Понеделін Павло Григорович
Павло Григорович Понеделін (4 березня 1893 — 25 серпня 1950) — радянський воєначальник, командувач 12-ї армії, генерал-майор (1940). Один із радянських генералів, які потрапили в полон до німців. Після повернення до СРСР, його розстріляно 25 серпня 1950 року. Реабілітований посмертно в 1956 році.
Понеделін Павло Григорович | |
---|---|
Народження |
4 березня 1893 с. Парниково, Юр'євецького повіту (нині Івановська область), Російська імперія |
Смерть |
25 серпня 1950 (57 років) Москва |
Поховання | Новий донський цвинтар |
Країна | СРСР |
Приналежність | Радянська армія |
Вид збройних сил | сухопутні війська |
Рід військ | піхота |
Освіта | Військова академія імені М. В. Фрунзе |
Роки служби | 1914–1946 |
Звання | Генерал-майор |
Командування | 12-а армія |
Війни / битви |
Перша світова війна Громадянська війна в Росії Вторгнення СРСР до Польщі Радянсько-фінська війна Німецько-радянська війна битва під Уманню |
Інше | з 1945 по 1950 роки перебував у радянській в'язниці |
Нагороди |
Біографія
Павло Понеделін народився 4 березня 1893 року в селянській сім'ї Юр'євецького повіту.
З 1914 року служив у лавах армії Російської імперії.
У 1915 році закінчив Московську школу прапорщиків. Брав участь у Першій світовій війні.
Починаючи з 1918 року служив у Червоній Армії. Під час Громадянської війни у Росії командував полком, потім бригадою. Брав участь у боях проти білогвардійців на чолі з Олександром Колчаком, Антонон Денікіним, проти керівника селянського повстанського руху Нестора Махна. Було поранено та контужено.
Нагороджено двома орденами Червоного прапора за бої на Радянсько-польській війні.
У 1926 році закінчив Військову академію імені Фрунзе, потім став викладачем тактики. Був головою Ленінградського «Осоавіахіма».
У березні 1924 року призначено на воєнкома Ленінградської піхотної школи імені Склянського.
У 1938 році йому присвоєно звання комбрига.
З 1938 року по 15 грудня 1939 року був начальником штаба 1-го стрілецького корпусу, зокрема під час вторгнення СРСР до Польщі та Радянсько-фінської війни. Після невдалих операцій, проведених 139-ю стрілецькою дивізією, був понижений у званні та призначений її командиром.
4 червня 1940 року підвищено у званні до генерал-майора.[1]. В липні 1940 року був призначений на посаду начальника штаба Ленінградського військового округу.
З березня по серпень 1941 року командував 12-ю армією Київського Особливого військового округу.
Німецько-радянська війна
Війну розпочав командиром 12-ї армії. Протягом червня-липня 1941 року армія постійно відступала на південний схід. У ході битви під Уманню 12-а та 6-а армії опинилися в оточенні в районі Умань-Новоархангельськ, штаб їх розміщувався у с. Підвисоке. Всі намагання вийти з оточення виявилися марними і 7 серпня 1941 року його разом із командиром 13-го стрілецького корпусу Миколою Кириловим взято в полон. Німці використали фотографії полонених разом із німецькими офіцерами у пропагандистських цілях — листівки з ними розкидано в місця розташування радянських військ. 16 серпня 1941 року вийшов наказ Ставки Найвищого Головнокомандування Червоної Армії № 270, у якому командувач 28-ї армії генерал-лейтенант Володимир Качалов, командувач 12-ї армії генерал-майор Павло Понеделін та командир 13-го стрілецького корпусу генерал-майор Микола Кирилов були названі боягузами, дезертирами та такими, що здалися в полон. Заочним вироком Військової колегії Найвищого Суду СРСР в 1941 році засуджено до розстрілу[2]. З серпня 1941 року по 29 квітня 1945 року перебував у німецькому полоні. Його жінку, Ніну Михайлівну, та її батька, Григорія Васильовича, заарештовано як «члени сім'ї зрадника Батьківщини».
Після війни
29 квітня 1945 року його звільнили американські війська, 3 травня передали радянським представникам. Заарештований 30 грудня 1945 року і посаджений в Лефортовську в'язницю. Був звинувачений у тому, що «бувши командувачем 12-ї армії і потрапивши в оточення військ супротивника, не проявив потрібної наполегливості та волі до перемоги, піддався паніці і 7 серпня 1941 року, порушивши військову присягу, зрадив Батьківщину, без опору здався в полон німцям і на допитах повідомив їм дані про склад 12-ї та 6-ї армій»[2]. На початку 1950 року написав листа Сталіну з проханням переглянути справу[2]. 25 серпня 1950 року Військова колегія Найвищого Суду засудила Павла Понеделіна до розстрілу з виконанням вироку негайно[2]. Винним у співпраці з німцями себе не признав. Реабілітовано посмертно після того як скасовано вирок 13 березня 1956 року. Прах розстріляного генерала Понеделіна покоїться в Спільній могилі № 2 на новому Донському кладовищі в Москві.[3]
Примітки
- Викитека. Постановление СНК СССР от 4.06.1940 № 945
- Совершенно СЕКРЕТНО — Расстрелянные генералы. Архів оригіналу за 6 жовтня 2013. Процитовано 14 лютого 2015.
- Архівована копія. Архів оригіналу за 14 лютого 2015. Процитовано 14 лютого 2015.
Джерела і література
- https://web.archive.org/web/20150214164814/http://lenvoku.narod.ru/snoska2.html
- https://web.archive.org/web/20150924124121/http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/auth_pages.xtmpl?Key=21624&page=293
- http://www.rkka.ru/oper/12A/main.htm
- https://web.archive.org/web/20150214164035/http://www.yurevets37.ru/kraevedenie-yurevets/nashi-lyudi/zashchitniki-otechestva/278-on-byl-vernym-synom-rodiny.html