Народно-визвольна армія Югославії

6 квітня 1941 року країни Осі — Третій Рейх, фашистська Італія і гортистська Угорщина оголосили війну Югославії. Вони зломили опір Югославської королівської армії за 11 діб і примусили її до капітуляції. Король Петро II Карагеоргієвич, уряд і вище командування емігрували за кордон. Територія країни була окупована і поділена між учасниками агресії.

Для керівництва збройною боротьбою проти окупантів Комуністична партія Югославії створила Військовий комітет, який спрямовував дії місцевих військових комітетів. 27 червня створено Головний штаб (з вересня 1941 року — Верховний штаб) партизанських загонів Югославії на чолі з Й. Тіто. До цього часу на території Югославії перебували 4 німецькі, 12 італійських, 2 болгарські дивізії та 5 дивізій колишньої югославської армії, 12 угорських і болгарських бригад, ряд окремих частин і підрозділів — всього близько 400 тис. вояків.

Бойову діяльність югославські партизани розгорнули 22 червня 1941 року. Їх першою акцією було вбивство двох сербських жандармів. Але активна діяльність почалася у липні 1941 року, коли демобілізовані югославські солдати і комуністи Чорногорії почали збройні дії проти італійців. Збройне повстання перекинулося на Словенію і Боснію, а потім на Сербію[5]. У Сербії комуніст Йосип Броз (псевдонім «Тіто») прийняв на себе загальне керівництво повстанням. У розпорядженні Тіто було близько 8000 чоловік, яких він організував у загони. На озброєнні кожного загону були югославські і трофейні гвинтівки, а також ручні кулемети. На чолі загонів стояли комісари. Незабаром великі території навколо Белграда повністю контролювалися загонами Тіто.

На цій стадії війни партизани виступали разом із націоналістичними формуваннями четників Драголюба Михайловича, але потім дружба змінилася взаємною іделогічною ненавистю, в результаті Тіто і Михайлович стали заклятими ворогами. Починаючи з січня 1942 року, війська четників вели жорстоку боротьбу проти партизанів Тіто.

Досягнувши успіху, Тіто сформував верховне командування і розділив Югославію на тактичні зони^{[джерело не вказане 503 дні]}. Однак у вересні німці перейшли в контрнаступ. Було видано наказ розстрілювати по сотні заручників за кожного вбитого німецького солдата, крім того, в Югославію було направлено ще кілька піхотних дивізій і танкова бригада. До грудня німцям удалося придушити повстання. Тіто разом із дев'ятьма загонами відступив у контрольовану італійцями, а тому більш безпечну, східну Боснію^{[джерело не вказане 503 дні]}. Там війська Тіто поповнили свої поріділі лави за рахунок місцевих партизанів. Йосип Броз вирішив припинити відкриту війну^{[джерело не вказане 503 дні]} і перейти до партизанської тактики, досвід якої на Балканах сформувався за століття турецького панування. Крім того, гориста місцевість Югославії дуже сприяла веденню партизанських дій. Тіто розформував колишні загони і створив на їх базі 1-шу пролетарську бригаду, що налічувала близько 1000 чоловік і складалася з трьох батальйонів по 300-400 чоловік у кожному.

В середині січня 1942 року великі сили німців і хорватів атакували штаб Тіто^{[джерело не вказане 503 дні]}. Партизани були змушені відступити на південь до Ягоринських гір, де просиділи до початку лютого, коли гітлерівці припинили активні бойові дії^{[джерело не вказане 503 дні]}. У березні Тіто сформував 2-гу пролетарську бригаду і три територіальні бригади. У свої лави Тіто приймав усіх охочих, незалежно від національності і віросповідання. Завдяки такій політиці НВАЮ не відчувала нестачі в живій силі. Загони мимовільно організовувалися всюди і майже в кожному місті існувала своя підпільна організація. Тіто звернувся по допомогу до Радянського Союзу, але Сталін надав руху тільки моральну підтримку[6].

У березні 1942 року німці почали новий наступ, але війська Тіто змогли прорвати кільце і вийти в Чорногорію, де об'єдналися з місцевими партизанами. Поповнивши ряди, Тіто здійнив рейд на північ і до серпня захопив кілька районів у центральній і східній Боснії^{[джерело не вказане 503 дні]}. У листопаді війська Тіто взяли місто Бихач на півночі Боснії. Сили Тіто на той час налічували близько 150000 чоловік. Вони складалися з двох корпусів, що налічували вісім «дивізій» чисельністю по 3500 осіб кожна. Дивізія складалася з трьох піхотних і однієї артилерійської бригад, озброєних трофейними гвинтівками, ручними кулеметами, протитанковими гарматами і польовою артилерією. Крім того, в складі армії Тіто було кілька мобільних частин, оснащених трофейними італійськими легкими танками, а в танковій частині 36 окремих бригад, 79 загонів, 70 батальйонів і 15 рот^{[джерело не вказане 503 дні]}.

