Рабство у Стародавньому Римі

Основним джерелом рабів було захоплення в полон іноземців. Саме вони становили більшість рабів у Стародавньому Римі, про що свідчать аналізи численних письмових джерел, зокрема, надгробних написів. Наприклад, як вказує відомий французький історик Клод Ніколе, більшість рабів на Сицилії наприкінці II ст. до н. е. (коли рабство на острові досягло найбільших масштабів) були уродженцями Малої Азії, Сирії, Греції, котрі були до цього захоплені Римом.[1]

«У розумінні римлян, — пише історик, — раб асоціювався з іноземцем. Також як древні греки вважали всіх варварів нижчою расою, у котрих єдиним станом було рабство, такі ж погляди розділяли і римляни. Наприклад, Марк Туллий Цицерон писав про поширену думку, згідно якої деякі раси призначені для рабства».[2]

Другим джерелом рабів було морське піратство, котре досягло кульмінаційного пункту у епоху першого тріумвірату (середина I ст. до н. е.), котре у окремі періоди римської історії також значно сприяло збільшенню числа рабів.

Третім джерелом рабів було право кредитора віддати в рабство свого боржника. Зокрема, таке право було легалізовано Законами дванадцятьох таблиць (V у. до н. е.). По закінченню строку займу боржнику надавався один місяць пільги; якщо борг не сплачувався, суд віддавав боржника кредитору і останній тримав його у себе вдома в оковах впродовж 60 днів. Закон визначав для таких нагод кількість хліба, що отримував полонений (не менше 1 фунта на день), і вагу оковів (не більше 15 фунтів). За час ув'язнення кредитор три разу міг виводити свого боржника на ринок і оголошувати суму боргу. Якщо ніхто не мав бажання викупити його, він перетворювався на раба (лат. iure addicitur), котрого кредитор міг продати, але тільки за межі римського терену. Ті ж Закони дванадцятьох таблиць давали батьку право продавати у рабство своїх дітей.

Разом з тим, у IV столітті до н. е. у Римі був прийнятий закон Петелія, котрий забороняв обертати на рабство римських громадян — віднині рабами могли бути лише іноземці, і лише в особливих випадках (наприклад, здійснення серйозного злочину) ними могли стати громадяни Риму. Згідно цього закону римлянина, що публічно оголошував про своє банкрутство, позбавляли всієї худоби, забираючи її у сплату боргів, але зберігали особову свободу. К. Ніколе пише про це у зв'язку зі «скасуванням боргового рабства[3]» у Римі у 326 році до н. е. Хоча є згадки про те, що цей закон обходили, але, як припускають історики, мова йде не про особисте боргове рабство, а про якісь форми відпрацювання боргу, без формального рабства.[4]

У період римського завоювання Середземномор'я у II—I ст. до н. е. боргове рабство знову стало важливим джерелом поповнення рабів, але вже за рахунок жителів покорених країн. Відомо багато випадків масового обернення в рабство на завойованих Римом теренах за неспроможність сплатити високі римські податки, а також борги римським лихварям.

Бували і такі випадки, коли держава піддавала громадянина maxima capitis deminutio, тобто перетворювала його на раба за скоєні ним злочини. Засуджені на страту злочинці формально зараховувались у розряд рабів (лат. servi poenae. ) тому, що в Римі тільки раба можна було передавати в руки ката. Пізніше для деяких злочинів кара було пом'якшена, і «рабів кари» засилали у копальні або каменоломні.

Якщо, нарешті, вільна жінка вступала у зв'язок з рабом і не припиняла її, не дивлячись на трикратний протест пана (лат. dominus. ), вона ставала рабинею того, кому належить раб.

До всім перерахованих джерел рабства потрібно додати ще певний природний приріст невільного населення за рахунок народження дітей у рабинь. У зв'язку з повільним ростом і великим попитом встановилась работоргівля. Раби ввозились у Рим частково з Африки, Іспанії і Галлії, але переважно з Віфінії, Галатії, Каппадокії і Сирії. Ця торгівля приносила великий дохід казні, оскільки ввезення, вивіз і продаж рабів були обкладені митом: з євнуха стягувалась 1/8 вартості, з інших — 1/4, при продажі стягували 2—4 %. Работорговля була одним з найвигідніших занять; нею займалися найзнатніші римляни, наприклад, Катон Старший, котрий рекомендував заради більшої прибутковості скупати й дресирувати рабів для перепродажу. Перше місце у работоргівлі належало грекам, за котрими була перевага досвіду. Для відокремлення інтересів покупців здійснювалися численні заходи. Ціни на рабів постійно коливались у залежності від попиту і пропозиції. У пізній імперії (IV—V ст.) ціна здорових дорослих рабів становила у середньому 18—20 золотих солідів (для порівняння: за 1 солід у V ст. можна було купити 40 модій = 360 літрів зерна). Але ціна рабів була набагато нижче за кордонами імперії, звідки надходили полонені варвари. Діти-раби також коштували набагато менше, як правило, всього лише кілька солідів.[5]

