Міф про печеру
Міф про печеру (або «Платонівська печера», «Алегорія печери») — знаменита алегорія, використана Платоном у трактаті «Держава» для пояснення свого вчення про ідеї. Вважається наріжним каменем платонізму та об'єктивного ідеалізму в цілому. Викладена у формі діалогу між Сократом і братом Платона Главконом.
| Міф про печеру | |
 | |
| Автор | Платон |
|---|---|
 | |
 Міф про печеру у Вікісховищі | |
Основна ідея
Нефілософи прирівнюються до в'язнів в печері, які можуть дивитися тільки в одному напрямку, оскільки вони прив'язані до чогось. Позаду них горить вогонь, а перед ними виступає стіна. Між ними та стіною немає нічого, вони там бачать тільки власну тінь та тінь речей, які проходять між їхньою спиною та вогнем. Вони змушені вірити в реальність цих тіней, більше того, вони не мають уявлення щодо причин тіней. Врешті-решт одному із в'язнів вдається втекти із печери. Вперше він може побачити у світлі сонця правдиві речі і усвідомлює, що був обдурений тінями. Якщо він є філософом, він повинен повернутися в печеру та звільнити всіх інших в'язнів. Проте, оскільки він буде осліплений сонцем, не зможе добре розрізняти тіні та його не будуть сприймати інші в'язні. Інколи в царстві явищ можна знайти також близькі до царства ідей явища, наприклад, геометричні форми.
Для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що завдяки органам чуття пізнають справжню реальність. Однак таке життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше уявлення про світ ідей, постійно ставлячи собі питання і шукаючи на них відповіді. Однак безглуздо намагатися поділитися отриманим знанням із натовпом, який нездатен відірватися від ілюзій повсякденного сприйняття.
Фрагмент притчі
Ти можеш уподібнити нашу людську природу щодо освіченості та неосвіченості ось якому станові… подивись-но: адже люди ніби знаходяться в підземному житлі на зразок печери, де у всю її довжину тягнеться широкий просвіт. 3 малих років у них там на ногах і на шиї кайдани, так що людям не зрушити з місця і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть через ці пута. Люди повернуті спиною до світла, що виходить від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога огороджена — глянь-но — невисокою стіною на зразок тієї ширми, за якою фокусники поміщають своїх помічників коли поверх ширми показують ляльок.
— Це я собі уявляю.
— Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різне начиння тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева. При цьому як водиться, одні з тих, що несуть, розмовляють, інші ж мовчать.
— Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів!
— Подібних нам. Перш за все хіба ти думаєш, що, перебуваючи в такому стані, люди що-небудь бачать своє чи чуже, крім тіней, що їх відкидає вогнем на розташовану перед ними стіну печери?
— Якже їм бачити щось інше, коли все своє життя вони змушені тримати голову нерухомо?
— А предмети, які проносять там, за стіною; не те ж саме відбувається і з ними?
— Тобто?
— Якби в'язні були в стані один з одним розмовляти, хіба, думаєш ти, не вважали б вони що дають назви саме тому, що бачать?
— Неодмінно так.[1]
У художній літературі
Іспанський письменник Хосе Карлос Сомоса побічно торкається платонівської алегорії печери та розвиває теорію Платона про світ ідей у своєму романі «Афінські вбивства», який 2002 року здобув Золоту Даггерівську премію, як найкращий детективний роман.