Озеро Надії

Озеро Надії (лат. Lacus Spei) — маленька морська ділянка на Місяці, біля північно-східного краю видимого боку. Розмір — близько 80×50 км. Вирізняється серед сусідніх озер темнішою поверхнею[1].

Озеро Надії
лат. Lacus Spei
Озеро Надії. Мозаїка знімків зонда LRO; ширина — 120 км.
Координати центра
 43.5° пн. ш. 65.2° сх. д. / 43.5; 65.2
Розмір
 80×50 км
Епонім
 надія
Назву затверджено 1976

 Озеро Надії на Вікісховищі
Мозаїка знімків «Клементини», зроблених при високому Сонці
Карта Озера Надії та околиць

Назва

1976 року Міжнародний астрономічний союз затвердив сучасну назву цього озера[2][3]. Цьому передувала заплутана історія його перейменовувань.

Ймовірно, саме цей об'єкт[4][5][6] Ян Гевелій 1647 року назвав Нижнім Гіперборейським Озером (лат. Lacus Hyperboreus Inferior)[7], а Джованні Річчолі 1651 року — Меркурієм (Mercurius)[8]. Друге ім'я згодом перейшло на сусідній кратер. 1834 року Йоганн Генріх фон Медлер, розглядаючи це озеро як кратер, назвав його «Струве» (Struve)[1] — ймовірно, на честь Фрідріха Георга Вільгельма Струве[9]. На початку 20 століття Юліус Генріх Франц переніс цю назву на один із сусідніх кратерів, а озеро назвав Морем Струве (Mare Struve)[10][1]. 1935 року Міжнародний астрономічний союз у першому своєму каталозі місячних назв залишив його під назвою «Струве»[10], але 1964 року все ж ухвалив назву «Море Струве» (перемістивши ім'я «Струве» на далекий кратер, що раніше називався «Отто Струве»)[9][11][10]. 1976 року МАС знову перейменував об'єкт, назвавши його Озером Надії (Lacus Spei) з коментарем, що раніше воно звалося Озером Струве (Lacus Struve)[3].

Розташування й суміжні об'єкти

Координати центра Озера Надії — 43.5° пн. ш. 65.2° сх. д. / 43.5; 65.2[2]. У його околицях є й інші морські ділянки, найбільша з яких — Озеро Вічності за 80 км на північний захід. Найближчі до Озера Надії кратери з власним іменем: Меркурій на півночі, Зенон на північному сході, Мессала та Шумахер на південному заході, Керрінгтон на заході. Крім того, навколо озера розкидані численні сателіти цих кратерів. Два з них — Зенон P та Зенон K — лежать на його східному березі. Це єдині його найменовані кратери станом на 2022 рік[12].

Опис

Озеро Надії має неправильну форму з виступом на північний схід. На відміну від більшості інших морських ділянок Місяця, воно, наскільки можна побачити, розташоване не в кратері, і причина його появи неясна[1].

Це озеро суттєво темніше за всі сусідні[1]. Лише його східна частина дещо замаскована викидами яскравого 11-кілометрового кратера Зенон P. Трапляються по його берегах і кратери, затоплені його лавою. На півночі озера видно невеликі гряди.

Поверхня Озера Надії лежить на 1,7–1,9 км нижче за місячний рівень відліку висот, приблизно на одному рівні з сусіднім Озером Вічності[13].

За оцінкою 1987 року, сучасний лавовий покрив Озера Надії (як і більшості інших морських ділянок Місяця) утворився в пізньоімбрійській епосі[14].

Примітки
  1. Chuck Wood (5 квітня 2010). Hopelessly Ignored. lpod.org. Архів оригіналу за 6 липня 2015. Процитовано 7 липня 2015.
  2. Lacus Spei. Gazetteer of Planetary Nomenclature. International Astronomical Union (IAU) Working Group for Planetary System Nomenclature (WGPSN). 17 жовтня 2010. Архів оригіналу за 26 березня 2021. Процитовано 17 червня 2015.
  3. Transactions of the IAU: volume XVIB (Proceedings of the 16th General Assembly of the IAU) / E. Müller & A. Jappel. — D. Reidel Publishing Company, 1977. — P. 350. — ISBN 90-277-0836-3. (Витяги).
  4. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 205. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 201—209).
  5. Whitaker E. A. Mapping and Naming the Moon: A History of Lunar Cartography and Nomenclature. — Cambridge University Press, 2003. — P. 213. — ISBN 9780521544146. — Bibcode:2003mnm..book.....W. (P. 210—242).
  6. MacDonald T. L. (1967). Riccioli and Lunar Nomenclature. Journal of the British Astronomical Association 77: 112–117 (look p.114). Bibcode:1967JBAA...77..112M.
  7. Hevelius J. Selenographia sive Lunae descriptio. — Gedani : Hünefeld, 1647. — P. 226–227, 232. — DOI:10.3931/e-rara-238. (Hyperboreus Lacus Inferior — у списку назв на с. 232).
  8. Карта Місяця, яку склали Франческо Грімальді та Джованні Річчолі (1651).
  9. Lacus Spei. The-Moon Wiki. Архів оригіналу за 4 лютого 2019. Процитовано 4 лютого 2019.
  10. Blagg M. A., Muller K., Wesley W. H., Saunder S. A., Franz J. H. G., IAU. Named Lunar Formations. — London : P. Lund, Humphries & Co. Ltd, 1935. — P. 14, 72. — Bibcode:1935nlf..book.....B. (витяги).
  11. Transactions of the IAU: volume XIIB (Proceedings of the 12th General Assembly of the IAU) / J. C. Pecker. — Academic Press, 1966. — P. 202–205. (Витяги).
  12. За даними номенклатурного довідника МАС (карта).
  13. За даними лазерного альтиметра на супутнику Lunar Reconnaissance Orbiter, отриманими через програму JMARS.
  14. Wilhelms D. Plate 9A (Upper Imbrian Series) // Geologic History of the Moon. — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348) Архів оригіналу.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.