Голландський учений Помпа («Titi Pompae Phrysii de operis servorum liber», 1672) нарахував принаймні 147 функцій, які виконували раби у домі багатого римлянина. Зараз, після нових досліджень цю цифру доводиться значно збільшити.

Римська мозаїка, що зображує жінку і двох рабинь, що їй прислуговують.

Всіх рабів ділили на дві категорії: сільські (familia rustica) і міські (familia urbana). У кожному маєтку в главі familia rustica стояв керуючий (лат. villicus )) з числа особливо довірених рабів, що слідкував за виконанням рабами своїх обов'язків, владнував їх сварки, задовольняв їх законні потреби, заохочував працьовитих і карав винних. Цими правами управляючі часто користувалися вельми широко, зокрема там, де пани або зовсім не втручалися у справу, або не цікавились долею своїх рабів. Управляючий був помічником із штабом наглядачів і майстрів. Нижче стояли численні групи робітників на полях, виноградниках, стадниках і скотарнях, прялі, ткачки і ткачі, валяльники, кравців, теслярі, столяри і т. д. У великих маєтках кожна така група ділилась, у свою чергу, на декурії, в голові котрої стояв декуріон. Іноді не менш численна була і familia urbana, що ділилась на персонал керуючий (лат. ordinarii. ), що користувався довірою пана, і персонал для послуг пану і пані як у домі, так і за його межами (лат. vulgares, mediastini, quales-quales. vulgares, mediastini, quales-quales). До числа перших належав домоправитель, касир, бухгалтер, що керував будинками, котрі здавали в найм, покупники припасів і т. д.; до числа других — воротарі, замінники сторожового пса, що сиділи на ланцюзі, охорона, придверники, хранителі мебелів, хранителі срібла, гардеробники, раби, котрі вводили відвідувачів, раби, котрі приймали перед ними портьєри, і т. п. У кухні тіснився натовп кухарів, пекарів. Одна служба за столом багатого римлянина вимагала чималої кількості рабів: обов'язки одних — накривати на стіл, других — накладати страву, третіх — куштувати, четвертих — наливати вино; були такі, об волосся котрих пани витирали свої руки, натовп красивих хлопчиків, танцівників, карликів і блазнів, що розважали гостей за обідом.

Для особових послуг до пана були приставлені камердинери, купальники, домашні хірурги, цирульники; у багатих домах були чтеці, секретарі, бібліотекарі, переписники, вичиначі пергаменту, педагоги, літератори, філософи, живописці, скульптори, лічильники, агенти з торговельних справ і т. д. У числі крамничників, разносчиків, банкірів, мінял, лихварів було немало рабів, котрі займались тим або іншим ділом на ужиток свого пана. Коли пан з'являвся будь-де у публічнім місці, перед ним завжди крокував натовп рабів (лат. anteambulanes. ); другий натовп замикав ходу (лат. pedisequi.); nomenclator називав йому імена зустрічних, котрих належало вітати; distributores і tesserarii розподіляли подачки; тут були носії, кур'єри, посильні, красиві юнаки, котрі становили почесну варту пані, і т. д. У пані були свої вартові, євнухи, акушерка, годувальниця, колисальниця, пряхи, ткачки, швеї. Беттіхер написав цілу книгу («Сабіна») спеціально про штат рабів при пані. Рабами були переважно актори, акробати, гладіатори. На підготовку рабів освічених (лат. villicus. ) витрачались великі суми (напр. Крассом, Аттиком). Багато рабовласників зумисне навчали тій або іншій професії своїх рабів, щоб відтак надавати їх за плату у розпорядження охочим. Послугами найманих рабів користувалися лише небагаті доми, а заможні намагались всіх спеціалістів мати у себе вдома.

