Політичний популізм в Україні

З розпадом СРСР та переходом від авторитарно-тоталітарної системи до демократії в Україні утворилися нові політичні партії та рухи. В результаті утилізації залишків комуністичної системи, проти якої була направлена більшість діяльності нових політиків, подальшого руйнування пострадянської економіки, відсутності політичної культури та демократичних традицій у населення, новоутворені партії та рухи взяли на озброєння популізм.

Популізм в країнах сталих західних демократій сповідують окремі невеликі партії, які не відіграють помітної ролі в політичному житті, що дозволяє втримувати політичну систему сталою. Популізм в Україні характерний для більшості великих політичних партій, що загалом свідчить про низький рівень політичної культури населення[1] та є наслідком контрпродуктивної діяльності багатьох ЗМІ.

В 2011 році український економіст і політик Віктор Пинзеник зазначив, що українська влада намагається розмовляти з населенням «мовою шлунка». При цьому важлива з точки зору стану національної економіки інформація ставала недоступною[2], що дозволило представникам влади застосовувати маніпулятивні технології управління.

Після Помаранчевої революції популізм став ледве не панівним напрямом у політичній практиці. Під гаслами популізму пройшли виборчі кампанії до Верховної Ради 2006 і 2007 років. Після 2005 року політичний клас перестав впроваджувати реформаторські стратегії та перемикнувся на перерозподіл власності та рекламу численних соціальних обіцянок населенню[3].

Революція гідності не дозволила перебороти високий рівень популізму в українському суспільстві та політиці. Ба більше, популізм став домінувати політичному житті та створювати негативний вплив на суспільні та політичні процеси маючи своїм наслідком погану прогнозованість політичних процесів та зростання ризиків в процесах управління державою. Популізм ускладнює структурні реформи в економічній, політичній та соціальній сферах. Таким чином, політичний популізм стає все більшою загрозою для цінностей та принципів України як правової держави та становить загрозу національній безпеці країни[4].

Колишній Президент України, Віктор Ющенко таким чином оцінив економічну політику, яку провадили українські уряди після проголошення незалежності України:

«Той економічний курс, який запропонували Україні, — це, вибачте, вонючий популізм 17-х років. З ним не можна зустрічати кризу, з ним не можна боротися – це не світогляд третього тисячоліття. Пустим популізмом, солодкими речами, відсутністю жорсткого державного підходу, в тому числі по економічних і фіскальних питаннях, ми не дамо відповіді».[5]

Пропаганда простих рішень для розв'язання складних проблем дозволяє приходити до влади особам, які відкрито або неявно сповідують жорсткі методи управління. Так, українська письменниця і громадський діяч Оксана Забужко вважає, що Юлія Тимошенко є не тільки популісткою, але і «ідеальною моделлю популістського диктатора»[6].

Американський філософ, професор Стенфордського університету Френсіс Фукуяма в березні 2018 зазначив[7]:

«Нинішні демократичні перетворення в Україні насправді є частиною глобального процесу боротьби за демократію з популізмом і авторитаризмом, тому успіх українців матиме велике значення не тільки для Європи, а й для світу в цілому.»

Поширення популізму ускладнює довгострокове прогнозування в економіці, стає на заваді реформам та унеможливлювало залучення в економіку серйозних довгострокових інвестицій.

• Економічні реформи в Україні

• Лісничук, Олесь. Популізм в Україні: теоретичні засади і проблеми вивчення феномену