Самуель Бейлі

У 1825 році, через два роки після смерті Давида Рікардо, Самуель Бейлі публікує критичну дисертацію про рікардіанську економічну теорію[2].

Бейлі, виступаючи проти вчення Рікардо, заперечував його трудову теорію вартості. Разом з тим він виявив, як вказував Карл Маркс, деякі суперечності в економічних поглядах Рікардо і першим дав правильне визначення міри вартості як функції грошей. Карл Маркс критикував Бейлі, за поверхневий підхід до економічних явищ і вульгаризації ідей класичної буржуазної політекономії.

Бейлі народився в Шеффілді 5 липня 1791 року, син Йосипа Бейлі та Марії Едон. Його батько був одним з перших тих торговців у Шеффілді, які вирушили в США для встановлення торговельних зв'язків. Через кілька років у справі батька він пішов у відставку з усіх бізнес-концернів з достатньою фортуною, хоча він залишався пов'язаний з Шеффілдською банківською компанією, з якої він був засновником у 1831 році і служив головою протягом багатьох років: 78 Незважаючи на палкий лібералізм, він мало займався політичними справами. Два рази він стояв за Шеффілдом як кандидат від «філософського радикального» парламенту, але без успіху.

Його життя здебільшого є історією його численних і різноманітних публікацій. Він несподівано помер 18 січня 1870 року, залишивши понад 80 000 фунтів стерлінгів, що належать Штеффілдському міському піклувальнику.

Його перша робота «Нариси з формування та публікації думок», опублікована анонімно в 1821 році, привернула більше уваги, ніж будь-які інші його твори. Продовження до нього з'явилося в 1829 р. «Нариси про прагнення правди». Між цими двома були питання в політичній економіці, політиці, моралі та ін. (1823), а також критична дисертація на тему «Природа, міра та причини цінності» (1825), спрямована проти думок Давида Рікардо та його школи.

Його наступні публікації були також на економічних або політичних темах, обґрунтування політичного представництва (1835), «Гроші та його переходи» (1837), і він був розглянутий як один з головних теоретиків вільного банківського обслуговування. В той самий час також з'явилися деякі його брошури, обговорення парламентської реформи, права перевірки права власності, захист акціонерних банків. У 1842 році з'явився його огляд Теорії бачення Берклі, який висвітлювався Джоном Стюартом Міллом у Вестмінстерському огляді та Джеймса Фредеріка Фер'єра в журналі Блеквуда . Бейлі відповів своїм критикам у листі до філософа (1843) та ін.

У 1851 році він опублікував теорію аргументації, обговорення характеру висновку та здатну критику функцій та цінності силогізму. У 1852 р. він опублікував дискурси на різні теми і, нарешті, підсумував свої філософські погляди в «Листах про філософію людського розуму» (три серії, 1855, 1858, 1863). У листах міститься обговорення багатьох основних проблем психології та етики. Навряд чи вчення Бейлі можна класифікувати віднести або до строго емпіричної, або до ідеалістичної школи, але його загальна тенденція тяжіє до першої зі шкіл. Що стосується методу, він повністю знаходить психологію самоаналізу. Таким чином, Бейлі певною мірою погоджується з шотландською школою, але він відрізняється від них, взагалі відкидаючи вчення про психічні здібності. На його думку, визначені факультети є лише класифікованими фактами або явищами свідомості. Він дуже суворо критикує звичне використання метафоричної мови при описі розумових операцій. (2) Бейлі вважав, що сприйняття зовнішніх речей через органи почуттів є прямий психічний акт або феномен свідомості, який не піддається вирішенню на щось інше та реальність якої не може бути ні доведеним, ні спростованим, не детально розроблена, але підтримується складною, а часом і тонкою критикою всіх інших теорій. Що стосується загальних та абстрактних ідей та загальних положень, то його думки відносяться до емпіричної школи, але його аналіз часто висвітлює цю проблему в новому світлі. (4) У теорії моралі Бейлі є прибічником утилітаризму (хоча він заперечує, що термін «корисність» є вузьким і немислимим, різнобарвним змістом), і з великою майстерністю розробляє кроки у формуванні складних психічних фактів, пов'язаних з визнанням обов'язку та права.

Він спирається на всі п'ять фактів моральних явищ:

(1) Людина схильна до задоволення (і від болю); 
(2) він любить (або не сприймає) свої причини;
(3) він бажає відповідати на одне задоволення та біль;
(4) він сподівається на таке взаємне спрощення від інших;
(5) він відчуває більш-менш співчуття тим же почуттям у своїх товаришів (див. Листи, 3-а серія).

У 1845 році він опублікував «Маро» - поему в чотирьох канто (85 сторнок, Лонгмани), що містять опис молодого поета, який надрукував 1000 примірників свого першого вірша, з яких було продано лише 10. Він був старанним учнем Шекспіра, а його останній літературний твір був «На отриманому тексті драматичних творів Шекспіра і його вдосконалення» (1862).

• Велика радянська енциклопедія Том 8 (рос.)