Окрім рабів, що належали приватним особам (лат. servi privati ), були раби суспільні (лат. servi privati. ), що належали або державі, або окремому місту. Вони будували вулиці і водогони, працювали на каменоломнях і у копальнях, чистили клоаки, служили на бойнях і у різних громадських майстернях (військових знарядь, мотузок, снастей для кораблів та ін.); вони ж займали при магістратах найнижчі посади — посильних, вісників, прислужників при кораблях, тюрмах і храмах; вони бували державними касирами і писарями. З них ж утворювалась свита, котра супроводжувала кожного провінційного чиновника або полководця на місце його посади.

Рабиню обмінюють на вазу. Картина Генріха Семирадського, 1887 р.

Древні письменники залишили багато описів скрутного становища, у котрім перебували рядові римські раби. Харч їх за кількістю був обмеженим, низькоякісним: видавалося саме стільки, щоб не померти з голоду. А їхня праця була виснажлива і тривала з ранку до вечора. Особливо тяжким було становище рабів на млинах і у пекарнях, де нерідко до шиї рабів привязували до жорен або дошки з отвором посередині, щоб завадити їм їсти борошно або тісто, — і у копальнях, де хворі і знівечені, вони працювали під бичем, поки не падали від виснаження. У разі хвороби раба його відвозили на занедбаний «острів Ескулапа», де йому надавали повну «свободу помирати». Катон Старший радив продавати «старих бугаїв, хвору худобу, хворих овець, старі візки, металевий брухт, старого раба, хворого раба і взагалі все непотрібне».

Жорстоке поводження з рабами було висвітлено й переказами, звичаями, і законами. Лише під час Сатурналій раби могли відчувати себе більш вільно: вони вдягали шапку відпущеників і сідали за стіл своїх панів, до того ж останні іноді навіть надавали їм почесті. Весь інший час над ними вчинялось свавілля панів і управляючого.

Розіп'яті раби. Картина Федора Броннікова, 1878 р.

Відомі випадки, коли пан наказував кинути раба у криницю або піч чи посадити на вили. Вискочка з вільновідпущенків Ведий Полліон за розбиту вазу велів кинути раба у садок з муренами. Август наказав повісити на мачті раба, що вбив і з'їв його перепелицю. У рабі бачили істоту грубу і нечутливу, тому кари для нього вигадували найжахливіші і мучительні. Могли застосовуватись такі страти й покарання, як розтирання на мельничних жорнах, обліплення голови смолою і здирання шкіри з черепа, обрубування носа, губ, вух, руки, ноги або підвішування голого на металевих ланцюгах, залишаючи на поживу хижим птахам; розпинання на хресті. «Я знаю, — говорить раб у комедії Плавта, — що моїм останнім житлом буде хрест: на ньому покояться мої тато, дід, прадід та всі мої предки». У разі убивства пана рабом піддавалися смерті всі раби, що жили з паном під одним дахом. Тільки становище рабів, що служили за межами господського дому — на кораблях, у крамницях, завідувачів майстерень — було легшим. Віддаючи собі ясній звіт в тім, які почуття мають до них раби, пани, як і державна влада, багато дбали про попередження небезпеки з боку невдоволених рабів. Вони намагались підтримувати негаразди між рабами, роз'єднувати рабів одної національності.

Цікаво, що зовнішньо раби нічим не відрізнялися від вільних громадян. Вони носили той же одяг, у вільну пору ходили у терми, театри, на стадіони. Спочатку раби мали спеціальні нашийники з ім'ям власника, котрі невдовзі було скасовано. Сенат навіть виніс щодо цього спеціальне положення, сенс якого зводився до того, щоб раби не виділялися серед громадян, а тому не бачили і не знали, як їх багато.

З юридичної точки зору раб як особистість не існував; з усіх боків він прирівнювався до речі (лат. res mancipi. ), поставлений на рівні з землею, кіньми, биками («servi pro nullis habentur», — говорили римляни). Закон Аквілія не робить різниці між завданням рани домашній тварині і рабу. На суді раба допитували лише за вимогою однієї з сторін; добровільне свідчення раба не мало ніякої ціни. За шкоду або збиток, завданий рабом, відповідальності підлягав його пан. Шлюб раба і рабині не мав легального характеру шлюбу: це було тільки співжиття, котре пан міг дозволити або припинити. Звинувачений раб не міг звернутися за захистом до народного трибуну.

З плином часу життя змусило владу пом'якшити свавілля рабовласників, хоча б тому, що жорстоке відношення до рабів у багатьох випадках приводило до масового повстання рабів, наприклад, у Сицилії; почалися з відрази до жорстокості.

