Олівер Венделл Голмс (молодший)

Голмс народився в Бостоні, штат Массачусетс, в сім'ї відомого письменника і лікаря Олівера Уенделла Голмса старшого і аболіціоністки Амелії Лі Джексон. Доктор Голмс був провідною фігурою в інтелектуальних і літературних колах Бостона, місіс Голмс була добре знайома з провідними родинами; Генрі Джеймс старший, Ральф Уолдо Емерсон і інші трансценденталісти були друзями родини. Відомий в юності як «Венделл», Голмс, Генрі Джеймс-молодший і Вільям Джеймс стали друзями на все життя.

Голмс, відповідно, зріс в атмосфері інтелектуальних досягнень, що сформувало в ньому прагнення писати як Емерсон. Ще в Гарварді він написав твір на філософську тематику, і попросив Емерсона зачитати його критику на ідеалістичну філософію Платона. Емерсон хвацько відповів: «Якщо ти замахнувся на короля, необхідно його вбити.»

Він підтримує аболіціоністичний рух, який процвітав в Бостонському суспільстві протягом 1850-х років. У Гарвардському університеті, він був членом Hasty Pudding і Porcellian Club, членом яких був також його батько. У спілці Pudding, він був секретарем і поетом, як і його батько.[11].Він пішов на військову службу у Массачусетсі навесні 1861 року, коли президент вперше закликав добровольців після стрілянини у Форт Самтері.[12].Влітку 1861 за допомогою батька він отримав звання «лейтенант» у двадцятому Массачусетському добровільному піхотному підрозділі.

Під час свого останнього року навчання в коледжі, на початку Громадянської війни в США, Голмса зараховано до четвертого батальйону військової служби штату Массачусетс. Потім він отримав звання лейтенанта в ХХ добровільчому піхотному полку штату Массачусетс. Він пройшов багато битв, був поранений в битві при Болла Блафф, Ентіетам і Чанселесвіллі, заразився на дизентерію (як тоді називали шигельоз), від якої мало не помер. Голмс особливо захоплювався і здружився з офіцером 20-го полку Генрі Лівермором Ебботтом. Голмс дослужився до підполковника, усіляко уникав просування по службі. Служив у штаті VI корпусу під час кампанії Пустеля. Ебботт прийняв командування полком на себе, а пізніше був убитий.

Кажуть, Голмс кричав Лінкольну, що потрібно сховатися в укриття під час битви при Форті Стівенс, хоча цей факт не розглядають як достовірний.[13][14].[15][16]Голмс сам висловив невпевненість у тому, хто попереджав Лінкольна ("Деякі кажуть, що це була пересічна людина, яка кричала на Лінкольна, інші припускають, що це був генерал Райт, який у грубій формі наказав Лінкольну рятуватися. Голмс отримав позачергове (почесне) звання полковник в знак визнання його заслуг у роки війни. В1864 він повернувся після трирічної служби до себе додому в Бостон, втомленим і хворим, його полк розформували.

Влітку 1864 року Голмс повернувся до рідної домівки в Бостоні, писав вірші і розмовляв на філософські теми зі своїм другом Вільямом Джеймсом, висловлюючи бажання повернутися до армії. Але до осені, коли стало ясно, що війна скоро закінчиться, Голмс вступив на юридичний факультет до Гарвардського університету, «загнав в закон» його батько, як він пізніше згадував.[17]Він відвідував лекції протягом одного року, поринаючи з головою в теорію, а потім протягом року працював клерком в офісі його двоюрідного брата Роберта Морзе.

Він був прийнятий в колегію адвокатів в 1866 році. Щоб завершити свою освіту він вирушив до Лондона. По завершенню навчання зайнявся юридичною практикою в Бостоні.

У 1872 одружився з подругою дитинства, Фанні Боудіч Діксвелл. Їхній шлюб тривав до її смерті 30 квітня 1929. Спільних дітей у них не було. Вони удочерили і виростили сирітку, Дороті Афем. Фанні Голмс присвятила себе вишивці. Її описували як віддану дружину, дотепну, мудру і тактовну жінку.

