Народна партія (Іспанія)

Народна партія (ісп. Partido Popular) — консервативна[2][1], ліберально-консервативна[13][14], та християнсько-демократична[3][2] політична партія Іспанії. З'явилася 1989 після об'єднання Народного альянсу з Народно-демократичною партією і Ліберальною партією.

Народна партія

ісп. Partido Popular
Країна  Іспанія
Голова партії Пабло Касадо
Ген. секретар Francisco Álvarez-Cascosd, Javier Arenas Bocanegrad, Маріано Рахой Брей, Анхель Асебес, Марія Долорес де Коспедаль і Teodoro García Egead
Засновник Мануель Фрага Ірібарне
Дата заснування 20 січня 1989
Штаб-квартира Мадрид
Ідеологія консерватизм[1][2]
християнська демократія[2][3]
монархізм[4]
економічний лібералізм[2]
пан'європеїзм
ліберальний консерватизм
правоцентризм[5][6][7][8]
праві[9][10][11][12]
Молодіжна організація New Generations of the People's Party of Spaind
Членство в міжнародних організаціях Міжнародний демократичний союз
Центристський демократичний інтернаціонал
Європейська народна партія
Кількість членів  833 000 (2012)
Офіційний сайт pp.es

Одна з двох найбільших партій Іспанії поряд з Іспанською соціалістичною партією. Була правлячою в Іспанії з 2011 по 2018 рік[15].

Була заснована колишніми членами Іспанської фаланги — єдиної партії при диктатурі Франциско Франко.

Частина Європейської народної партії, Міжнародного демократичного союзу.

1976-1989

Народний альянс

Альянс з'явився після об'єднання декількох дрібних консервативних партій деякі з яких мали на чолі колишніх міністрів уряду Франко:

  • Партія демократичних реформ на чолі з Мануєлем Фрагою міністром інформації в 1962-1969, заступника прем'єр міністра і міністра внутряшніх справ 1975-1976.
  • Іспанський народний союз Мартінеса Круса — міністр планування розвитку в 1973-1974, і міністр освіти і науки між 1974 і 1976.
  • Іспанська демократична партія на чолі з Федеріко Сілва Муньосом — міністр громадських робіт в 1965-1970.
  • Соціал-демократична партія, на чолі з Лусіно де ла Фуенте — міністр праці в 1969-1975, а також заступник прем'єр-міністра в 1974-1975 роках.
  • Народний соціальний союз (Генрі Томас де Карранса).
  • Іспанська Національна спілка на чолі з Гонсало Фернандесом де ла Мора — міністр громадських робіт в 1970-1974.
  • Ще деякі невеликі партії.

На виборах 1977 альянс отримав 8,2% голосів і 16 місць.

Демократична коаліція (1979)

На виборах 1979 року Народний альянс формує демократичну коаліцію, а кандидатом в президенти стає Мануель Фрага. Але результати були гірші ніж в 1977 — 6% і 10 місць.

1979 року Мануель Фрага стає лідером партії.

Народна коаліція (1982)

1982 аль'янс об'єднується з Народно-демократичною партією і Ліберальною партією. І стає опозиційною партією з 26% голосів і 107 місцями.

Народна партія (з 1989)

Після відставки Мануель Фрага і послідовних перемог Іспанської соціалістичної партії на виборах 1982 і 1986 Народний альянс перебуває в кризі. Фрага знову очолює його і створює Народну партію. У квітні 1990 Хосе Марія Аснар став головою партії.

1996-2000

На виборах 1996 партія перемагає і Аснар стає прем'єр-міністром Іспанії.

Уряд починає лібералізацію економіки. Намагається змінити закон про обмеження торгівлі прийнятий соціалістичним урядом. Зростає ВВП.

2000-2004

Партія знову перемагає на виборах в 2000 році.

Збільшується кількість виплат жертвам тероризму. Збільшуються державні витрати на освіту. Приймаються нові заходи проти нелегальної еміграції, укладаються домовленості про репатріацію з африканськими країнами, збільшується кількість місць в притулках.

2004-2011

Після поразки на виборах і до 2011 перебувала в опозиції.

Представництво в парламенті (1977 — 2019)

З 2011

На парламентських виборах 2011 р. набрала 44,62% ​​голосів виборців, завоювавши 186 місці в парламенті. Голова Народної партії Маріано Рахой очолив новий уряд.

