Почвенництво

Основні принципи почвенництва були сформульовані на сторінках літературних журналів, головним чином співробітниками журналів «Время» та «Эпоха» Аполлоном Григор'євим, братами Михайлом та Федором Достоєвськими, Миколою Страховим, які вели гостру полеміку з рупором нігілізму — «Русским словом» Дмитра Писарева і оплотом революційних демократів журналом «Современник», коли його редактором був Микола Чернишевський[2].

Літературним маніфестом почвенництва вважається написане Федором Достоєвським «Оголошення про видання в 1861 році журналу „Время“»[3].

Представники течії вели переважно літературну та публіцистичну діяльність, не існує філософської праці, де були б визначені єдині підходи почвенництва. Проте можна виокремити основні ідеї течії:

• Віра у важливість «народного ґрунту» (рос. «почвы»), національного духу, необхідність злиття російської духовної еліти з народом. Злиття освіченості і його представників з народною основою вбачалося задатком прогресу в Росії у її протиставленні з Заходом[4].
• Віра в особливу місію російського народу у спасінні людства, особливий шлях Росії, відмінний від західноєвропейського. Почвенники висловлювались за розвиток промисловості, торгівлі, свободу особистості і друку. Приймаючи європейську культуру, вони одночасно плямували «гнилий захід» — його буржуазність, бездуховність, відкидали соціалістичні ідеї, матеріалізм, протиставляючи їм християнські ідеали.
• Важливість ідеї соборності народу, єднання на основі православної віри.

Почвенництво було різновидом європейського романтизму та примикало до слов'янофільства, проте повне його ототожнення з останнім невірно. У непримиренному протиборстві слов'янофільства та західництва представники почвенництва визнавали позитивні основи цих течій, але претендували на власну нейтральну позицію. Незалежна позиція почвенників відносно до західників та слов'янофілів проголошувалась у різних публікаціях журналу, зокрема у статті Федора Достоєвського «Два табори теоретиків (щодо „Дня“ та дечого іншого» (1862, № 2, лютий)[5]. Олександр Осповат писав, що Достоєвський та Григор'єв «рівно відкидали слов'янофільство та західництво як замкнуті ідеологічні системи, що припускали чіткий поділ на „наших“ та „не наших“ і що канонізували свої опорні постулати, відносно яких (всередині відповідної структури) не допускалися ні сумніви, ні іронії»[6]. Почвенники, на противагу слов'янофілам, не вважали реформи Петра I однозначно неправильними та не відкидали цінність європеїзованої інтелігенції, яка виникла в Росії в результаті цих реформ[7].

У 1870-і риси почвенництва проявились у філософських творах Миколи Данилевського та «Щоденнику письменника» Федора Достоєвського. Найбільш ґрунтовно почвенництво розглядається в монографіях польського політолога Анджея де Лазарі, канадського історика Вейна Довлера, публіциста Олександра Буздалова.

За думкою російського професора-лінгвіста Володимира Захарова, у 20 сторіччі ідеї почвенництва продовжили Олександр Солженіцин, Валерій Распутін, Віктора Астаф'єв, Василій Шукшин, Василій Бєлов[8]. Спільні риси з почвенництвом має «сільська проза», що розвивалась у СРСР у 1950—1980 роках.

• Анджей де Лазарі.В кругу Федора Достоевского. Почвенничество — Москва, Наука, 2004
• Почвенництво - це що? Основні принципи і представники грунтівництва - урок з yrok.pp.ua.
• Зеньківский В. В. Глава XI. «Почвенники». Аполлон Григорьев. Н. Н. Страхов. Ф. М. Достоевский - История русской философии. — 2-е. — Париж: YMCA-PRESS, 1989. — С. 404—437.