Краса

З часів античності поняття краси є одним з найважливіших у філософії сприйняття буття^{[джерело?]}. Старогрецькими філософами краса сприймалася як явище об'єктивне і онтологічне за своєю суттю, пов'язане з досконалістю Універсуму, з розумінням космосу як світового порядку, доцільності, прикраси^{[джерело?]}. Піфагорейська школа, наприклад, бачила сильний зв'язок між математикою і красою. Зокрема, вони помітили, що речі з пропорціями золотого перетину виглядають красивіше[3]. Основними засадами грецької архітектури були симетрія та пропорції.

З часів Сократа краса починає розглядатися не тільки в онтологічному сенсі, а й як категорія розуму, свідомості^{[джерело?]}. Для самого Сократа краса була однією з найважливіших категорій світобудови^{[джерело?]}. Аристотелем поняття краси як уособлення блага, досконалості відносилося до суто моральної, нерозсудкової категорії[4].

За Платоном людина до народження перебуває у сфері краси і чистої думки[5]. Сприйняття краси і блага (добра) як вищої ідеї є основним мотивом його філософської творчості. Аристотель вважав, що існує зв'язок між чеснотами та красою[4]. Сприйняття краси античними філософами було узагальнено в роботах Плотіна, де, зокрема, краса отримувала функцію зведення до божественного і прекрасного[6].

Німецький філософ Александер Готтліб Баумгартен у середині XVIII століття заснував естетику в сучасному розумінні. До нього це грецьке слово означало відчуття, а після нього — смак, відчуття краси. У книзі «Метафізика» § 451[7] дав визначення смаку в широкому розумінні як здатності виносити судження, спираючись на відчуття, а не на розум. Саме в такому судженні він вбачав джерело приємних чи неприємних почуттів. За Баумгартеном наука естетика повинна вивести правила або принципи художньої чи природної краси, беручи за основу смаки окремих людей. Так він відповів на памфлет П'єра Бонжура, в якому стверджувалося, що німці нездатні цінити мистецтво й красу^{[джерело?]}.

Іммануїл Кант прийняв означення естетики Баумгартена. Він далі розглянув те, яким чином складається судження людини про красу в «Критиці здатності судження»[8]. Він відзначає, що судження про красу ґрунтується на відчутті задоволення, однак це відчуття має особливість — воно не зацікавлене, не пов'язане з тим має чи ні суб'єкт бажання володіти певним предметом, який він оцінює як красивий. Водночас, судження про красу претендує на «універсальність», тобто на те, що будь-яка інша людина, апріорі, теж сприйматиме об'єкт як красивий. Втім, така універсальність не може бути доведена. На відміну від судження про добро, судження про красу за Кантом не ґрунтується на жодній меті (нім. Zweck). Таким чином, за Кантом судження про красу охоплює дихотомію двох здавалося несумісних рис: його підґрунтям є суб'єктивне відчуття, що не може бути доведеним, водночас, воно претендує на згоду будь-якого іншого суб'єкта, тобто на певну об'єктивність. У цьому відношенні Кант заперечує як проти емпіричного, так і проти раціоналістичного підходу до естетики. Можливість примирити на перший погляд несумісне Кант бачить у вільній грі уяви та розуміння[8].

У XX столітті зросла тенденція до відкидання краси як у мистецтві, так і в філософії, що досягла апогею в антиестетиці постмодернізму[9]. Це сталося всупереч тому, що краса займала центральне місце в думках Фрідріха Ніцше, одного з філософів, що мав великий вплив на становлення постмодернізму, і проголосив воля до влади це воля — до краси^{[джерело?]}.

Інші філософи відкидають постмодернізм і підкреслюють важливість краси. Американський аналітичний філософ Гай Сірселло запропонував «нову теорію краси», намагаючись повернути її статус важливої філософської концепції[10][11]. Елейн Скеррі ратує за те, що краса пов'язана зі справедливістю[12].

Красу вивчають психологи й нейробіологи, що працюють у галузях експериментальної естетики й нейроестетики, відповідно. Психологічні теорії розглядають красу як форму задоволення[13][14]. Аналіз кореляцій підтверджує те, що красиві речі приємніші[15][16][17].

Деякі дослідження[18][19] асоціюють сприйняття краси з діяльністю медіальної орбітофронтальної кори головного мозку. Утім, такий підхід до локалізації сприйняття краси з однією областю головного мозку отримав негативні відгуки серед спеціалістів[20].

