Надіїн Дмитро Пименович

Дмитро Пименович народився 21 жовтня 1907 року в с. Володимирівка Казанківського району Миколаївської області в сім'ї наймита. Батько його Пимен Леонтійович, батракував, а коли почалася перша світова війна, погнали його на фронт. Він згодом багато розповідав сину про дні революції і згадував про це у своїх віршах[1].

Після закінчення школи у с. Володимирівка Дмитро поступив до Херсонської профшколи, а потім став студентом Миколаївського інституту народної освіти, який закінчив 1930 році й одержав кваліфікацію: вчитель суспільствознавства, української та російської мов і літератури.

Згодом він служив у Червоній Армії, був на журналістській роботі на Донбасі, займався редагуванням Одеського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Литературный Октябрь», викладав українську літературу в Одеському педагогічному інституті.

Дмитро Пименович загинув під час Другої світової війни у 1942 році під Ростовом.

Поетична творчість Дмитра Надіїна починається в 20-х роках. Тоді на сторінках періодичної преси з'являються перші проби пера молодого автора. У 1929 році виходить його перша збірка поезій з символічною назвою «На світанні», а слідом за тим друга книга поета — «Прозорість». За своїм художнім і ідейним рівнем книга стала в один ряд з найкращими поетичними творами першої половини 30-х років. У ній відображена синівська любов до партії і народу, високе розуміння своїх громадянських прав і обов'язків. Поет гордо і натхненно проголошує від імені свого покоління:

Своє політичне і громадянське кредо Дмитро Пименович висловив віршем «Втручання поета». В ньому він закликає постійно втручатися в життя, збагачувати його своєю працею.

Уся творчість поета сповнена світлих, сонячних фарб. Вона оптимістична і життєлюбна.

В тридцятих роках творче зростання Дмитра Надіїна дещо затрималася: не пощастило видати нової книги, яку він готував; поет рідко виступав у пресі, а багато епічних речей, що свідчили про нове піднесення його творчості і вищий рівень поетичної майстерності, залишилися незакінченими. Незавершено, на жаль, і кандидатську дисертацію на тему «Проблеми особи в ліриці Лесі Українки». Більшість неопублікованих творів загинули у дні війни. Другу половину 30-х років Дмитро працював наполегливо і як поет, і як викладач, і як науковець — він готував дисертацію. Працю й творчість перервала війна. Дмитро Надіїн пішов на фронт з непохитною певністю в перемогу: Як сонце ми встаєм для кари над землі ті, де тьма сама. Брати, посилюйте удари: поляже ворог, згине тьма.

Надіїн звертався і до поетичного епосу, до балади, по поеми, оспівуючи події першої світової та громадянської війни, — «Балада про полон», «Балада про подарунок», уривки з поеми «Прокляття». Ці твори він згодом багато разів переробляв, прагнучи досягти максимальної виразності образів і картин. У збірнику « Втручання поета» (1931), що вже самою назвою проголошує провідну рису соціального реалізму — якнайбезпосередніше втручання в життя, — глибше розроблялися мотиви оспівування солдатських буднів («Перша вправа») та соціалістичної — твори про той самий завод на Бузі, де будувалися могутні кораблі.

У третій книжці Дмитра Надіїна "Прозорість (1933) вміщено найкращі вірші з двох попередніх збірок, чимало поезій з червоноармійського життя. Тут перший відгомін знайшов і шахтарський Донбас, куди Дмитро Пименович приїхав працювати після армії. Так творчий розвиток поета ішов від романтизму до реалізму, хоча в душі він завжди залишався романтиком.

У його віршах «Сокіл і його сип», «Зречення», «Коломаш Валіш» реалізована тема робітничого Донбасу.

З воєнного часу відомий лише один його вірш. Дослідник творчості Надіїна Іван Дузь згадує, що у цей час «… він написав п'ятнадцять нарисів, в яких прославляв рядових бійців, розвідників, політпрацівників та командирів Радянської Армії. Його твори друкувалися в армійській газеті, поширювалися окремими листівками, випущені трьома брошурами-метеликами»[2].

У Макіївці Дмитро Надіїн, друкував вірші в газеті «Соціалістичний Донбас», «Радянська Донеччина», в ж. «Літературний Донбас».

Займався журналістською роботою на Донбасі, був співробітником газети «Макіївський робочий».

У 1933 переїхав до м. Одеси редагував одеський літературно-митецький журнал «Літературний Жовтень». Працював на освітянській ниві — викладав українську літературу в Одеському педагогічному інституті, писав наукові статті з творчості Лесі Українки, Тараса Шевченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, підготував до захисту кандидатську дисертацію «Проблема особи в ліриці Лесі Українки».

  3. Сторiнка Дмитра Надіїна на сайті інтернет-журналу "Николаев литературный" [1]

1. Дузь І. Недоспівана пісня бійця. Вступна стаття // Надіїн Д. Пісня солдата. — Одеса: Маяк, 1966.

1. http://litnik.org/index.php/zabytye-imena/dmitro-nadijin