Піскорський Володимир Костянтинович
Володи́мир Костянти́нович Піско́рський (*19 липня (10 серпня) 1867, Одеса — †3 (16) серпня 1910, Казань) — український історик. Батько художника Костянтина Піскорського.
Володимир Костянтинович Піскорський | |
---|---|
| |
Народився |
19 липня (10 серпня) 1867 Одеса |
Помер |
3 (16) серпня 1910 (43 роки) Казань |
Поховання | Звіринецьке кладовище |
Місце проживання | Київ, Ніжин, Казань |
Країна | Російська імперія |
Діяльність | медієвіст |
Alma mater | Київський університет |
Галузь | історія |
Заклад | Казанський університет, Ніжинський інститут |
Звання | професор |
Відомі учні | Грацианський Микола Павлович |
Біографія
Народився 19 липня (10 серпня) 1867 року в Одесі в дворянській родині[1].
Навчався в I Київській чоловічій гімназії. У 1886 році вступив на історико-філологічний факультет університету святого Володимира м. Києва. По закінченні був залишений при кафедрі світової історії для підготовки до професорського звання. Викладав світову історію на посаді приват-доцента, з 1893 року вів семінар, який відвідував майбутній академік Є. Тарм.
1890 року закінчив Київський університет. Учень Івана Васильовича Лучицького.
Від 1893 року викладав у Київському університеті. Ще в студентські роки В. Піскорський викладав в гімназіях м. Києва. Цю діяльність в закладах В. М. Ващенко-Захарченко, О. Т. Дучинської, III гімназії, Кадетському корпусі В. К. Піскорський продовжив і під час праці в університеті св. Володимира і в Ніжинському Історико-філолологічному інституті ім. Безбородька на посаді професора кафедри світової історії. Піскорському пропонували зайняти місце свого вчителя І. В. Лучицького, але з етичних міркувань він відмовився, й прийняв пропозицію працювати в Ніжині. Там він міг продовжити викладання в навчальних закладах м. Києва та одночасно брати участь в діяльності в Київському історичному товаристві Нестора Літописця, Педагогічному товаристві, а також благодійних товариствах Допомоги нужденним студентам та Грамотності.
З ранньої юності і до 1906 року життя і робота В. К. Піскорського були пов'язані з Києвом і Ніжином. Після розгрому народних виступів, в яких брали участь студенти історико-філолологічного факультету, студентів підтримував професор Піскорський. Окрім цього він під час виступу рятував євреїв від погромів і брав участь в визволенні політв'язнів. За ці дії йому і його родині погрожували смертю чорносотенці, він мав припинити перебування в Ніжині й прийняв запрошення Казанського університету очолити там кафедру. Родина Піскорського мала намір повернутися до рідного Києва, коли старші діти позакінчують гімназії. В Казані В. К. Піскорський працював всього чотири роки до смерті. Основна його діяльність і роки навчання пройшли в Києві в Україні.
Від 1901 року — професор Ніжинського історико-філологічного інституту.
Від 1906 року — професор Казанського університету.
Автор праць з історії середньовічних Італії, Каталонії, Іспанії та Португалії.
Помер 3 серпня (16 серпня) 1910 року в Казані. Похований в Києві на Звіринецькому кладовищі.
Примітки
- ЦДІАК ф.224 о. 3 спр. 376
Джерела та література
- Федорова Л. Д. Піскорський Володимир Костянтинович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 262. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.
Література
- Про Володимира Піскорського на сайті spain.com.ua.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1982. — Т. 8 : Олефіни — Поплін. — 527, [1] с., [22] арк. іл. : іл., портр., карти с. — С. 383.
- Піскорський В. К. Вибрані твори та епістолярна спадщина/ В. К. Піскорський; ред. П. С. Сохань ; упоряд. О. О. Новікова ; Нац. акад. наук України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — Київ: Відродження, 1997. — 352 с.
Посилання
- Піскорський Володимир Костянтинович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М.М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — с.112-114