З часу встановлення імператорської влади приймається цілий ряд юридичних заходів, спрямованих на охорону рабів від свавілля і жорстокості панів. Lex Claudia (47 р. н. е.) дає свободу тим рабам, про котрих пани не дбали під час їх хвороби. Lex Petronia (67) забороняє надсилати рабів на публічні бої зі звірами. Імператор Адріан забороняє під страхом кримінальної кари самовільне вбивство рабів, ув'язнення їх у тюрми (ergastula), продаж для проституції і гладіаторських ігор (121). Антонін легалізував звичай, котрий дозволяв рабам шукати спасіння від жорстокості панів у храмах і біля статуй імператорів. За вбивство раба він наказав піддавати пана карі по lex Cornelia de sicariis, а у випадках жорстокого поводження з рабом — продавати його іншому господарю. Ним же було заборонено продаж дітей і видача їх як застави при позиці грошей. Едикт Диоклетіана заборонив вільній людині віддавати себе у кабалу. Неоплатного боржника закон винаймав з рук кредитора. Якщо покупець повертав раба продавцю, то він повинен був повернути і всю його сім'ю: співжиття раба, таким чином, визнавалось шлюбом.

Костянтин прирівняв навмисне вбивство раба до вбивства вільної людини. Закони Льва I, Феодосия I і Юстиниана I забороняли віддавати рабиню силою на сцену, тримати у приватних домах гравців на флейті, змушувати рабинь займатись проституцією. За деякими категоріями рабів була визнана визначена цивільна правовласність. Так, servus publicus мав право розпорядитись у заповіті половиною своєї худоби. В деяких випадках раб міг захищати свою справу в суді; іноді навіть він допускався і до особового клопотання у суді. У епоху сильного розвитку рабства право на пекулій здійснювали лише деякі раби, що користувались особливою прихильністю панів. Юристи розуміли під пекулієм те майно, котрому раб із згоди свого пана вів особий облік. Воно давало рабу можливість вступати у ті або інші відносини як з своїм паном, так і з третіми особами. Відносини останнього виду стали тепер регульовані законом: волі раба приписувалось юридичне значення, і його господарства вважали окремим від господарства пана.

Під впливом філософських вчень римські юристи говорили, що за природним правом усі люди народжуються вільними і рівними; разом з тим, однак, вони визнавали фактичне існування рабства, вважаючи його необхідним породженням цивільного життя. «За природним правом, — говорить Ульпіан, — всі родяться вільними; у цивільнім праві раби вважаються за ніщо, але не так у праві природному, тому що згідно останнього права всі люди народжуються вільними. Тільки із загальнонародним правом (jus gentium) виникло рабство». Цей принцип «природної свободи», хоч визнавався лише теоретично, породив спільний дух імператорської юриспруденції, сприятливий для особової свободи (favor libertatis). Під впливом цього спільного настрою юристи пом'якшили тяжкі обов'язки, котрі пани покладали на рабів при їхньому звільненні і т. п. ; будь-яку сутичку інтересів пана з вимогами свободи юристи визначали в сторону останньої.

Але не варто перебільшувати значення факту: поруч з постановами, які б обмежували область рабства, існували такі закони, як, наприклад, sc. Claudianum, за яким жінка, що вийшла заміж за раба без згоди на те його пана, перетворювалась у рабиню, або указ Костянтина, котрий призначав смертну кару всякій вільній жінці, що стала дружиною свого раба, до того ж останній повинен був бути спалений. Так і ті закони, котрі мали мету пом'якшення участі раба, дуже часто не досягали своєї цілі. Так, не раз приймались заходи з припинення гладіаторських ігор, жертвами яких переважно були раби — а між тим вони протримались до Феодосія. Те ж саме потрібно сказати і про закони проти примусу рабинь до проституції і жорстокого відношення з рабами.

Пом'якшенню долі рабів найбільше сприяли ті обставини, що у імператорську епоху майже зупинилось найбільше джерело рабів — військовополонені. Тому особиста вигода рабовласників змусила їх берегти рабів, у робітничих силах котрих відчувалася недостача. Не лишилася без впливу і філософія, досить широко розповсюджена у римській громаді, що тоді отримала в своїх рядах імператорів: вона викликала у юриспруденції теорію про природну рівність і свободу. З IV ст. класичну античну філософію потіснило християнство: як релігійне вчення, доступне ширшій авдиторії, воно повинне було ще більше пом'якшити долю рабів. Висловилося це передусім у праві, данім церкві, — звільняти рабів у будь-який час одним словесним вираженням своєї волі. Раб, прийнятий у монастир, ставав вільною людиною, хоча з обмеженнями монаха. Число рабів, що отримали у цю пору свободу, було дуже значне.

