Рейхсконкордат

Рейхсконкордат, Конкордат 1933 року (нім. Reichskonkordat, Імперський конкордат) — договір, укладений 20 липня 1933 року між Німеччиною і Святим Престолом, котрим визначався статус Римо-католицької церкви у Німеччині. З деякими обмеженнями діє понині.

Підписання конкордату 20 липня 1933 року. Зліва направо: Людвіг Каас, Франц фон Папен, Джузеппе Піццардо, Еудженіо Пачеллі, Альфредо Оттавіані, Рудольф Бутманн.

Передісторія

Об'єднання Німеччини у 1871 році навколо Пруссії виявило низку релігійних, мовних, соціальних та культурних відмінностей серед жителів нової держави. Зокрема політика канцлера Отто фон Бісмарка була направлена на створення протестантської держави і активну протидію впливу католицької церкви в країні, що було пов'язано як із достатньо вагомою роллю у Другому рейху переважно католицької Баварії, так і суперництвом з католицькими Австро-Угорщиною і Францією. Політика Бісмарка, відома як Культуркампф, була направлена на переслідування католицьких організацій, встановлення контролю держави над церковним майном, шкільною освітою та призначеннями на церковні посади і супроводжувалася судовими переслідуваннями та репресіями[1].

Після поразки Німеччини у Першій Світовій війні Веймарська республіка змінила ставлення до Святого престолу і, хоча формального договору з Ватиканом укладено не було, Апостольська Столиця підписала конкордати із католицькими урядами Баварії (1924), Пруссії (1929) і Баденом (1932)[2]. Підписання договорів із різними державами було частиною зовнішньої політики Папи Римського Пія XI, найбільшим успіхом якого стали Латеранські угоди із Італією (1929), — Ватикан став незалежною державою.

Укладення договору

1 червня 1932 року Рейхсканцлером Веймарської республіки став Франц фон Папен, один з лідерів католицької Партії Центру, яка підтримала прихід НСДАП до влади. В уряді Адольфа Гітлера Папен зайняв посаду віце-канцлера і став ініціатором відновлення переговорів із Ватиканом, договір з яким мав би закріпити легітимність НСДАП[3]. Цю ініціативу підтримав і лідер Партії Центру Людвіг Каас, який отримав від Гітлера усне запевнення поважати свободу християнських церков як «важливих елементів збереження душі німецького народу»[4].

Рейхсконкордат був підписаний 20 липня 1933 року папським нунцієм у Німеччині Еудженіо Пачеллі (майбутнім Папою Пієм XII) та віце-канцлером фон Папеном і набув чинності 10 вересня 1933 року[5]. Згідно з конкордатом, що складається із 34 статей, Німеччина декларувала свободу церкви у вирішенні внутрішніх питань, погоджувалась на її участь у роботі освітніх закладів, дозволяла працювати священикам у державних установах (лікарнях, тюрмах, армії тощо) та розширювала сферу застосування церковного шлюбу. З іншого боку в Німеччині були заборонені католицькі політичні організації (партія Центр була розпущена напередодні підписання конкордату) і вступ священнослужителів до подібних організацій[6]

Післямова

Рейхсконкордат не завадив нацистському режиму переслідувати католицьку церкву загалом і її діячів, що виступали з критикою режиму, зокрема — протягом 1934 року були розпущені всі релігійні організації, чия діяльність виходила за межі релігії, з «Ночі довгих ножів» почались вбивства і переслідування духовенства, черниць і мирян, які арештовувались, часто за сфабрикованими звинуваченнями в контрабанді валюти або «аморальності»[7] і поміщались у концтабори — 3 грудня 1940 року в Дахау був створений окремий барак для священнослужителів, через який пройшло 2720 чоловік, 95 % з яких становили католики[8].

26 березня 1957 року Конституційний суд Німеччини (нім. Bundesverfassungsgericht) підтвердив чинність Рейхсконкордату як такого, що не суперечить конституції ФРН[9]. В той же час він визначив, що дотримуватись угоди з Ватиканом зобов'язаний лише федеральний уряд, і в наш час його положення у питаннях, віднесених до компетенції земельних урядів, зокрема освіти, шлюбу, політичної діяльності, не застосовуються.

До 1940 року Ватикан уклав конкордати із урядами Латвії, Польщі, Румунії, Литви, Австрії, Югославії і Португалії.

Див. також

Примітки
  1. Helmstadter, R. Freedom and religion in the nineteenth century. — Stanford University Press, 1997. — P. 19. — ISBN 9780804730877.
  2. Coppa, Frank J., Controversial Concordats, 1999, p. 143, ISBN 0-8132-0920-X
  3. Kershaw, Hitler, 2009, p. 281
  4. William L. Shirer, The Rise and Fall of the Third Reich, 1960, ISBN 0-671-72868-7
  5. Robbers, G. Religion and Law in Germany. P. 176.
  6. Lewy, G., The Catholic Church and Nazi Germany. P. 80-83.
  7. Paul O'Shea; A Cross Too Heavy; Rosenberg Publishing; pp. 234–35 ISBN 978-1-877058-71-4
  8. Ian Kershaw, The Nazi Dictatorship. Problems and Perspectives of Interpretation, London, 1985, 4th ed., 2000, ISBN 0-340-76028-1
  9. BVerfGE 6, 309 - Reichskonkordat (нім.). servat.unibe.ch. 26 березня 1957. Процитовано 5 лютого 2016.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.