Особовий герб

У багатьох європейських мовах назва герба є похідною від слова «зброя» («arma», «wappen» та ін.), що пов'язано з первісним виникненням гербів у лицарському середовищі, чим зумовлене також запозичення складових елементів герба (щит, шолом, намет та ін.) з військового побуту середньовіччя. Подібну ґенезу даного терміну бачимо також на слов'янському ґрунті, де в значенні герба уживано терміни – «оружиє» та «клейнод». Втім, найбільш розповсюдженим в слов'янських мовах є саме термін «герб», який походить від німецького слова «erbe», тобто «спадщина», чим висловлено погляд на герб як на спадковий в певному роді знак, який передавався з покоління в покоління від батька до сина.[2]

Історія особових гербів простежується від епохи благородних лицарів, турнірів і хрестових походів. Появлення у ХІІ ст. закутої в броню кавалерії, а також нових форм шоломів, що закривали обличчя лицарів та робили неможливим їх розпізнання на полі бою, разом з кількістю військових контингентів, що брали участь в хрестоносних заходах, ставили на порядок денний необхідність витворення ідентифікуючих засобів, які б давали можливість орієнтуватися в бойових умовах.

Найзручнішим місцем для розміщення ідентифікуючих зображень було поле лицарського щита, який саме в цей час зазнає відчутних трансформацій – позбувається умбона (випуклих металевих накладок, що закривали щитовий простір) та набуває мигдалеподібної форми, що дозволяло наносити на його поле відповідні зображення.

Достеменно розбиратися у гербах на щитах закутих в обладунки лицарів, оголошуючи на турнірах суперників, було мистецтвом герольдів (від нім. Неег — «військо» та нім. Неld — «герой»), які спершу були слугами вищого нобілітету, нарівні з жонглерами і менестрелями. З цього й виросли їхні знання та майстерність — сама геральдика, тобто система правил, яку герольди складали в Західній Європі століттями. Ці правила поширюються на використання барв, металів, фігур, додаткових прикрас, значення кольорів, металів і фігур (срібло, наприклад, означає чистоту, перев'язь — участь предків у походах тощо), а також на опис герба («блазон») лаконічною геральдичною мовою, яка є системою словесних позначень зображень на гербі. Саме в персональному гербі досвідченому герольду тоді, як і зараз, вдавалося відбити особистість і заслуги володаря герба, окреслити його життєвий шлях і зберегти для нащадків його ім'я в історії.

Хрестові походи, які зірвали зі своїх місць небувалу для тих часів кількість людей різних станів та країн. Крім знаті, у походи також вирушили містяни й селяни, ремісники й купці. Під час Третього походу (1188) королі Філіпп Французький, Філіпп Фландрський та Генріх Англійський домовилися, що французи на своєму одязі носитимуть червоний хрест, фламандці — зелений, англійці ж — білий. Знайомство з особистими емблемами східних воїнів привнесло до європейської геральдики рослинні символи та девізи, з’явилися зображення екзотичних та притаманних східній культурі фантастичних тварин. Був також запозичений звичай носити на лицарському шоломі намет, прикріплений бурелетом, що переходить в зображення герба. Барви, вживані в геральдиці, отримали назви, похідні з арабської мови.[3]

З 1150 до 1500 р. використання геральдики на Заході було утилітарним: її розташовували на обладунках і на печатках. Наприкінці цього періоду вона використовувалася лише в мирному побуті і набула великого мистецького значення. Оскільки від самого початку герби асоціювалися з вищими верствами суспільства, геральдику за пізнього Середньовіччя ототожнювали з поняттям шляхетності.

Втім найістотнішою відмінністю геральдики від інших символічних систем є наявність в ній не лише ідейно-символічної, але й, в першу чергу, правової та суспільно-політичної складової. В добу лицарської геральдики герб часто містив в собі не стільки певне символічне значення (наприклад, в геральдичних фігурах – найдавніших за часом появи сюжетах геральдики – взагалі годі шукати будь-який символізм), скільки відзначав високий соціальний статус свого власника. Згодом, коли лицарські герби стали передаватися у спадок і перетворилися на родові герби, останні стали своєрідним зовнішнім оформленням феодальної системи, з її становими імунітетами, привілейованими верствами, своєрідною системою землеволодіння та виконання військової служби. Герби, таким чином, вказували в першу чергу на приналежність до соціальної еліти, виступали універсальним засобом соціальної ідентифікації.[2]

Найраніше свідчення герба — емалевий малюнок з могили Жоффруа Плантагенета, графа Анжу і Мена у Франції, що зображає самого Жоффруа з гербовим щитом, де на блакитному полі зображено ймовірно чотирьох золотих левів на дибах (точну кількість левів було важко визначити через положення, в якому намальований щит). Граф був зятем Генріха I, короля Англії, що правив в 1100–1135 роках, який, згідно з хронікою, і подарував йому цей персональний герб.