Коли траплялася така нагода Голмс відвідував Лондон навесні і влітку. За рік роботи адвокатом і суддею в Бостоні, він зав'язав романтичну дружбу з дамами англійського дворянства, з якими листувався перебуваючи в Сполучених Штатах. Найбільш важливою виявилася дружба з англо-ірландкою Клер Каслтаун, леді Каслтаун, чий сімейний маєток Донерель він відвідав кілька разів, і з якою він, можливо, мав короткий роман.[18]Він також завів дружбу з британськими чоловіками, і став одним із засновників, так званої «соціологічної» школи юриспруденції у Великій Британії, а потім школа «правового реалізму» з'явилася і в Америці.

Голмс займався морським і торговим правом в Бостоні протягом п'ятнадцяти років. Саме в цей час, він написав свою основну наукову роботу, був редактором нового журналу American Law Review, оприлюднюючи рішення верховних судів штатів, а також підготував нову редакцію коментарів Кента (Kent's Commentaries), яка слугувала практикам довідником з прецедентного права у той час, коли офіційні звіти були нечисленними і важкодоступними. Він коротко виклав свої напрацювання у серії лекцій, зібраних та опублікованих під назвою «Загальне право» в 1881 році.

«Загальне право» періодично виходить друком з 1881 року і лишається важливим внеском у правознавство. У книзі також залишається спірним питання щодо різних видів формалізму в законі. У своїх ранніх роботах він явно заперечує утилітарний підхід, за яким право розглядається як набір наказів суверена, правил поведінки, які стали юридичними обов'язками.

Так само він відкидав і думки німецьких філософів-ідеалістів, чиї погляди були потім широко розповсюджені, філософські погляди, що викладалися у Гарварді, згідно з якими позиції суддів можуть бути узгоджені в рамках чисто логічної системи.

У перших абзацах книги він вдало узагальнив свій погляд на історію загального права

«Життя права — не логіка, а досвід. Потреби часу, поширені моральні і політичні теорії, відчуття державної політики, загальновизнані або несвідомі, і навіть упереджені погляди, якими судді діляться один з одними, важать набагато більше у визначенні правил, які керуватимуть людьми, ніж силогізм. Право відображає історію розвитку нації впродовж багатьох століть і його не можна розглядати як таке, що містить лише аксіоми та формули, як у підручнику з математики».

У книзі Голмс виклав свою думку, що єдиним джерелом права, власне кажучи, було судове рішення, впроваджене державою. Судді вирішують справи, спираючись на факти, а потім викладають свої позиції, подаючи раціональне обґрунтування свого рішення. Утім справжнім підґрунтям рішення часто є «неписана основна посилка». Суддя змушений обирати між конкуруючими юридичними аргументами, а справжня основа його рішення іноді лежить поза правом, коли прецедентне право має прогалину чи непрямо відхиляється.

Загальне право розвивається, тому що розвивається цивілізоване суспільство, і судді поділяють переконання панівного класу суспільства. Ці погляди забезпечили Голмсу прихильність наступних поколінь правових реалістів і зробили його одним з найперших засновників напрямку економіка і право в юриспруденції. «Загальне право» — це єдина велика наукова робота, написана практикуючим адвокатом. Голмс протиставляв свої наукові погляди абстрактним доктринам Крістофера Ленгделла, декана Юридичної школи Гарвардського університету, який розглядав загальне право як самозамкнений набір доктрин. Голмс вважав погляди Ленгделла подібними до німецького філософського ідеалізму, якому він довгий час опонував, спираючись на науковий матеріалізм.[19]

«Ми не можемо всі бути Декартами або Кантами, але всі ми хочемо щастя. І щастя, я переконаний, бо знаю багатьох успішних людей, не можна досягти просто ставши юридичним радником великих корпорацій та маючи прибуток в 50 тисяч доларів. Інтелект, достатньо великий, щоб здобути перемогу, потребує чогось іншого, окрім успіху. Віддалені і більш загальні аспекти закону — це, ті які викликають загальний інтерес. Це через них ти стаєш не тільки великим майстром у своєму покликанні (у своїй справі), але й з'єднуєш свій предмет з Всесвітом і чуєш відлуння безкінечності, проблиск його незбагненного плину, тінь універсального закону.» Олівер Уенделл Голмс-молодший, «The Path of the Law», 10 Harvard Law Review 457, 478 (1897)

Голмс мав бути призначений до федерального суду в 1878 році президентом Резерфордом Хейзом, але сенатор від Массачусетса Джордж Фрізбі Хоур переконав Хейза висунути іншого кандидата.