На початку історичного життя Стародавнього Риму, рабів було небагато; навіть у середині V ст. до н. е., за вказівкою Діонісія Галікарнаського, на спільне число населення у 440000 було не більше 50000 рабів разом з вільноовідпущениками. У цю епоху римляни — небагаті, суворі, не потребували великої кількості робітничих рук — нерідко після виграної битви вбивали всіх полонених ворогів: наприклад, після поразки самнітів за наказом Сулли 4000 полонених були у один день перебиті спеціальними вояками. Положення раба регулювалось у ту пору не правом — він взагалі був виключений зі складу цивільної громади. Раби — переважно військовополонені — були близькі своїм панам за расою, мовою, віруванням і стилем життя. Пан особисто знав своїх рабів, разом з ними обробляв свою землю, до того ж і всередині будинку його заняття нічим не відзначалися від занять рабів; останні у якійсь мірі вважались членами сім'ї (familiares), ставали радниками і товаришами свого пана, їли з ним за одним столом, разом справляли релігійні торжества. В них була своя сім'я; їм дозволялось заощаджувати для себе майно, котре згодом могло стати засобом викупу на свободу.

З часом скромні будинки римських патриціїв перетворилися у обширні маєтки; система завоювань вимагала постійних поїздок громадян з дому, а, відповідно, і збільшення підневільної праці. За таких умов поголовне винищення військовополонених припинилось: тепер їх намагаються захопити якомога більше.

Справжній «розквіт» рабства відбувся у період грандіозних римських завоювань пізньої республіки (II—I ст. до н. е.) і першого століття Римської імперії (кінець I ст. до н. е. — середина I ст. н. е.), коли рабами переважно були взяті в полон жителі завойованих країн і теренів. Стародавні джерела згадують про величезну кількість полонених, що перетворились у рабів.

Жителів скорених країн перетворювали на рабів не тільки у момент їх завоювання Римом або при придушенні повстань, але і впродовж всієї пори, поки над ними зберігалась влада Риму. Найпоширенішим був перехід у рабство за борги або несплату податків, і ця практика отримала масовий характер. Наприклад, у період з кінця II ст. до другої половини I ст. до н.є. широко застосовувались збори податків приватними викупами — публіканами, що більше нагадували пограбування. Публікани призначали неймовірно високий податок, котрий більшість місцевих жителів не могли сплатити, і забирали в рахунок несплати податків у рабство самих боржників або членів їх сімей. Значуща частина населення цілого ряду провінцій і країн, покорених Римом, у цей період була перетворена на рабів у Італію за несплату податків. Коли за розпорядженням римського Сенату у Нікомеда, від царя Віфінії вимагали виділити загін допоміжних військ для римської армії, то він відповів, що у нього немає здорових підданих, вони всі забрані як раби римськими викупами податків.[6]

На думку історика М. Фінлі, у Італії в епоху «розквіту» рабства було понад 2 мільйони рабів. За оцінкою історика П.Бранта, в Італії у ту епоху було 2-3 мільйона рабів і ще 4-5 мільйонів вільних громадян, при співвідношенні чисельності перших і других приблизно 1 до 2. Історик Т. Френк оцінював це співвідношення як 1 до 2,5.[7][8]

Таким чином, римляни у вказаний період перетворилися у «націю панів», котру обслуговувала ціла армія рабів — переважно іноземців, перетворених на рабів в ході римського завоювання Європи і Средеземномор'я. І ця армія поповнювалась завдяки новим пограбуванням і свавіллю на скорених теренах. В Італії рабів у той період використовували у великій кількості не тільки у домашнім господі, але і у сільськім господарстві, будівництві і ремеслах.

В цілому, якщо виходити з даних оцінок населення ранньої Римської імперії — 50-70 мільйонів людей — і з оцінок кількості рабів котрий вели історики, то чисельність рабів навіть у самому початку імперського періоду (кінець I ст. до н. е. — середина I ст. н. е.) у пропорції до всього населення імперії повинно було становити лише порядку 4-8 %. Це розходиться з висновками радянських і марксистських істориків, котрі надавали темі рабства гипертрофованого характеру і враховували пропорцію рабів в населенні тільки самої Італії, а не всієї Римської імперії.