Біологічна теорія еволюції не може прямо пояснити відчуття краси, але проливає світло на поняття привабливості. Більша частина досліджень зосереджена на вивеченні статевого потягу, тобто області, в якій еволюційні ідеї проявляються найкраще. Психологи намагаються з'ясувати критерії, за якими людина судить про вроду іншої людини, особливо на рисах, що роблять людину привабливішою. Власне, статевий потяг пояснити з еволюційної точки зору легше, ніж відчуття краси в загальному розумінні. З цієї точки зору статева звабливість повинна бути наслідком пристосування до середовища. Статево привабливими повинні бути ті, що мають найкращі шанси до виживання, особливо ті, що можуть забезпечити численне потомство й мають гарне здоров'я.[21].

Проводилися психологічні дослідження, що мали за мету визначення тих рис, які вважаються найпривабливішими. Так, на думку Джудіт Ланглуа, найпривабливішими є обличчя, найбільш близькі до середніх, а не ті, що мають якісь дуже виразні риси[22]. Це, можливо, пояснюється тим фактом, що генетичні мутації здебільшого шкідливі, а тому люди прагнуть партнерів з найменшою ймовірністю мутації, а отже — людей середніх. Інше можливе пояснення — вроджена зміна двобічної симетрії людського тіла часто свідчить про хворобу й про послаблення імунної системи. Тьєррі Лоде вважає, що вибираючи в сексуальні партнери особин з симетричними рисами, тварини проводять добір, відбраковуючи ті імунні системи, що могли б передати хвороби потомству. Відхилення від симетрії вказують на стан здоров'я та на можливі генетичні вади партнерів.

Дослідження в Університеті Сент-Ендрюз, утім, показали, що найкрасивіші обличчя не є найсередніші взагалі, а тільки середні між обличчями, які самі вважаються гарними. Соціолог Жан-Франсуа Амадьє робить з цього висновок, що "якщо середнє обличчя привабливе для всіх, не можна з упевненістю стверджувати, що воно найбільш привабливе, і, можливо, ми відчуватимемо менший потяг до середнього, ніж до чогось незвичного"[23].

У 60-х роках XX століття етологи помітили, що штучні стимули можуть переважити природні. Потяг до краси забезпечує біології ефект гіпернормального стимулу. Його відкрили Конрад Лоренц, Ніколас Тінберген та Іренойс Абл-Айбесфельдт. Суть такого стимулу в тому, що він викликає у тварини надмірну реакцію. Так, гуска віддає перевагу зеленому яйцю великих розмірів над власними яйцями. Тьєррі Лоде вважає, що існування таких стимулів означає тенденцію до перебільшення, фундаментальну в біології. Така тенденція може пояснити поширеність сексуальних рис у тварин, наприклад хвоста пави або клешні краба скрипаля. Статевий добір накладає на антагоністичну еволюцію статей риси, що давали б перевагу в статевому конфлікті. Статевий добір сприяє підсиленню незвичайних рис, використовуючи статевий потяг. Фізична краса стає тільки результатом накладення такої комбінації рис, що викликала б сексуальне бажання. Так, краса як гіпернормальний стимул стала перш за все зброєю сексуальності. Цю тенденцію знаходимо в мистецьких творах, починаючи з мистецтва Стародавньої Греції.

Привабливість людського тіла збагнути доволі просто — вона пояснюється статевим потягом, властивим кожній людині^{[джерело?]}. В неї закладено часто неусвідомлене бажання до продовження роду^{[джерело?]}. Тому першою ознакою красивого тіла є враження здоров'я. В здоровому тілі здоровий дух, як говорив Ювенал[24]. Тому середнє здорове людське тіло без видимих вад привабливе, а особлива краса — це вже нюанси. Відштовхують видимі вади й неохайність^{[джерело?]}.

Історія показує, що зразки, «стандарти» краси сильно змінюються в різних країнах і культурах^{[джерело?]}, але загалом залишаються спільними для всього людства^{[джерело?]}. Крім очевидного, переваги людей без вираженої фізичної асиметрії тіла, а також «середніх» за зовнішнім виглядом (у кожній расі — свої еталони), існують інші, мінливі культурні уподобання^{[джерело?]}.

У стародавній Греції і Римі еталони чоловічої та жіночої краси практично не відрізняються від еталонів початку XX століття, століття розвитку олімпійського руху^{[джерело?]}. У період Середньовіччя можна відзначити моду на блідість і худобу, але в епоху бароко, навпаки, з'являється мода на огрядність (наприклад, на картинах Рубенса)^{[джерело?]}, і на потенційну плідність (картини голландських майстрів — наприклад, пані Терборха^{[джерело?]}).

До середини XX століття еталоном краси було досить міцне, масивне тіло селянської, загартованої у важкій праці, дівчини^{[джерело?]}. Як продукт сучасної культури, краса останнім часом значною мірою є комерціоналізованою (особливо внаслідок поголовної гламуризації культури)^{[джерело?]}. Різнобічний розвиток людського тіла досягається великою працею — так само, як і всі інші досягнення^{[джерело?]}.

