Перша індо-пакистанська війна

Пакистан оголосив північну частину князівства своєю територією за назвою Азад Джамму і Кашмір і ввів туди свої війська. Пакистанські війська, дислоковані в прикордонних районах у Музаффарабада і Домеля, швидко розбили племінне ополчення кашмірців (частина солдат-мусульман у прикордонних районах збунтувалися й приєдналися до пакистанців). Метою первісного вторгнення було захоплення контролю над долиною Кашміру, включаючи його головне місто, Срінагар, літньої столиці держави (місто Джамму було зимовою столицею). Однак замість того, щоб рухатися на Срінагар, сили залишалися в захоплених містах у прикордонному регіоні та почали здійснювати грабежі[2][3].

Після вступу Індії в конфлікт індійські війська й техніка висунулися в району Срінагара, створили кругову оборону й розбили мусульманське ополчення на околиці міста. Розбиті племінні сили тікали до міст Барамула і Урі, де були розсіяні[4]. Однак у долині в місті Пунч кашмірські війська виявилися заблоковані мусульманами. У Гілгіті місцеве ополчення підтримало пакистанське вторгнення й установили контроль над цією північною частиною Кашміру. Мусульманські ополченці Чітралу на чолі з місцевим правителем Мехтаром також приєдналися до Пакистану.

Індійські сили припинили переслідування племінних сил після повторного захоплення Урі й Барамули й виділили колону для розблокування кашмірських військ у Пунчі. Хоча загін зрештою досягнув Пунча, блокаду зняти не вдалося. Друга колона індійських військ досягнула Котлі та зайняла місто, але незабаром була змушена залишити його, не маючи можливостей для його втримання. Тим часом Мірпур був захоплений мусульманським ополченням 25 листопада 1947 року.[5].

Племінні війська атакували й захопили Джангер. Потім вони безуспішно напали на Наошеру й почали ряд невдалих атак на Урі. На цьому етапі війни лінія фронту стала стабілізуватися, оскільки в регіон прибували все більші індійські сили.

Індійські війська розпочали контрнаступ на півдні з метою відбити Джангер і Раджаурі. У долині Кашміру племінні сили продовжували атакувати гарнізон Урі. На півночі ополчення Гілгіта зайняло Скарду.

У Джангера індійці зустріли запеклий опір мусульманських ополченців, до яких неофіційно приєдналися регулярні пакистанські війська. У долині Кашміру індійці повернули Титвал. Однак ополчення Гілгіта досягло значного прогресу в передгір'ях Гімалаїв, де осадило Лех, захопило Каргил і відкинуло індійську колону від Скарду.

Індійці продовжували атакувати в долині Кашміру з напрямком на північ, щоб захопити Керан і долину Гурез. Тут вони також відбили контратаку мусульман на Титвал. У районі Джамму, сили обложених у Пунч спалахнула й тимчасово пов'язані із зовнішнім світом знову. Кашмірська армія змогла захистити Скарду від гілгітських ополченців, але в серпні війська Читрал під командуванням Мату-Уль-Мулька осадили Скарду й за допомогою артилерії захопили місто. Це дозволило гілгітцям почати рух на Ладакх.

Блокада мусульманами Пунча тривала. Операція «Дак» (качка) — робоча назва для операції зі звільнення перевалу було пізніше змінено на «Бізон». Операція була доручена Генерал-лейтенанту Керіаппе, командувачу Західної армією. Легкі танки «Стюарт» із 7 кавалерійського були в розібраному вигляді перевезені через Срінагар в Балтай, де надлюдськими зусиллями двох з'єднань мадраських саперів працювали вдень і вночі для розширення «ослячої стежки» від Балтай на Зоджі-Ла. Раптова атака 1 листопада з застосуванням техніки була проведена командиром дивізії Тхімайя, який на танку повів за собою війська, за підтримки двох розрахунків 25-фунтовок і розрахунку 3,7-дюймових гірських гаубиць, ворог був розгублений. Незабаром перевал був відбитий індусами і пакистанці відступили до Матаяну. Поки пакистанці билися на Зоджі-Ла і були неактивні у Леха, лехська бригада перейшла в наступ і просунулася від Тхар до Маролу на північний берег Інду і від Чіллінга до Ламаюру і до Каргіль на південному березі. Інший загін просувався вздовж Шайок, очистивши і прикривши Нубра з флангу.

На Зоджі-Ла 77 парашутна бригада почала навмисну атаку на Матаян 13 листопада і Драс 15 листопада. Бригада з'єдналася 24 листопада біля Карго з індійськими військами з Леха, ворог відступив на північ до Скарду.[6].

Індійці в даний час почали брати верх у всіх секторах. Пунч був, нарешті, звільнений після облоги протягом року. Сили Гілгіт у Високих Гімалаях, які раніше досягли значного прогресу, були остаточно розбиті. Індійці переслідували Каргіль, але були змушені зупинити через проблеми постачання.

Після тривалих переговорів про припинення вогню була досягнута домовленість обома країнами, які набули чинності. Умови припинення вогню, як це передбачено в резолюції Організації Об'єднаних Націй від 13 серпня 1948 року, були прийняті в ООН 5 січня 1949 року. Це змусило Пакистан вивести свої війська, як регулярні та нерегулярні, дозволяючи при цьому Індії підтримувати мінімальну чисельність своїх сил у державі, щоб зберегти закон і порядок. Індійські втрати були 1500 убитих і 3500 поранених, тоді як втрати в Пакистані були 6000 убитих і 14 000 поранених. 27 липня 1949 року було установлено лінію припинення вогню. Більша частина Кашміру залишилась за Індією, північно-західні та західні райони опинилися під контролем Пакистану. У липні 1952 року між махараджою Кашміру та Індією було укладено Делійський угоду, за якою Кашмір увійшов до складу Індії на правах штату (Джамму і Кашмір). 17 листопада 1956 Установчі збори Кашміру прийняли конституцію, у яку було включено положення про те, що Кашмір є складовою частиною Республіки Індії. Уряд Індії вважав питання вирішеним, проте пакистанський уряд наполягав на проведені референдуму.

• 
  Перший етап
• 
  Другий етап
• 
  Третій етап
• 
  Четвертий етап
• 
  П'ятий етап
• 
  Шостий етап
• 
  Сьомий етап
• 
  Восьмий етап
• 
  Дев'ятий етап
• 
  Десятий етап