Нелінійний наратив
Нелінійний наратив ( англ. non-linear narrative – нелінійна розповідь, оповідання; фр. narration non-linéaire; від лат. narrare – розповідати) – поняття постмодерної філософії, теорії і літературної критики, яке фіксує відкритість і процесуальність самоздійснення як спосіб буття тексту, в якому реалізує себе феномен розгалуження перспективних траєкторій його створення і читання. Нелінійний наратив означає відмову від детерміністських задумів і презумпції лінійності. Він зазвичай розділений на відносно самостійні фрагменти, які можуть комбінуватися читачем або вільно, або на основі розробленого автором сценарію (за допомогою коментарів, посилань, приміток тощо), що дозволяє пересуватися від одного фрагменту до іншого – таким чином читач самостійно вибудовує власний шлях читання. У такому розумінні поняття «нелінійного наративу» вживається як синонім гіпертексту. [1]
Література
Приклади нелінійних романів:
- Лоренс Стерн «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» (1759-67)
- Томас Карлейль «Sartor Resartus» (бл. 1833)
- Емілі Бронте «Грозовий перевал» (1847)
- Садека Хедаята «Сліпа Сова» (1937)
- Джеймс Джойс «Улісс» (1922)
- Фланн о'брайен «At Swim-Two-Birds» (1939)
- Вільям С. Берроуз «Голий Сніданок» (1959)
- Джозеф Хеллер «Виверт-22» (1961)
- Мюріел Спарк «Розквіт Міс Джін Броді» (1961)
- Курт Воннегут «Бійня номер п'ять» (1969)
- Мілорад Павич «Хозарський словник» (1988)
- Ірвін Уелш «Trainspotting» (1993)
- Арундати Рой «Бог Дрібниць» (1997)
- Девід Мітчелл «Хмарний атлас» (2004)
- Ерін Моргенштерн «Нічний цирк» (2011)
- Емілі Сент-Джон Мэндел «Station Eleven» (2014)
- Марк Ентоні Річардсон «Рік щура» (2016)
Примітки
- Стародубцева Л. В. Мультимедіа і гіпертекст : Навчальнометодичний посібник для студентів соціологічного факультету. — X. : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2011. — С. 72