Репресії політичні

Політичний конфлікт значно збільшує ймовірність державних репресій. Це, мабуть, найнадійніший висновок у дослідженні соціальних наук про політичні репресії — громадянські війни є сильним прогнозом репресивної діяльності, а також інші форми викликів від недержавних суб'єктів. Держави так часто залучаються до репресивної поведінки в період громадянського конфлікту, що відносини між цими двома явищами називають «законом примусового реагування». Коли їх авторитет або легітимність знаходяться під загрозою, режим реагує відкрито або приховано, придушуючи дисидентів для усунення поведінкової загрози. Державні репресії згодом впливають на мобілізацію дисидентів, хоч напрямок цього ефекту залишається відкритим питанням. Деякі суттєві докази свідчать про те, що репресії придушують мобілізацію дисидентів, зменшуючи спроможність суперників організуватися, але також цілком можливо, що учасники викликів можуть використати державну репресивну поведінку, щоб стимулювати мобілізацію серед прихильників шляхом формування репресій як нової скарги проти держави.[2]

Політичні репресії часто супроводжуються насильством, яке може бути законним чи незаконним відповідно до національного законодавства. Насильство може як ліквідувати політичну опозицію безпосередньо шляхом вбивства членів опозиції, так і побічно, через неформальні санкції в умовах зв'язності соціальної системи на економічному підґрунті (геометричним образом такої системи є зв'язаний простір).

Політичні репресії іноді є синонімом політичної, ідеологічної, релігійної та соціальної дискримінації та нетерпимості. Ця нетерпимість виявляється через дискримінаційну політику, порушення прав людини, жорстокість поліції, тюремне ув'язнення, знищення, вигнання, вимагання, тероризм, позасудове вбивство, скоєння покарань, тортури, примусове зникнення та інші покарання проти політичних активістів, дисидентів та населення в цілому.

Коли політичні репресії є санкціоновані та організовуються державою, можна досягти ситуацію  державного тероризму, геноциду та злочинів проти людяності. Систематичні та жорстокі політичні репресії є типовою рисою диктатури, тоталітаризму та подібних режимів. У цих режимах акції політичних репресій можуть здійснюватися поліцією та таємною поліцією, армією, воєнізованими групами та загонами смерті. Іноді режими вважалися як демократичне здійснення політичних репресій та державного тероризму щодо інших держав, як частина їхньої політики безпеки.[3]

Колективна форма виживання є ефективнішою за роз'єднаність. Соціальний індивід живе по принципу «ми та вони»[4], тобто за єдності «образу ворога» для групи осіб. Це правило визначило історію людства, у якій кочові племена демонстрували єдність, а осідле населення (аж до створення територіальної держави) — антропологічну диференційованість та політичну роз'єднаність між поселеннями. Тривалий час людина жила головним чином за рахунок полювання, яке здійснювалося колективно, за допомогою найпростіших знарядь. Те, що колективно здобувалося, те колективно й споживалося. Внаслідок незабезпечності харчами у первісних людей зустрічалось людоїдство[5].

Механізми розпізнавання «своїх» та «чужих» засновані на формуванні стереотипів, які притаманні живим істотам на усіх рівнях біологічної еволюції. Бактерія класифікує хімічні компоненти середовища на атрактанти й репеленти (хемотаксис) та реалізує по відношенню до них дві стереотипні поведінкові реакції; гуси знають, що усе «руде, велике й пухнасте дуже небезпечне» тощо. Самці риб у випадку відсутності зовнішнього суперника, який претендував би на контрольовану територію, можуть перенести свою агресію на власну родину й знищити її. Таким чином, присутність зовнішнього ворога, «чужого» необхідне для стійкого існування найпростіших суспільств. Так і у людському суспільстві — без ворога воно загниває й руйнується внутрішніми конфліктами[6].

Природний відбір в суспільстві забезпечує боротьбу навіть за умов ресурсного достатку для виживання особин. Робилися експерименти по штучному створенню суспільств тварин за умов достатності харчів (ідеальні умови). Однак в ітозі такі суспільства самознищувалися[7].