Восени 1882 року Голмс став професором Юридичної школи Гарварду на місце, яке було створено для нього багато в чому завдяки зусиллям Луї Д. Бранде. У п'ятницю 8 грудня 1882 року суддя Верховного суду Массачусетса Отіс Лорд йшов у відставку, надаючи можливість Джону Девісу Лонгу, сенатору від республіканців, що залишав свій пост, можливість призначити наступника. Та рішення мало бути прийняте до моменту закриття засідання ради губернатора Массачусеттса, тобто до 3 години дня. Партнер Голмса Джордж Шаттак запропонував його на цю вакансію, Голмс швидко погодився. З боку Ради заперечень не було. 15 грудня 1882 року Голмс склав присягу судді. 2 серпня 1899 Голмс став головою Массачусетського Верховного суду після смерті Уолбріджа Філда.

Під час роботи у Массачусетському суді, Голмс продовжував розвивати і застосовувати своє бачення загального права, зазвичай точно слідуючи прецедентам. Він виробив кілька конституційних позицій в ці роки, при цьому ретельно розробляючи принципи свободи слова як доктрини загального права. Він відійшов від прецеденту, визнаючи право робітників на організацію профспілок і на страйк, яке не поєднане з насиллям, примусом за допомогою неприпустимих засобів, таких, як вторинний бойкот, вказавши у своїх позиціях, що основоположна справедливість вимагає, щоб робітники мали можливість об'єднуватися, щоб бути на рівних з роботодавцями. Він продовжував виступати з промовами і писати статті, які розширювали або розвивали його напрацювання з загального права. У своїй роботі «Privilege, Malice and Intent»[20]він представив своє бачення прагматичної основи прав, вироблених загальним правом, що поширювалися на свободу слова та друку, які можуть постраждати від виявлення злочинного непрямого або прямого наміру заподіяти шкоду. Цей аргумент буде пізніше включений до його знаменитих позицій щодо Першої поправки. Він також опублікував звернення, «Шлях закону»[21], в якому він розширив своє бачення права з точки зору практика, пов'язаного з інтересами свого клієнта, який може бути поганою людиною, байдужою до моральних абсолютів.[21]

Обрання на посаду 11 серпня 1902 року президент Теодор Рузвельт призначив Голмса на місце звільненого судді Горація Грея у Верховний суд Сполучених Штатів. Горацій Грей пішов у відставку в липні 1902 через хворобу. Голмса на посаду рекомендував сенатор Генрі Кебот Лодж, молодший сенатор від штату Массачусетс, але кандидатура Голмса була відхилена старшим сенатором і головою юридичного комітету Сенату, Джорджем Фризбі Хоуром. Хоур був ярим противником імперіалізму, на відміну від Лоджа і Рузвельта. Їх погляди поділяв і Голмс.[22] У результаті того, що Хоур був проти, сталася затримка в обранні на посаду, але 2 грудня 1902 Рузвельт вніс повторне подання і Голмс був одноголосно затверджений Сенатом США. Виконуючи свої обов'язки, Голмс підтримував позицію адміністрації на користь анексії колишніх іспанських колоній в «острівних справах». Проте, пізніше він розчарував Рузвельта, оскільки вони розійшлися в думках по справі Північна охоронна корпорація проти Сполучених Штатів (Northern Securities Co. v. United States), великому антитрестовому розслідуванні.[23] Більшість членів Суду, однак, зайняли позицію, протилежну до тієї, яку мав Голмс, і обрали сторону Теодора Рузвельта з його переконанням, що Northern Securities Co. порушили антитрестове закон Шермана.[23] Відмінність поглядів Голмса надовго зіпсувала його колись тісні стосунки з Теодором Рузвельтом.[24]

Коли його призначили до Верховного суду Сполучених Штатів Голмс став відомий своїми змістовними, короткими і часто цитованими висловами. За більш ніж двадцять дев'ять років на посаді судді Верховного суду, він виніс рішення у справах, що охоплюють весь спектр федерального законодавства. Він запам'ятався пророчими думками щодо авторського права, закону про неповагу, антимонопольного статусу професійного бейсболу, присяги, необхідної для одержання громадянства та ін. Голмс, як і більшість його сучасників, розглядав Білль про права як кодифікацію привілеїв, вироблених англійським та американським загальним правом протягом століть та обґрунтовував такий погляд у численних судових позиціях.

