Наставництво

Вік наставляє юнь (англ.:Age Teaching Youth). Акварель Вільяма Блейка

Своїм корінням практики наставництва сягають доісторичних часів. У первісних суспільствах юнаки, що готувалися до ініціації, перебували під наглядом і отимували поради спеціально призначених для цього досвідчених старших членів племені. В античній літературі описані практики наставництва давніх персів і еллінів[8]. Ментор, персонаж Гомерової Одіссеї був залишений доглядачем на Ітаці, через старість не гідний воювати проти Трої, сама богиня Афіна втілювалась у його подобі, аби наставити Телемаха у скрутних ситуаціях.

Історично значимі системи наставництва: традиція гуру з індуїзму та буддизму, старійшини або старці з рабинського юдаїзму та християнства, учнівство в середньовічній цеховій системі.

В СРСР наставництво поширювалось у системі професійно-технічної освіти та виробничого навчання, з 1950-х років набуло характеру масового руху. Наставництво як одна з форм методичної роботи в середній школі визначається як допомога досвідченого вчителя молодому фахівцю чи стажисту «адаптуватися до нових умов діяльності, закріпити низку необхідних у цих умовах первинних умінь і навичок»[8].

В контексті американського руху за рівні трудові права другої половини ХХ ст., слово «ментор» і концепція кар'єрного наставництва увійшли до вжитку з іншими термінами, що стосуються соціального капіталу — такими як скляна стеля й бамбукова стеля[9], нетворкінг, рольова модель і ґейткіпер, — та служать для визначення й подолання проблем представників меншин у досягненні соціального успіху. Мейнстрім у бізнес-літературі прийняв цей термін й концепт, проголошуючи менторство дороговказом до успіху для всіх, хто дбає про кар'єрне зростання. Зародившись у спеціальній літературі в 1970-ті, до середини 1990-тих це поняття вже стало частиною щоденного слововжитку в США, згодом і в інших країнах[6].

В соціальній роботі з дітьми застосування практик наставництва згадується з початку ХХ ст. в США. З 1900-х років існує Big Brothers Big Sisters of America, що об'єднує добровольців-наставників для різних категорій дітей (у конфлікті з законом, сироти, діти невиліковно хворих, військовиків та з неповних сімей)[10]. Саме американський досвід був узятий за основу для розвитку наставництва в Україні[11]. З 2016 року українське законодавство містить термін «наставництво», визначений як «добровільна безоплатна діяльність наставника з надання дитині, яка проживає у закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, іншому закладі для дітей, індивідуальної підтримки та допомоги, насамперед у підготовці до самостійного життя»[1].

Оскільки наставництво спрямоване на розвиток цілої особистості, в ньому можуть бути застовані найрізноманітніші техніки, обрані з мудрістю, аби дати належний результат[12]. Дослідження 1995 року, що стосувалося вживаних у бізнесі технік менторства[13], виявило п'ять найбільш загальних:

1. Супровід: ментор поводиться у вкрай дбайливий спосіб, виконуючи навчальні задачі разом із тим, хто навчається.
2. Сівба: техніка, що застосовується для підготовки учня до змін. Сказане ментором може бути незрозумілим з першого погляду, проте розкриває своє значення і цінність, коли ситуація вимагатиме певного знання чи вміння.
3. Каталізація: в моменти, коли зміни досягають критичного рівня, навчання може поглибитись. Ментор може занурити учня просто в вир змін, провокуючи новий спосіб мислення, зміни в ідентичності та/або перебудову життєвих цінностей.
4. Демонстрація: спосіб пояснення незрозумілого власним прикладом, показом своїх умінь. Ментор показує те, про що говорить, показує власною поведінкою.
5. Збір урожаю: застосовується для зауваження, усвідомлення досягнень, підбиття підсумків. У цьому випадку ментор задає питання: «Чому ти навчився?», «Наскільки корисним це є?»

Різні техніки можуть бути використані залежно від ситуації, типу мислення учня. Витоки сучасних технік можна простежити в античних системах педагогіки, від Сократового методу збору врожаю до методу супроводу в навчанні, який застосовували мандрівні будівничі протягом Середньовіччя[13].

Потреба в розвитку наставництва щодо дітей-сиріт та таких, що втратили батьківську опіку, постала через неспроможність закладів і служб, відповідальних за виховання таких дітей, належним чином виконувати свої функції. Численні дослідження[14][15][16][17] та свідчення випускників[18][19][20] інтернатних закладів доводять неефективність існуючої в Україні системи інституційної опіки над дітьми. Особливо помітними є проблеми травматизації дітей та їх непідготовленості до самостійного життя.

В Україні законодавчо закріплене право дитини на сімейне виховання та визнаний пріоритет влаштування в сімейні форми опіки в разі втрати батьків. Проте щорічна статистика незмінно показує понад 100.000 дітей у закладах інтернатного типу. Пошуки вирішення проблем інтернатної системи проходять у двох загальних напрямках: 1) реформування інтернатів у заклади нового типу, що надають послуги в громадах (діти виховуються в сім'ї, відвідують заклад виключно для отримання конкретних освітніх чи медико-соціальних послуг) та 2) вдосконалення роботи існуючих інтернатів. Запровадження наставництва є кроком у другому з двох зазначених напрямків, тобто посилює спроможність відповідних служб забезпечити підготовку до життя дітей, що перебувають у закритих закладах. Україна не унікальна в своїй ситуації, подібні негативні явища та пошуки рішень є в багатьох пост-соціалістичних країнах, що успадкували систему великих закладів опіки закритого типу. Однак саме в Україні ситуація залишається чи не найгіршою. Наприклад, Польща включила реформування системи захисту прав дітей в Угоду про асоціацію з ЄС і провела відповідні реформи напочатку 2000-х, Румунія знаходиться за крок до остаточного вирішення проблеми інституційного виховання[21].

До 2009 року практики наставництва щодо дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського існували на рівні волонтерських ініціатив та соціального служіння церков. У 2009 почав роботу проект «Наставництво» організації «Одна надія»[22], за підтримки Альянсу Україна без сиріт поширювався рух наставників (щорічні конференції принаймні з 2012, видана книга «Наставництво. Крок за кроком»), принаймні з 2011 наставництво стало компонетом проекту «Впевнений старт» МБО Партнерство "Кожній дитині"[23]. паралельно відбувались дослідження та робота з законодавчого регулювання цих неформальних практик. Прийняття закону про наставництво загалом схвально прийняте професійною спільнотою[24]. До розвитку практик насавництва долучились фонд Розвиток України[11], Надія і житло для дітей[25]. «Одна надія» працює над масштабуванням свого проекту на національний рівень. Проте висловлюються й критичні зауваження: допомога наставника може бути знівельована самим перебуванням підопічного в травмуючому середовищі закритого закладу, нереально знайти 100.000 добровілних помічників для всіх вихованців інтернатів, 90% дітей мають живих батьків і зусилля мали б бути спрямовані на посилення їх батьківського потенціалу й повернення дітей у сім'ї, підтримка інтернатів (а наставництво, по суті, посилює функції цих закладів) гальмує реформування системи[26].

Наставничество шаг за шагом — посібник проекту наставництва Одня надія, 2012.

"Я зможу" — Проект по наставництву для допомоги жінкам в самореалізації.