У людському суспільстві за умов достатності харчів та ресурсів в структурі природного відбору починає домінувати статевий відбір, який сприяє роз'єднаності суспільства. З моменту виходу праці Ч.Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору»[8] почалася дискусія стосовно поняття краси у біології. Дарвін пояснював яким чином «природна доцільність» (наприклад, пристосованість організмів до їх середовища мешкання) могла виникнути природним чином — він припустив, що це відбувається «в результаті вибіркового розмноження найбільш пристосованих у ході боротьби за існування». З тих пір у біології виник й поступово став домінуючим утилітарний підхід до спостережуваної доцільності природи. З позицій теорії Дарвіна, будь-яка ознака організму є продуктов природного відбору в умовах боротьби за існування в ході тривалої еволюції життя на Землі. Точніше, припускається можливість, що ознака може бути й нейтральною, за умови, що вона не віднімає у організму надто багато ресурсів на своє створення та підтримання. Якщо ж ознака яскраво виражена, то з теорії логіки слідує, що ця ознака повинна мати якесь корисне, пристосувацьке значення, інакше вона була б відсіяна природним відбором (хоча б в цілях економії ресурсів). Такими ознаками можуть бути як зовнішні ознаки організму (наприклад, нога кобили, пристосована до бігу, або крило птаха, ідеально пристосоване до польоту), так й вроджені стереотипи поведінки, тобто інстинкти, які дозволяють організму виживати. Таким чином, перед біологами постала задача пояснення фактів у руслі їх біологічної доцільності[9]. Біологічна теорія еволюції не може прямо пояснити відчуття краси, але проливає світло на поняття привабливості. Більша частина досліджень зосереджена на вивеченні статевого потягу, тобто області, в якій еволюційні ідеї проявляються найкраще[10]. Відповідно в умовах розвитку культури сексуальності боротьба в рамках статевого відбору значно загострюється. Згідно до визначення Всесвітньої організації охорони здоров'я, сексуальність є «основним аспектом людського буття протягом усього життя індивіда, від його народження й до смерті. Структура поняття включає: стать, гендерні ідентичності та ролі, сексуальну орієнтацію, еротизм, задоволення, інтимність та репродукцію. Сексуальність залежить від взаємодії множини чинників: біологічних, психологічних, соціальних, економічних, політичних, культурних, етнічних, правових, історичних, релігійних, духовних тощо. Вона є важливим елементом не лише особистого, але й суспільного життя та культури»[11]. На статевий потяг впливають як індивідуальні представлення, так й культурні поняття про красу, які у однаковій мірі є продуктом соціального середовища. Як правило, інтенсивне статеве збудження викликає спостереження тих частин тіла, які зазвичай є прикритими, незалежно від того, чи мають вони пряме відношення до статевих функцій. Наприклад, непокрите обличчя мусульманки здатне збудити мусульманина, у той час як оголені ноги чи груди такої дії не мають. У європейців спостерігається протилежний ефект[12]. Таким чином, в умовах достатку статевий відбір стає центральним елементом, навкого якого точиться боротьба, спрямована на обмеження чи позбавлення особами (частиною населення) можливостей розмноження (див. Геноцид) інших осіб (іншої частини населення). Боротьба ця реалізується через засоби формування натовпу (слухи), дискримінацію, соціальний контроль, провокації, активні дії по сексуальному розкріпаченню молоді й розповсюдженню певних стереотипів привабливості, сексуальної поведінки та форм отримання сексуального задоволення. Оскільки сексуальність притаманна більше молодим, юним людям, то молоді і особливо юні чоловіки стають жертвами агресії з боку старших верств населення в рамках конкуренції за розмноження. Це стає чинником, який є предиктором психічних розладів і має деструктивний потенціал[13]. Таким чином, постає питання вікової стратифікації населення й соціального захисту молоді.