У січні 1943 року армія країн Осі, в тому числі 7-ма дивізія СС «Принц Ойген», 369-та дивізія (Хорватський легіон) та італійський 5-й корпус атакували Бихач, що називався на той час Тітоград^{[джерело не вказане 503 дні]}. Війська Тіто відійшли в центральну Боснію, вивівши з собою біженців і поранених, а в лютому перейшли в контрнаступ. Партизани атакували італійський гарнізон в долині річки Неретви. Італійці були відкинуті назад, але до них на виручку наспіли німецькі частини, які змусили Тіто форсувати Неретву і вдертися на територію, контрольовану четниками. Деморалізовані четники були витіснені в Чорногорію.

Тим часом західні союзники, оцінивши діяльність Тіто, налагодили повітряний міст, по якому почали постачати партизанам необхідне. Тіто став отримувати допомогу, яку раніше союзники надавали четникам[7]. У травні до Югославії прибула британська військова місія. За період з 15 жовтня 1943 року по травень 1945 року НВАЮ отримала від Великої Британії і США 61 літак, 107 танків, 388 артилерійських гармат, 2 660 мінометів, 13 447 кулеметів, 41 400 автоматів і 137 тисяч гвинтівок.

У травні 1943 року німці перекинули в Югославію дивізію «Бранденбург», 1-шу гірськострілецьку дивізію, а також 61-й і 62-й болгарські піхотні полки[8]. Ці війська оточили партизанів Тіто у горах Дурмітор у Чорногорії.^{[джерело не вказане 500 днів]} Зазнавши значних втрат, Тіто зміг вирватися з кільця і ​​піти в східну Боснію. У вересні 1943 року Італія вийшла з війни. Італійські війська на Балканах були роззброєні і Тіто захопив безліч зброї, що лежала в арсеналах[9]. На сторону Тіто перейшли багато італійських солдатів і Тіто почав формувати «бригади Гарібальді». Більш ніж 18000 югославських солдатів, інтернованих в Італії, повернулися в Югославію через Барі, який став шляхом, через який Тіто отримував допомогу союзників. Потім Тіто сформував п'ять «іноземних бригад». Вплив Тіто поширився на Хорватію та Словенію. Тільки болгарська Македонія поки що залишалася поза досяжністю.

Половина території Югославії була практично під контролем комуністів, а війська Тіто досягли чисельності 250000 чоловік. Німці перекинули на Балкани 2-гу танкову армію і довели чисельність своїх військ до 13 дивізій, серед яких була 1-ша козача дивізія. В кінці жовтня 5-й гірськострілецький корпус СС (дивізії СС «Принц Ойген» і «Ханджар») атакували партизанів у східній Боснії.^{[джерело не вказане 503 дні]} Тіто вдалося відбити наступ ціною життя 11000 своїх солдатів^{[джерело не вказане 500 днів]}[10]. Потім гітлерівці захопили далматинський острів Корчула. Втрата острова була тим більш дошкульною для Тіто, оскільки через Корчулу йшли транспорти союзників.

На початку 1944 року німецькі сили мали у своєму складі кілька ненадійних східних батальйонів, які вели оборонні бої.^{[джерело не вказане 503 дні]} Останню спробу розправитися з партизанами окупанти зробили в травні 1944 року, коли 2-га танкова армія атакувала Тітоград. У район Тітограда гітлерівці скинули масований десант, який розгромив штаб Тіто в Дрварі.^{[джерело не вказане 503 дні]} Сам Тіто уцілів і на острові Віс за допомогою союзників зміг знову організувати керівництво партизанською війною. У жовтні 1944 року Червона Армія спільно з НВАЮ взяла Белград. Так було досягнуто майже повної перемоги^{[джерело не вказане 503 дні]}.

Останній рік війни ознаменувався не тільки звільненням західної частини Югославії, а й активним переслідуванням націоналістичних організацій на вже звільнених територіях. Особливо активна боротьба йшла на Сремському фронті, де югослави переслідували албанських нацоналістів. На звільнених територіях вже створювалися офіційні урядові органи.

20 січня 1945 останній король Югославії Петро II Карагеоргієвич визнав уряд Йосипа Броза Тіто і Івана Шубашича єдиним законним урядом, засудивши при цьому сербських четників як державних зрадників. Водночас генерал Драголюб Михайлович не склав зброю і продовжив опір комуністичним партизанам і Червоній Армії, що наступала. Тим часом у лютому 1945 року зав'язалися запеклі бої за Славонію, яку обороняли добірні гірськострілецькі частини вермахту.