Він вважається одним з найкращих суддів в американській історії, і для багатьох є втіленням традицій загального права, зараз оскаржуваних оригіналістами, які наполягають, що Конституція переважає над будь-яким прецедентом загального права, який відступає від початкового розуміння її значення.[25]

Після відставки Тафта 3 лютого 1930 до моменту поки Чарльз Еванс Хьюз не зайняв цю посаду 24 лютого 1930 року Голмс недовго виконував обов'язки голови суду та головував на судових засіданнях.

Починаючи зі своєї першої справи Отіс проти Паркера, Голмс заявив, що «due process of law», основоположний принцип справедливості, який захищає людей від необґрунтованого законодавства, обмежується застосуванням лише до принципів, закріплених у загальному праві, і не захищає більшість економічних інтересів.

У серії правових позицій щодо Закону про шпигунство1917 року і Закону про підбурювання до заколоту 1918 року, Голмс зазначив, що свобода самовираження гарантується федеральною та конституцією штату, свобода слова і друку — це привілей прописаний в загальному праві, не зважаючи на те, що слова можуть ранити, викликати обурення і бажання заподіяти шкоду. Голмс вирішив написати три одностайні думки для Верховного суду, які виникли від переслідувань відповідно до Закону про шпигунство 1917 року, оскільки в попередньому випадку, Бальцер проти уряду Сполучених штатів, він був не згоден з вироком суду. Напевне, дізнавшись, що він опублікує свою незгоду, уряд відмовився від подальшого розгляду справи і всі звинувачення було знято.

Голова суду попросив Голмса написати думки у трьох аналогічних справах, де б рішення суддів були одностайними і базувалися на висновках журі, що промови та листівки були опубліковані з наміром провести підривну діяльність, яка підпадає під статті закону, прийнятого у 1917 році. Хоча не було ніяких доказів що спроба заколоту вдалася, Голмс по справі Шенк проти уряду США зробив свій висновок, згідно з яким Перша поправка не може поширюватися на тих, чиї висловлювання виражають «явну і безпосередню загрозу». Таких людей потрібно притягувати до кримінальної відповідальності… "Жодна свобода слова не змогла б захистити людину, яка кричить «пожежа!» в театрі, тим самим викликаючи паніку ". Хоча Голмса критикували за прийняте ним рішення, ця справа ще й досі залишається зразком для справ подібного характеру.[26]

Голмс виніс виправдальний вирок у справі «Абрамс проти США». Адміністрація Вільсона переслідувала осіб, яких підозрювали у симпатіях до революції, що нещодавно відбулася в Росії, а також противників війни з Німеччиною. Відповідачами виступали соціалісти і анархісти, іммігранти з Росії, які були проти втручання США у громадянську війну в Росії. Їм було висунуто звинувачення у порушенні поправок до Закону про шпигунство, які були більш відомі як Закон про підбурювання до заколоту. Абрамсу і іншим звинуваченим по справі пред'явили обвинувачення у розповсюдженні листівок, які на ідиш закликали до страйку в знак протесту проти втручання Америки у справи Росії. Більшість складу суду винесла рішення про їх засудження — кого на десять, а кого і на двадцять років з наступною депортацією. Голмс заявив окрему думку. Більшість складу суду обґрунтували рішення прецедентами, встановленим у Шенку та супутніх справах, які створював Голмс, але Голмс наполягав, що листівки обвинувачених ані спрямовувалися на заподіяння якоїсь шкоди, ані виявляли спеціальний намір перешкодити військовій мобілізації країни. Голмс потім продовжував пояснювати важливість свободи думки в демократичному суспільстві

«Коли люди розуміють, що час розвіює віру у війну, вони починають вірити, що найкраща перевірка на чесність — це сила думки, і що правда — це єдине підґрунтя, де можна зберегти свої мрії. Це, в усякому разі, теорія Конституції. Це експеримент, оскільки все життя експеримент».