Перемога Пабло Касадо на виборах керівництва НП в липні 2018 року вважається поворотом партії вправо[16].

Примітки
  1. Ersson, Svante; Lane, Jan-Erik (1998). Politics and Society in Western Europe (вид. 4th). SAGE. с. 108. ISBN 978-0-7619-5862-8. Процитовано 17 серпня 2012.
  2. Hloušek, Vít; Kopeček, Lubomír (2010). Origin, Ideology and Transformation of Political Parties: East-Central and Western Europe Compared. Ashgate. с. 159. ISBN 978-0-7546-7840-3. «From its original emphasis on a 'united and Catholic Spain', in the 1980s and 1990s it gradually evolved under the leadership of José Maria Aznar into a pragmatically-oriented conservative formation, with Christian democratic and, even more strongly, economically liberal elements.»
  3. Magone, José María (2003). The Politics of Southern Europe: Integration Into the European Union. Greenwood Publishing Group. с. 145. ISBN 978-0-275-97787-0.
  4. Spain's King Juan Carlos abdicates to revive monarchy. 2 червня 2014 — через www.reuters.com.
  5. Jansen, Thomas; Van Hecke, Steven (2011). At Europe's Service: The Origins and Evolution of the European People's Party. Springer Science & Business Media. с. 53. ISBN 9783642194146. «The right-wing Conservative AP was now transformed into a party of the centre-right: it was renamed People's Party (Partido Popular, PP) in the spring of 1989.»
  6. Newton, Michael T. (1997). Institutions of Modern Spain: A Political and Economic Guide. Cambridge University Press. с. 200. ISBN 9780521575089. «Since the 're-launch' of 1989, the party has established itself clearly as a party of the centre-right...»
  7. Meyer Resende, Madalena (2014). Catholicism and Nationalism: Changing Nature of Party Politics. Routledge. с. xix. ISBN 9781317610618. «In 1989 the AP transformed into the Partido Popular (PP) – a coalition of center-right forces...»
  8. Matuschek, Peter (2004). Who Learns from Whom: The Failure of Spanish Christian Democracy and the Success of the Partido Popular. У Steven Van Hecke, Emmanuel Gerard. Christian Democratic Parties in Europe Since the End of the Cold War. Leuven University Press. с. 243. ISBN 9789058673770.
  9. Ferreiro, Jesus; Serrano, Felipe (2001). The economic policy of the Spanish Socialist governments: 1982–1996. У Philip Arestis; Malcolm C. Sawyer. The Economics of the Third Way: Experiences from Around the World (Edward Elgar Publishing). с. 155. ISBN 1843762838. Процитовано 30 січня 2015.
  10. Encarnación, Omar G. (2008). Spanish Politics: Democracy After Dictatorship. Polity. с. 61–64. ISBN 0745639925. Процитовано 30 січня 2015.
  11. Íñigo-Mora, Isabel (2010). Rhetorical strategies in the British and Spanish parliaments. У Cornelia Ilie. European Parliaments Under Scrutiny: Discourse Strategies and Interaction Practices (John Benjamins Publishing). с. 332. ISBN 9027206295. Процитовано 30 січня 2015.
  12. DiGiacomo, Susan M. (2008). Re-presenting the Fascist Classroom: Education as a Space of Memory in Contemporary Spain. У Sharon R. Roseman; Shawn S. Parkhurst. Recasting Culture and Space in Iberian Contexts (SUNY Press). с. 121. ISBN 0791479013. Процитовано 30 січня 2015.
  13. Inmaculada Egido (2005). Transforming Education: The Spanish Experience. Nova Publishers. с. 14. ISBN 978-1-59454-208-4.
  14. Fernando Reinares (2014). The 2004 Madrid Train Bombings. У Bruce Hoffman; Fernando Reinares. The Evolution of the Global Terrorist Threat: From 9/11 to Osama bin Laden's Death. Columbia University Press. с. 32. ISBN 978-0-231-53743-8.
  15. Опозиційна Народна партія перемогла на виборах в Іспанії
  16. Spain: People's Party picks Pablo Casado as new leader. Al Jazeera. 21 липня 2018. Процитовано 22 липня 2018.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.