З 6 по 8 травня 1945 югославські партизани наближалися до Загреба, громлячи сили усташів на своєму шляху. Сили 45-ї Славонської дивізії вибили сили усташів з Сисака, які поспіхом відступили до Загреба. 7 травня в бій кинуто 10-й загребський армійський корпус. 8 травня війська оперативної групи НВАЮ першими увійшли в Загреб, а 9 травня частини 2-ї югославської армії довершили розгром усташів, захопивши останній оплот хорватських націоналістів. Було ліквідовано Незалежну Державу Хорватія. 15 травня 1945 року 3-тя армія НВАЮ завдала поразки останньому великому угрупованню військ противника в Словенії, тим самим завершивши захоплення країни^{[джерело не вказане 503 дні]}[11].

В ніч проти 13 березня 1946 року в селі Добрунська-Рієка недалеко від Вишеграду югославські партизани взяли в полон лідера четницького руху Драголюба Михайловича. Югославська комуністична влада, звинуваючуючи Михайловича у колабораціонізмі і воєнних злочинах засудила його до розстрілу[12].

Наявні оцінки втрат НВАЮ за весь період війни різняться. Згідно з виданим у 1982 році комплексним дослідженням Військово-історичного інституту в Белграді «Narodno oslobodilačka vojska Jogoslavije», в роки війни загинули 305 тисяч партизанів і 425 тисяч були поранені[13].

Тіто наказав своїм партизанам нападати на противника всюди, ціна наслідків не мала значення. На територіях, що потрапили під їхній контроль, вони встановлювали свої порядки, не рахуючись із народом. Комуністи анітрохи не ніяковіли від проведення терору. Окрім окупантів, вони традиційно боролися з «ворогами народу», станами (зокрема, священиками), а також російськими білоемігрантами. І тих, і інших комуністи просто нещадно винищували. Так, наприклад, було вирізано поселення російських козаків. Вал югославського червоного терору став однією з причин створення російськими білоемігрантами так званого «Російського корпусу», який боровся виключно проти комуністів і співпрацював із Драголюбом Михайловичем^{[джерело не вказане 503 дні]} та його четниками[14].

У відповідь на терористичні акції комуністів окупаційна влада почала репресії проти мирного населення^{[джерело не вказане 503 дні]}.

• Banac, Ivo (1996). Bosnian Muslims: From Religious Community to Socialist Nationhood and Post-Communist Statehood 1918–1992. У Pinson, Mark. The Muslims of Bosnia-Herzegovina: Their Historic Development from the Middle Ages to the Dissolution of Yugoslavia. Harvard University Press. ISBN 978-0-932885-12-8.
• Calic, Marie-Janine (2019). The Great Cauldron: A History of Southeastern Europe. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. ISBN 978-0-67498-392-2.
• Cohen, Philip J.; Riesman, David (1996). Serbia's Secret War: Propaganda and the Deceit of History. Texas A&M University Press. ISBN 978-0-89096-760-7.
• Dedijer, Vladimir (1980). Novi prilozi za biografiju Josipa Broza Tita (хор.). Zagreb: Mladost. OCLC 8046985.
• Gow, James; Carmichael, Cathie (2010). Slovenia and the Slovenes : a small state and the new Europe. London: Hurst & Company. ISBN 978-1-85065-944-0. OCLC 696720605. Проігноровано невідомий параметр |orig-year= (довідка)
• Yugoslavia 1941-1945. Vojska.net (англ.). Процитовано 16 квітня 2019.
• Ramet, Sabrina P. (2006). The Three Yugoslavias: State-Building and Legitimation, 1918–2004. Indiana University Press. ISBN 978-0-271-01629-0.
• Roberts, Walter R. (1973). Tito, Mihailović and the Allies 1941–1945. Rutgers University Press.
• Stewart, James (2006). Slovenia. London: Cadogan Guides. ISBN 978-1-86011-336-9. OCLC 65204021.
• Tomasevich, Jozo (1975). War and Revolution in Yugoslavia, 1941–1945: The Chetniks 1. San Francisco: Stanford University Press. ISBN 978-0-8047-0857-9.
• Tomasevich, Jozo (2001). War and Revolution in Yugoslavia, 1941–1945: Occupation and Collaboration 2. San Francisco: Stanford University Press. ISBN 978-0-8047-3615-2.
• Velikonja, Mitja (2003). Religious separation and political intolerance in Bosnia-Herzegovina. College Station: Texas A&M University Press. ISBN 978-1-58544-226-3.
• Vukšić, Velimir (2003). Tito's partisans 1941-45. Oxford: Osprey. ISBN 9781841766751. OCLC 51992441.