Народний герой Югославії

Народний герой Югославії (сербохорв. Народни херој Југославије / Narodni heroji Jugoslavije) — найвищий ступінь відзнаки в Югославії поряд зі званням Герой Соціалістичної Праці. Звання присвоювалося за видатні заслуги перед Югославією, пов'язаними зі здійсненням героїчного громадянського або військового подвигу, особливо у період народно-визвольної війни. Особам, удостоєним звання Народний герой, вручався орден Народного героя.

Народний герой Югославії
серб. Народни херој Југославије
Країна Югославія
Тип найвища нагорода
Статус не вручається
Нагородження
Засновано: 1941
Перше: 1942
Нагороджені:
Черговість
Старша нагорода немає
 Народний герой Югославії у Вікісховищі

Історія

Звання Народного героя було засноване Верховним штабом (ВШ) Народно-визвольної партизанської і добровольчої армії Югославії наприкінці 1941 року. У бюлетені ВШ № 12-13 (грудень 1941 — січень 1942 рр.) у повідомленні про це писалося, що звання Народного героя присвоюється за «героїзм і самопожертву учасників народно-визвольної боротьби»[1].

Першим удостоєним цього високого звання став у лютому 1942 року заступник командира батальйону 2-ї Пролетарської бригади Петар Лекович[2].

Орден Народного героя, як зовнішній атрибут звання, був заснований 15 серпня 1943 року наказом Верховного Головнокомандувача Йосипа Броза Тіто разом із орденами Партизанської зірки, Національного визволення, Братства та єдності, «За хоробрість» та медаллю «За хоробрість»[2].

За весь час існування високе звання отримали 1332 особи, з яких 91 жінка, 22 іноземця[3]. Звання Народного героя посмертно удостоїли Івана Сенюка — єдиного серед усіх представників української національної меншини Югославії[4].

Лише лідер Югославї Йосип Броз Тіто був удостоєний цього звання тричі.

Серед 22 іноземних громадян, яким присвоєно звання Народного героя Югославії, є українці, зокрема: А. Н. Вітрук, П. Г. Дмитренко, С. А. Козак, Р. Я. Малиновський, Г. М. Охріменко, В. О. Судець та В. А. Уліско[5].

Див. також

Примітки
  1. Zbornik dokumenata i podataka o Narodnooslobodilačkom ratu jugoslovenskih naroda. — Beograd: Vojnoistorijski institut, 1949. — t. 2 «Dokumenti Vrhovnog Štaba NOV I POJ» — knj. 1. — S. 114.
  2. Nikola Anić, Sekula Joksimović, Mirko Gutić. Narodno oslobodilačka vojska Jogoslavije. Pregled Razvoja Oruzanih Snaga Narodnooslobodilnackog pokreta 1941—1945. — Beograd: Vojnoistorijski institut, 1982. — S. 232—237.
  3. Лучић-Тодосић, Ивана. Генеалогија народног хероја, одређивање оквира за истраживање херојског лика унутар категорија звања и орден као кода времена. 2015. Антропологија. 15/3: 139—155.(серб.)
  4. Буркут Игорь. Югославские русины и украинцы во Второй мировой войне 1941—1945 гг. // «Русин»: журнал. — 2011. — № 2 (24) — С. 44.
  5. Назаренко І. Д. Українська РСР у Великій вітчизняній війні Радянського Союзу (1941–1945), т. 1.- К., 1969, С. 300

Література
  • Vojna enciklopedija, видання друге, С. 732—767 (серб.)
  • Народні герої Югославії — Белград: «Младост», 1975 (серб.)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.