Одним із перших англійських королів, що мали особистий герб, був Річард I Левине Серце (1157-1199). Його три золоті леопарди (леви) в геральдиці пізніше використовували всі королівські династії Англії.

Внаслідок хрестових походів згасло багато знатних родів, і постала потреба замінити їх новими. Чимало родів украй збідніло, і лише родовий герб міг засвідчити їхню шляхетність. Саме в цей час, за французького короля Філіппа Сміливого, поширився звичай надання шляхетської гідності. З одного боку, стара, освячена історією шляхетність набула особливої ціни, з іншого — самого лише володіння землею стало замало для передачі у спадок свого імені, яке теж стало своєрідним предметом власності. До того ж дворянство почало більше цінувати свої герби. Виявилось, що шляхетність не гарантувала лицарського звання, а посвячення в лицарі надавало шляхетність автоматично. Окрім того, Хрестові походи породили нове явище — лицарські ордени.

Таке розширення кола осіб, які мали право й обов'язок володіти гербом, викликало потребу у фахівцях, які зналися б на вже існуючих гербах і могли б виробити точні правила для складання нових, вести родоводи знатних осіб та лицарів, що підтверджували б їхні права на участь у турнірах, тощо. Таким чином, з часом при дворах володарів та в лицарських орденах з’явилися герольди. Отже, з другої чверті XII ст. у Західній Європі геральдичні зображення перебували в загальному вжитку. З часом геральдика стала універсальним явищем. У XIV—XV ст. використання гербів було перейняте від Заходу в Україні, а у XVII—XVIII ст. — у Росії.

Реєстрації особового герба в Україні передує проведення фахової експертизи герба на відповідність основним геральдичним принципам і нормам (за змістом, колористикою та композицією). Підставою до розгляду питання про внесення герба до Реєстру УГТ є подача замовником: 1) відповідної заяви (довільної форми); [4] 2) ілюстративних додатків (малюнки герба графічні та кольорові (на листах формату А4)) та описів і пояснень змісту символів; 3) реєстраційної анкети (встановленої форми). Для громадян інших країн та осіб без громадянства також необхідно подати копії документів, які б підтверджували їхнє проживання в Україні або походження (чи їхніх предків) з українських земель.

Для нащадків колишньої шляхти чи дворян право використання давніх гербів фіксується після представлення документів, що підтверджують прямі генеалогічні зв'язки з користувачами цих символів та засвідчують надання чи конфірмацію такого герба предкам. Реєстр видається окремими випусками й розсилається безкоштовно основним бібліотекам України.

Козацька революція 1648 року в значній мірі змінила стару соціальну структуру українського суспільства і поклала початок новому суспільному поділу, який пройшов через тривалий процес становлення. Нова еліта поступово відмежовувала себе від решти різноманітними привілеями, перетворюючись на малоросійську та слобідсько-українську шляхти, яка частково повернулася до світогляду та політичної ідеології річпосполитських часів. В Гетьманщині та Слобідських полках даний процес тривав до сер. XVIII ст.[5]

Ця нова соціальна верхівка використала герби в той самий спосіб, що й свого часу феодальна верхівка середньовічної Європи, – як один із засобів зовнішньої соціальної ідентифікації, свідчення своєї приналежності до панівної суспільної верстви. Яскраво простежується певна довільність у виборі гербових зображень, відсутність будь-якої регламентації, як у законодавчій та організаційній, так і в образотворчій та структурній сферах. В той час, як в більшості країн Європі ХVІІ ст. надання та використання гербів суворо регламентувалося, козацька верхівка так само як і середньовічне лицарство добирала герби на власний розсуд, змінювала та модифікувала ці герби від покоління до покоління (лише з кін. ХVІІ – поч. XVIII ст. починається процес закріплення особистих гербів в якості родових).

Найдавнішим зразком козацької родової геральдики проте є герб гетьмана козаків запорозьких Григорія Лободи, який бачимо на його печатці, що скріплювала лист гетьмана до князя Яхима Корецького від 30 січня 1596 року, в полі якої розміщено щит ренесансної форми, де бачимо серце пронизане трьома стрілами в зірку вістрями додолу.

