Пушкіно (Берегівський район)

Заснували село вихідці з верховинських сіл Волового, Синевира, Торуня у 1927—1928 роках (восени 1927 р. поставили першу колибу), а в 1932 р. влада виділила землю під школу і кладовище.

У 30-х роках для невеличкого, недавно розбудованого села визначали офіційну назву. Кажуть, ім'я Пушкіна запропонував дати пан Сідей, який повернувся із заробітків у Америці, де власне й почув про поета. Донедавна ця версія була загальноприйнятою, але Ганна Нірода, вишукуючи в архівах матеріали про історію села, виявила просто дивовижний документ від 1924 го року, в якому йдеться про виділення переселенцям земель для заснування села Пушкіново!

Ганна Нірода. «У жовтні 1926 року вісімверховинців з села Синевир прийшли у долину річки Тиси у пошуках місця, де можна було б зайнятися землеробством. Вони викупили ділянку лісу і почали рубати вікові дерева, викорчовувати пні, орати землю… Невдовзі перші 36 сімей заснували село, яке досить довго не мало власної назви. Але вже у 1937-у, коли відзначалося 100-річчя загибелі поета О.Пушкіна, старожили зібралися у хаті війта і після тривалих суперечок усі погодилися на назву Пушкіно. Так у далекому куточку Закарпаття на території, що тоді належала Чехословаччині, виник населений пункт з поетичним ім'ям».

Із спогадів мешканців та із протоколу зборів селян видно, що саме вони вирішили назвати його Пушкіново, але з 1927-го по листопад 1938 року село було в межах села Вербовець і підпорядковувалось йому. Про це свідчать результати перепису населення в 1930 році, коли в межах Вербовця знаходився хутір Новий Вербовець з 26-ма будинками, в яких проживало 117 жителів.

Опираючись на численні згадки, можна сказати, що перші поселенці в селі появилися в 1926 році. Як згадують старожили, це були Іван Сідей, Іван Гречин, Іван Колька, Юрій Дурневич, Василь Сідей, Михайло Горват, Петро Горват, Федір Федько, Василь Крьока. Тут важливо підкреслити той факт, що купили вони землю у вербовецького поміщика Лео Шпрінгера не за взаємною угодою, а в рамках аграрної реформи, яку проводив чехословацький уряд.

у 1927 році перші сім'ї з міжгірського Синевира почали освоювати непролазні мочари, на яких їм було дозволено оселитися, викупивши землю у графа Шенборна. Незаймані болота кишіли хворобами й небезпечними западинами. З середини болота щовечора доносився стогін якоїсь звірини, про . яку й досі ходять легенди.

Своїх грошей для придбання землі, звісно, не було. Довелося брати кредити. справжня соціальна розбудова почалася після 45-го року, коли була споруджена церква, нова школа. А в тридцятих роках навчання відбувалося просто неба, у загальновідомій «Школі під дубом».

У 1936 році в селі жили 94 сім'ї, близько 500 чоловік. Для забезпечення гідного життя катастрофічно не вистачало землі. З цього приводу колоністи села Вербовець 8 березня 1936 року пишуть колективну скаргу міністру землеробства Чехословаччини. Зверніть увагу, в офіційному зверненні вони використовують назву Вербовець, а не Пушкіново.

Після першого Віденського арбітражу з 10 листопада 1938 року село з українським (русинським) населенням за іронією долі було передано Угорщині. У цей період село офіційно називалося Уй Вербивц (Новий Вербовець), незважаючи на те що самі селяни вважали себе пушкінівцями. Кордон між Угорщиною і Карпатською Україною проходив на околицях села.

Як говорять деякі старожили, жителі села закупили в 1929 році церкву в Рахівському районі і в розібраному вигляді на плотах (бокорах) доставили її до Вилока, а звідти на возах перевезли на місце, де зібрали. В той же час Михайло Богоста у вищезгаданій статті про село пише, що колоністи самі на місці побудували церкву. До його слів більше довіри, бо він писав по свіжих слідах, можливо, навіть, був свідком, міг переконатися у цьому в спілкуванні з безпосередніми учасниками тих подій. Виникає ряд питань і в зв'язку з надписами на церковних дзвонах. На них можна прочитати: «Исі дзвони вилляті для св. Петропавлівської церкви села Пушкіново — Руський Вербовець 1931 року в Пряшеві».

