Сало-Індольська улоговина

Археологічні розкопки показали що долина була культурно освоєна за часів класичної античності. Так, перші сліди постійних поселень в окрузі села Кішлав датуються періодом з III ст. до н. е. по III ст. н. е[5]. Тут були знайдені залишки укріплення, яке розташовувалося на вершині гори Бор-Кая, яка круто обривається як з півдня, так і з північного заходу. При цьому територія самого укріплення була відгороджена від стародавнього городища оборонною стіною. На території самого селища були виявлені уламки грецьких амфор. Цивілізація, мабуть, мала якщо не власне грецький, то у всякому разі елліністичний характер, і тісно з'єднувалася з прибережними районами за допомогою доріг. Внизу, по лівому березі річки Мокрий Індол, проходила дорога на Судак. Укріплення також мало візуальний зв'язок з ще одним подібним укріпленням, розташованим на горі Яман-Таш, що в 6,5 км на північний захід. Крім того, під самим обривом, на лівому березі річки Мокрий Індол був виявлений могильник античної епохи.

З часів Середньовіччя землі улоговини використовуються для вирощування різного роду садових і зернових культур, а також для випасу худоби і сінокосу. З першої третини XIV ст., тобто, з початку масової міграції вірмен з Аксарая в Крим[6], до переселення християн російським урядом в 1778 р.[7], в улоговині постійно проживало численне вірменське населення. На думку О. А. Айбабіної «сільська частина Південно-Східного Криму з середини XIII ст. була заселена вірменським і грецьким населенням…»[8]. За переписом 1778 р з трьох вірменських сіл Кішлавської улоговини — Єні-Сала, Топлу і Камишлик було виселено 558 осіб[9]. З урахуванням жителів-вірмен з сіл Орталан, Бурундук-Отар і Мелек, загальна кількість переселенців досягла 1087 чоловік, що склало основну масу сільського вірменського населення в Криму[10]. По переселенню в 1780 р. на Нижньому Дону вірмени заснували села Чалтир, Топті, Мец Сала, Султан Сала, Несвітай[11]. Порожні землі до 1802 р. використовували кримські татари. Однак після їхнього масового переселення до Туреччини, російський уряд нарізав ділянки болгарським переселенцям, які разом з іншими кримськими народами були депортовані в Казахстан і Середню Азію в середині XX століття. Першу детальну топографічну карту Кішлавської улоговини в XIX столітті склали російські військові полковник Бетев і Оберг. В подальшому, в XIX — поч. XX ст. нащадки переселенців зберігали свій мовний діалект і народні традиції[12]. До теперішнього часу з вірменських старожитностей в Кішлавській улоговині детально вивчалися тільки церкви Сурб Саргис і Сурб Урбат в Тополівці[13]. Знахідки останніх років поблизу с. Курське і в с. Грушівка дозволяють розширити географію середньовічних вірменських пам'ятників в регіоні.