Гончар клопотали перед Щербицьким, щоб повернути «вигнанця» в літературу, але той відповів, що ЦК КПУ проти Лукаша нічого не має, що це справа Спілки письменників. «Давня істина: пересіч не терпить талантів, — пише Михайло Серженко. — Талантів мало, пересічі багато. А Лукаш — збіса талановитий». Дмитро Павличко про ситуацію Лукаша писав: «На вулицях Києва ходили чиновники в „дубльонках“ та норкових ушанках, а він (Лукаш) ставав у дверях без шапки і пальта, в самому костюмчику, схололий, червоний від холоду».

Ситуація змінилася лише у 1979 році, коли новий редактор журналу «Вітчизна» Віталій Коротич запропонував Лукашеві перекласти кілька віршів з угорської.

Могила Миколи Лукаша, скульптор Євген Прокопов, 50°24′52″ пн. ш. 30°30′40″ сх. д.

Останні роки життя Микола Лукаш хворів на рак. Був поновлений у Спілці письменників України на хвилі перебудови у 1986-му, фактично напередодні смерті. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів — книжки під назвою «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла 1990 року і стала своєрідним пам'ятником Лукашеві.

Помер у серпні 1988-го, похований на Байковому кладовищі. Але не в центральному секторі, а на «задвірках історії», як висловився упорядник книги «Наш Лукаш» Леонід Череватенко. Тож коли письменники на чолі з Дмитром Павличком пішли віддати шану Миколі Лукашу, то довго не могли знайти його могилу. На будинку, де жив перекладач, досі немає навіть скромної меморіальної дошки. Пам'ятник на могилі — білу мармурову стелу — Лукашу поставила його шанувальниця, викладачка «Могилянки» Ольга Петрова. Унікальна ж бібліотека перекладача (понад три тисячі книжок) потрапила до Музею літератури — туди її передала сестра Миколи Лукаша.[1]