Можливо, вірники хотіли видати бажане за дійсне. Написати за замовленням можна було все, адже стало відомо, що за дзвони заплатила сім'я Мушки. Та й назва Руський Вербовець зустрічається тут вперше, можливо, вона була у вжитку у тодішніх селян.

В селі побудували потужний цегельний завод. Вже наприкінці радянської доби був зданий в експлуатацію консервний завод. На території цього підприємства були розташовані невеликі млин та олійниця, ковбасний цех.

Церква св. Петра і Павла. 1997.

За одними даними, церкву поставили ще в 1928 р., за іншими — на початку 1930-х років.

Дерев'яну церкву купили в Хустському або в Тячівському районі і в розібраному вигляді сплавили Тисою до Вілока, звідки возами привезли в село. Це була зрубна споруда під двосхилим етернітовим дахом, увінчаним вежею під конічним верхом, а вівтарний зруб був вужчий і нижчий. Споруду поставили на бетонний фундамент на ділянці, подарованій Василем Бітляном, від дороги встановили дерев'яний хрест. Перевезенням церкви та її встановленням у селі займалися Іван Бобер, Юрій Дурневич, Василь Нірода та куратори Іван Сідей і Михайло Гнепа. Згодом Йосип Тайстра збудував поряд дерев'яну каркасну дзвіницю, а один із трьох дзвонів виготовили у Пряшеві. Микола Бітлян записав дату 25 березня 1994 року — день, коли церква раптово згоріла. Вогонь знищив усі церковні документи, що зберігались у вежі. Дзвіниця вціліла і стоїть, вся обплетена рослинами, неподалік згарища.

З 1994 до 1997 року споруджено нову муровану церкву.

Богослужіння в старій дерев'яній церкві здійснювалися до 25 березня 1994 року. В цей день піднявся вітер, який сильно колихав ялинки, висаджені на дворі церкви, верхівки яких торкалися оголених проводів, що стало причиною короткого замикання, яке, в свою чергу, викликало пожежу. Ось як згадує про неї о. Андрій Яцкович, настоятель церкви. День, коли виникла пожежа, він добре пам'ятає, бо то був перший день великоднього посту — до обіду, в церкві він провів відповідне богослужіння, тому першою думкою була– коли йому сказали, що горить церква — чи не лишили включені електроприлади або не загасили свічки. З цими думками він біг до церкви. Тут він побачив, що вогонь виник на горищі, нищить дах і стелю. Тепер ним оволоділа думка врятувати престол і Євангеліє. Зразу ж кинувся до церкву, але люди, які були там, схопили його, врятувавши від вірної смерті. Від переживань він знепритомнів, в амбулаторії його відкачали.

Вірники зразу ж після пожежі, яка за лічені хвилини знищила дерев'яну церкву, почали очищати майданчик, просіювати попіл. При тій шоковій ситуації вони не звернули уваги на справжнє диво, яке сталося під час нещастя. Виявилося, що Євангеліє, яке традиційно знаходилося на престолі, вціліло, при тому, що металічні атрибути, які знаходилися поряд, поплавилися.

На Євангеліє впала частина стелі, прикривши його — обгоріла лише лицева сторінка палітурки та бокова частина священної книги. Правда, згоріла і вклейка, в якій розповідалося про непросту історію цього Євангелія. Це було «Солдатське Євангеліє». Житель Міжгірщини Василь Бобер в роки Першої світової війни, перебуваючи на фронті, випадково знайшов дуже красиве Євангеліє без палітурок. Вихований у дуже величезній пошані до Святого Письма, він зробив для нього дерев'яні обрамлення, поставив у свій солдатський рюкзак, пройшовши з ним усю війну. Але як пройшов — неушкодженим, без жодної подряпини.

Усе це він приписав чудодійній силі Євангелія. Демобілізувавшись, він перебрався до Пушкінова, дав чеським майстрам зробити красиве коване обрамлення, не пошкодувавши для цього 4000 корон, що в той час були дуже великі гроші. Потім, коли в селі відкрили церкву, подарував його храму.

В селі встановлено пам'ятник О. Пушкіну, та є шкільний музей поету.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1291 особа, з яких 629 чоловіків та 662 жінки.[1]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1409 осіб.[2]