У XXI столітті набуває привабливості машинна, механічна краса (див. Секс-робот)[25].

"Ми живемо у світі, який торгує сексом. Проституція - це використання сексу в якості засобу заробляння грошей, а секс-ляльки - це наступний крок на цьому шляху", - професор Кетлін Річардсон з Університету Де Монфора у Лестері (Північна Англя).

У книзі "Любов та секс із роботом" її автор Девід Леві робить висновок, що машини - це кращі коханці.

"У майбутньому, - пише Леві, - ми зможемо як би практикувати на роботах, заміщаючи ними людину. У кінцевому результаті потреба у реальних людях відпадає: роботи не зраджують, не розбивають серця, не йдуть до інших...".

Послідовники Леві впевнені, що машина - це найкращий вибір у порівнянні із людиною[26].

Дівчина в червонім капелюшку
Олександр Мурашко

Крім фізичної краси, в людській культурі сформувалося уявлення про моральну, духовну красу^{[джерело?]}. Ця категорія застосовна до людей незалежно від їхнього віку і статі і визначає ставлення до мудрості, чесності, врівноваженості, порядності людини^{[джерело?]}. Для дітей, підлітків і молодих людей в це поняття також включаються такі характеристики, як «невинність», «незіпсованість» та інші^{[джерело?]}.

Стародавні греки називали поєднання духовної та тілесної краси калокагатією[27]. Чехов теж зазначав, що в «людині все повинно бути прекрасним — і обличчя, і одяг, і душа і думки»[28].

Найкрасивішій грецькою мовою

Середня жінка красива. Ні надто висока, ні надто низенька, ні худюща, ні огрядна, з симетричним обличчям, здоровими зубами й волоссям, невеликим бюстом, не широкими стегнами, тонкою талією, прямими ногами, ясним поглядом розумних очей^{[джерело?]}. Колір очей, волосся, шкіри мають не дуже велике значення^{[джерело?]}. Вони, щоправда, є тими особливостями, що надають жінці індивідуальності, особливості. Саме ці нюанси у відношенні до жіночої краси, а вони задають те, що вважається еталоном, змінюються від культури до культури й від епохи до епохи^{[джерело?]}.

Статус жінки у суспільстві значною мірою залежить від її вроди, тому жінкам властиво підкреслювати привабливі сторони своєї зовнішності ретельно підібраним одягом, різноманітними прикрасами. «Діаманти для дівчини — найкращі друзі», як співала колись Мерилін Монро[29]. В сучасному світі[30] існує велика індустрія краси, орієнтована переважно на жінок^{[джерело?]}. Можна покращити практично будь-що — зробити вишукану зачіску, прибрати зайвий жир, усунути вади фігури, зменшити розмір грудей, випрямити ніс, зробити штучну другу повіку^{[джерело?]}. Інколи жінки прагнуть здаватися вищими й носять взуття на високих підборах («краса вимагає жертв»). Через індустрію краси жіноча мода надзвичайно комерціалізована.

Тепер[30] «висока мода» продовжує рекламувати стандарт жіночої краси як надзвичайно худу, дуже високу постать, з дуже вузькими стегнами і довгими ногами^{[джерело?]}. Водночас красивою вважають не надто велику жінку^{[джерело?]}. Жінка повинна мати граціозну фігуру, бути «фотогенічною» і мати досконалі параметри 90 — 60 — 90^{[джерело?]}.

Фабіо Воло,
італійський письменник, актор, радіо і телеведучий

Класичним еталоном чоловічої краси, що встановився ще в Стародавній Греції, вважається атлетичний чоловік із будовою тіла, як у Аполлона[31]. Статуя Давида Мікеланджело Буонарроті відображає цей класичний ідеал[32]. Але красивим визнається не тільки молодий, сильний, стрункий і м'язистий юнак^{[джерело?]}. Чоловіка можуть прикрашати і сивина, і шрами, і погляд розумних очей, ну й, звісно ж, борода й вуса, яких немає у жінок^{[джерело?]}.

Статус чоловіка в сучасному[30] суспільстві не настільки залежить від зовнішності, як статус жінки. Тому чоловіки зазвичай практичніші у виборі одягу і не надають йому такого значення, але елегантний костюм із Savile Row, Rolex і всякі такі дрібнички, звісно, не завадять. Однак, так було не завжди — в історії західного суспільства були періоди, коли чоловіки одягалися так само манірно, як і жінки, наприклад, у епоху бароко^{[джерело?]}.

У XXI столітті італійці визнані найкрасивішими чоловіками у світі, при цьому рідкіша з роками шевелюра і зморшки, що з часом з'являються, найчастіше тягнуть за собою втрату привабливості^{[джерело?]}. Такі результати опитування, проведеного міжнародною маркетинговою компанією Synovate[33].