Найзнаменитішим геральдичним знаком козацької родової геральдики був герб “единовладца и самодержца руского", "Божою милостию великого государя Богдана Хмельницкого, гетмана Великого Войска Запорозского и Великия Росии". Його вперше бачимо на титульному аркуші Реєстру 1649 року. Герб має вигляд знаку, що нагадує літеру W під хрестиком, над щитом знаходиться шолом під короною, в нашоломнику п’ять страусових пер, які обтяжено знаком аналогічним до зображеного в щиті, навколо щита намет. Супроводжують герб вірші "На Σтарожитній Клейнот П: Хмелницких"

Герб Богдана Хмельницького в літописі Самійла Величка В науковій літературі не раз здіймалася дискусія з приводу походження герба Хмельницьких. Серед сучасних дослідників панує переконання, що Хмельницькі користувалися польським гербом Сирокомля (Syrokomla – на червоному полі срібний утятий ламаний пояс під срібним хрестиком), який зовнішньо є дійсно найбільш подібним до гетьманського герба 47. Разом з тим, сучасники чітко визначали герб Хмельницького як Абданк (Abdank – на червоному полі срібний утятий ламаний пояс).

В сучасних умовах функція особових геральдичних символів відрізняється від ролі давніх родових гербів - вони не є символом приналежності до якогось "стану" чи "касти", а лише мають підкреслити індивідуальність власника. Герб мусить бути витриманий у основних консервативних геральдичних рамках (наприклад, лише 5 емалей і 2 метали; норми накладання емалей і металів; дотримання статусності символів тощо). Або в іншому разі людина може замість герба вживати просто емблему чи логотип.

Інший приклад знаходимо у відносно новому законодавстві єдиної Італії, де герби недворян також були врегульовані королівським указом (що, у свою чергу, сприяло розвиткові законів і звичаїв, які панували в державах старої Італії).

З усуненням геральдики з утилітарного вжитку наприкінці XVIII — на початку XIX ст. її мистецькі якості на певний час занепали. У XX ст. геральдичне мистецтво відродилося і навіть удосконалилося порівняно з первинними взірцями. Можливо, подією, що найвиразніше демонструє сучасні межі геральдики, було надання 1961 р. урядом Республіки Ірландія герба президентові Сполучених Штатів Америки Джону Кеннеді. Оскільки герби є спадковими, а їхні власники вважаються представниками знаті, надання герба, що дорівнює наданню дворянської гідності однією державою голові іншої держави, і досі є унікальним випадком у геральдичній історії.

Нові підходи до особового герботворення в державах з республіканським устроєм (до яких належить також і Україна) полягають у тому, що новостворені герби мають відповідати загальним геральдичним нормам (зокрема колористики та композиції), але можуть також містити й автентичні національні риси. Наприклад, в Реєстрі особових гербів УГТ є герби з характерними особливостями армігерів вірменського, грузинського, корейського походження. За думкою голови УГТ Андрія Гречило, немає жодного сенсу їх штучно "підганяти" під чужі геральдичні традиції (польські, австро-угорські, російські тощо), які формувалися у конкретний період та діяли в конкретних правових рамках. Наприклад, про російську геральдичну систему можна говорити лише в період з кінця XVIII до початку XX століть як таку, що була сформована під виразними впливами німецької, італійської та французької систем.

Україна ХХІ ст. є республікою, тому в УГТ не бачать сенсу штучно переносити архаїчні геральдичні системи в сучасність. Зрештою, герби на території України, як і решти країн Центральної та Східної Європи, формувалися переважно під впливом німецької геральдики. Тому основні принципи складання гербів і використання позащитових елементів під її впливом стали для цих земель традиційними. Сучасні українські геральдисти домовились використовувати німецьку основу, щоб не перетягувати штучно окремі принципи, наприклад, з британської чи іспанської систем (які різняться від німецьких).

Видання засноване відповідно до рішення 8-ї наукової геральдичної конференції (Львів, 1999) з метою впорядкування процесу сучасного герботворення в Україні в галузі особової геральдики, ведення його на фаховому рівні. Видається від 2003 року окремими щорічними випусками. Мова видання — українська, обсяг — 20-24 сторінки формату А5 (друк кольоровий та чорно-білий), наклад — 350-500 примірників. Поширюється серед членів УГТ, а також розсилається основним бібліотекам України та зарубіжним геральдичним товариствам. Виходить під редакцією А. Б. Гречила (від 2003).

До Реєстру включаються символи фізичних осіб — громадян України, а також громадян інших країн чи осіб без громадянства (для двох останніх категорій — у разі підтвердження, що вони чи їхні предки є вихідцями з території України). Для нащадків колишньої шляхти чи дворян право використання давніх гербів фіксується після представлення документів, що підтверджують прямі генеалогічні зв'язки з користувачами цих символів та засвідчують надання чи конфірмацію такого герба предкам.

У Реєстрі подається зображення герба, його блазонування, інформація про гербоносія та підстава для використання символу (новий герб чи пов'язаний зі знаком предків).

• Геральдика
• Символ
• Семіотика
• Прапор
• Емблема
• Логотип

• Українське геральдичне товариство. uht.org.ua.
• Вісник «Знак»
• «Генеалогічні записки»
• Офіційний сайт УГТ
• Електронна версія Реєстру