Під час роботи над окремою думкою, Голмс був, можливо, під впливом статті Захарії Чефі «Свобода слова в воєнний час»[27][28]. Чефі критикував думку Голмса у справі Шенка за відсутність детальнішого і чіткішого формулювання доктрини загального права, на яку він покладався. У своїй окремій думці щодо справи Абрамса Голмс спирався не лише на рішення прийняте по справі Шенка — у якійсь мірі, а й на стратегію дій, запропоновану Чефі. Хоча Голмс очевидно вірив, що він слідує своєму власному прецеденту, пізніше коментатори звинуватили Голмса у непослідовності, навіть у бажанні здобути прихильність своїх молодих шанувальників.[29]У справі Абрамса, думка більшості спиралася на формулювання застосоване по справі Шенка «явна і пряма загроза», стверджуючи, що листівки показали необхідні наміри, і не зважали на те, що ця акція навряд чи мала якийсь ефект. У більш пізніх думках, Верховний суд відійшов від цієї лінії обґрунтування, проголосивши принцип, згідно з яким законодавчі органи могли належним чином заявити, що деякі форми висловлювань створюють явну і безпосередню небезпеку, незалежно від обставин, в яких вони були зроблені.

У 1920 році розглядаючи справу Silverthorne Lumber Co. v. United States, Голмс ухвалив, що будь-які докази, отримані при незаконному обшуку не будуть розглядатися судом. Він вважав, що в такому випадку, поліція б діяла дотримуючись четвертої поправки. Це пізніше стало відомо як «плід отруєного дерева».

У 1927 році Голмс висловив думку більшості. 8 суддів з 9 проголосували за примусову стерилізацію Керрі Бак, яку визнали розумово неповносправною. Суддя Олівер Голмс порівняв стерилізацію Бак з тим як солдати на війні жертвують своїм життям, зазначивши

"Ми вже не раз бачили як громадяни жертвують своїм життям заради блага суспільства, тому було б дивно аби ті, хто послаблює могутність країни не виявляли б подібної самовідданості ідучи на невеликі жертви для того, щоб ми не захлинулися у потоці невігластва ". Голмс зробив висновок : "Для всього світу буде краще, якщо замість того, щоб чекати страти такї неповноцінної дитини за вчинений злочин, або її смерті від голоду через недоумство, суспільство запобігне розмноженню тих, хто просто не годиться для гідного продовження роду. Трьох поколінь імбецилів нам цілком достатньо. "[30]

Хоча ця позиція та євгеніка загалом лишаються дискусійними, рішення ще й досі лишається не відхиленим. На прецедент Бак проти Белл послалися у справі …, але не на підтримку права на аборт. Навпаки, суддя Блекман використав його для обґрунтування ідеї, що конституційне право на аборт не є необмеженим.[31]

Голмс у своїх ранніх роботах позначив своє життєве переконання, що рішення судді свідомо чи підсвідомо орієнтоване на результат і є відображенням розвитку звичаїв класу та суспільства, до яких належить суддя. Голмс відповідно стверджував, що правові норми не витікають з формальної логіки, а швидше є результатом активного процесу людського самоврядування.[32] Він досліджував ці теорії в своїй книзі «Загальне право» 1881. Його філософія являє собою відхід від основних юридичних поглядів того часу — правового формалізму, який проголошував, що право — впорядкована система правил, з якої можна вивести рішення по конкретним справам. Голмс прагнув свідомо перевинайти загальне право — модернізувати його як інструмент для адаптації до мінливого характеру сучасного життя, що судді минулого і робили більш-менш несвідомо. Його класифікують як філософського прагматика, хоча прагматизм це те, що він визнавав властивим праву, а не його власній філософії.

Основною його думкою було переконання, що право, як воно розвивається в сучасному суспільстві, виступає матеріальним результатом дій відповідача. Завданням судді є вирішити, яка з двох сторін буде сплачувати витрати за заподіяну шкоду. Голмс стверджував, що еволюціонуючим стандартом загального права є те, що відповідальність лягає на розсудливих людей. Якщо будівельник кидає балку на людній вулиці

«… він робить те, що особа звичайних розумових здібностей передбачила б як дію, що могла викликати смерть …, і до нього ставляться так, наче він міг це передбачити, хоча невідомо чи він взагалі про це думав. Якщо смерть викликана його діями, він винен у вбивстві. Але якщо працівник має підстави вважати, що простір внизу — це закрите подвір'я, де не може бути людей, подвір'я, яке використовують як звалище сміття, то його вчинок буде розцінений не як вбивство, а як нещасний випадок.»