Повстання Спартака. Гравюра Германа Вогеля, 1882 р.

Відомо про декілька повстань рабів, котрі відбулись у II—I ст. до н. е. на теренах Італії і Сицилії. У 196 р. до н. е. відбулося повстання рабів у Етрурії, у 185 р. — у Апулії. Серйозніший заколот спалахнув у 133 р. під керівництвом Евна у Сицилії, де раби мали особливо багато приводів буди незадоволеними і де їх чисельність була дуже висока. За словам античного автора Діодора, число повстанців доходило до 200 тисяч. Тільки з великими труднощами вдалось Рупилію придушити повстання. Але і у наступні часи Сицилія продовжувала лишатися вогнищем повстань (напр. у 105—102 рр.[9]).

Найгрізнішим було повстання Спартака (73-71 рр. до н. е.), у армії якого було близько 120 тисяч людей. Однак за свідченням римських істориків Аппіана і Саллюстія, у повстанні Спартака брали участь не тільки раби, але і вільні пролетарі котрих у «армії рабів» було досить багато. Окрім того, почувши про успіхи Спартака, проти влади Риму підняли заколот міста римських союзників у Італії, що значно посилило розмах повстання. Як пише З. Ніколе, «війна Спартака стала також війною проти панування Риму, а не тільки повстанням рабів».[10]

У наступні століття, коли зменшився приток військовополонених, а жителі підкорених теренів дедалі по своєму статусу наближались до громадян Риму, число рабів почало швидко скорочуватися.[11] Як зазначає З. Ніколе, є ознаки його зменшення уже з кінця I ст. до н. е., і впродовж I ст н. е.[12]. У II—III ст. н. е. раби як в цілому у імперії, так і у самій Італії, становили незначний відсоток населення. Як відзначав відомий англійський історик А. Х. М. Джонс, котрий спеціально досліджував це питання, кількість рабів у вказані століття у пропорційнім ставленні було замалим, вони коштували дуже дорого і застосовувались переважно як домашня прислуга у багатих римлян.[13] За його даними, середня ціна раба до цієї пори в порівнянні з IV ст. до н. е. збільшилася у 8 разів.[14] Тому купити і утримувати рабів могли собі дозволити лише багаті римляни, що тримали рабів як домашню прислугу; застосування рабської праці в ремеслах і сільськім господарстві у II—III ст. н. е. втратило будь який сенс і практично зникло.

Перехід до кріпацтва почався вже в II—III ст., коли з'явився новий вид рабів — casati. Власники маєтків наділяли такого раба ділянкою землі, причому він, живучи далеко від панів більш-менш самостійним життям, користувався більшими правами, ніж коли б то не було раніше: він міг вступати в шлюб, йому надана була набагато більша свобода розпоряджатися продуктами своєї праці ; у нього було власне господарство. Фактично, за своїм становищем раби-casati були вже не стільки рабами, скільки кріпаками.

Остаточно історія рабства в античності завершилася з офіційним введенням в Римській імперії кріпосного права або якогось його різновиду. Як вказує Арнольд Джонс, це сталося під час правління імператора Діоклетіана (284—305 рр.), Який всім, без винятку, селянам — як орендарям землі (колонам), так і власникам землі, заборонив, під страхом суворого покарання, залишати своє місце проживання[15]. Протягом IV ст. наступники Діоклетіана ще більш посилили ці заходи і поширили їх на переважну частину населення. Законами і указами Діоклетіана й імператорів IV століття практично всі громадяни центральних і західних провінцій Римської імперії були прикріплені або до певної ділянки землі, або до свого місця проживання, а також до певної професії, яка передавалася у спадщину: син коваля тепер міг стати тільки ковалем, а син торговця — тільки торговцем. Крім того, і одружитися тепер син коваля міг тільки з дочкою коваля, а син селянина — тільки з дочкою селянина, причому зі свого села або місцевості. Фактично це означало запровадження кріпосного права для всіх або більшості жителів Римської імперії, за винятком вищих державних чиновників і багатих власників землі та нерухомості. Навіть для людей вільних професій (в тому числі найманих робітників, прислуги і т. д.), було введено правило, за яким вони після певного числа років, проведеного на одному місці, вже не могли більше його покинути[16].

Деякі автори пов'язують запровадження кріпосного права в пізньої Римської імперії з гострою демографічною кризою і нестачею робочих рук, особливо на заході імперії, що досягли до цього часу критичних розмірів[17].