На думку Голмса, цей «об'єктивний стандарт», сприйнятий суддями загального права, відображає зрушення у встановлених правилах суспільства від засудження дій особи до безособової оцінки їх значення для суспільства.[33]"У сучасному світі успіхи, досягнуті в області біології і соціальних наук повинні дозволити краще усвідомлювати детермінацію результатів дій індивіда і належні заходи відповідальності за них",- зазначав він.

У 1881 році в книзі «Загальне право», Голмс поєднав всі свої попередні статті та лекції, які стосувалися історії загального права, судових рішень Англії та Сполучених Штатів, які він інтерпретував з точки зору практикуючого адвоката. Те що для юриста вважалося правом, було тим, що судді робили у конкретних справах. Право було тим, що держава буде застосовувати, і якщо необхідно — через примус; відлуння його досвіду в громадянській війні завжди були присутні в його творах.

Голмс не погоджувався з ідеями вчених, які вважали, що юридичні обов'язки спиралися на «природне право», моральний порядок, на який посилалися християнські теологи та інші ідеалісти. Натомість він вважав, що люди створюють свої власні закони, що ці закони не випливають з якоїсь незбагненної небесної всюдисущості, і що судді не є незалежними промовцями нескінченності.[34] Голмс зазначив, що право[35] — це не набір абстрактних, раціональних, математичних правил, або в будь-якому разі відірваний від дійсності набір принципів, а «передбачення того, що суди робитимуть фактично і нічого більш претензійного…»

Він був переконаний, що право — це набір узагальнень того, що судді вирішують у однакових справах, спираючись на власне бачення Конституції Сполучених Штатів. Як суддя Верховного суду США, Голмс відхилив думку, що Конституцію потрібно безпосередньо застосовувати при розгляді судових справ, як закон. Він поділяв думку багатьох суддів, що Конституція містить принципи, виведені з загального права, принципи, які продовжують розвиватися в судочинстві Америки. Сам по собі текст Конституції ніколи не був переліком правил, а лише директивою для судів враховувати загальне право, розглядаючи справи. Він сповідував ідею, що конституційні принципи, взяті з загального права, еволюціонують, як і право саме по собі еволюціонує: «слова (Конституції) не є кришталевими, прозорими та незмінними, а є втіленням живих думок…»[36]

«Положення Конституції не математичні формули, які мають свою сутність у формі, вони є органічними, живими інституціями, перенесеними з англійського ґрунту. Їх значення є живим, а не формальним. Воно втсановлюється не просто шляхом аналізу слів та словника, а через пошук їхнього походження та напрямку розвитку.»[37]

Голмс також наполягав, що на розділенні «має бути» і «є», які є перешкодами для розуміння реалій права. «Право сповнене фразеології, яка походить від моралі, і говорить про права та обов'язки, злий умисел, намір, і недбалість — і нічого немає простіше в юридичному аспекті, ніж розглядати ці слова з точки зору моралі». Тому лише плутанина може виникнути, якщо припустити, що права людини з точки зору моралі те саме що і право з точки зору Конституції і права. «Я думаю, що наші морально забарвлені слова зумовлюють у значній мірі таке змішування у мисленні.», — запевняв Голмс.[38]

Тим не менше, відкидаючи мораль як форму природного права, зовнішню до людських вчинків і вищу щодо них, Голмс не відкидав моральні принципи, що були результатом застосовуваного права. «Право є свідком та зовнішнім сховищем нашого морального життя. Його історія — це історія морального розвитку раси. Його практика, незважаючи на популярні жарти, має тенденцію створювати хороших громадян і хороших людей. Коли я підкреслюю відмінність між правом і мораллю, я роблю це з єдиною метою — вивчення і розуміння права». Однак Голмсові акценти на матеріальному підґрунті права, на фактах справи призвели до того, що дехто характеризував його як позбавленого почуттів. Професор права Університету Джорджа Вашингтона Джеффрі Розен підсумував погляди Голмса таким чином: «. Голмс був холодною і жорстоко цинічною людиною, який зневажав маси і прогресивне право, за яке він голосував з метою підтримки»[39]