Свідрук Марта Іванівна

У 2012 році, рішенням Надвірнянської міської ради, Мирону і Марті Свідрукам присвоєно звання почесних громадян міста Надвірна і вручені грамоти, документи і медалі їхній рідній сестрі Емілії Андрійович (Свідрук).

Побратим Марти та її брата Дмитро Синяк так писав про своїх друзів: «Мирон і Марта — це люди з легенди, національні герої, гордість міста Надвірна».

Вихована на основних засадах християнської моралі та любові до рідного краю Марта Свідрук все життя присвятила служінню українському народу. Виросла майбутня учасниця УПА у свідомо патріотичній родині Анни та Івана  Свідруків. Предки по батьковій лінії походили з німецького роду Свідер. Три брати приїхали на Західну Україну, у Надвірну будувати залізницю. Тут одружилися і залишились жити. Батько Марти Свідрук був учасником Перший світової війни. Була активним членом «Просвіти» та «Пласту». Мала прекрасний голос та неабиякий поетичний талант, тому написала багато віршів і змалку співала у хорі. На жаль, поетичні твори під час війни були втрачені. У дитинстві доводилось нелегко, бо у 5 років Марта втратила батька. Мати робила все, аби її діти здобули освіту і стали інженерами чи адвокатами.

У 1943 році Марта вступила до гімназії у Станіславі (нині Івано-Франківськ). У 13 років разом зі своїм братом вона стає зв'язковою УПА, а з 16 років — учасницею діючої армії. Бойове навчання дівчина пройшла у селі Цуцилові, Надвірнянського району.

У 1944 році працювала секретаркою в міській раді та одночасно була зв'язковою «Марка Боєслава». Перебувала в криївках сіл Дзвиняч та Молодьків.

У 1947 році Марта опинилась під пильним наглядом емгебістів, тому за допомогою підпільників швидко отримала паспорт на ім'я Параски Чумбей, після чого поїхала у Теребовля Тернопільської області, де працювала у школі бібліотекаркою. Через підозри директора школи дівчина переїжджає до Львова, де здобуває робітничу професію.

Коли Марта спитали, чи не боїться потрапити у руки МДБ, відповіла: «Ні,- і показавши на гранату Ф1, яку  вона завжди носила на шиї, прив'язану до ремінця, додала:- Вона не зрадить».

Згодом зі Львова Марта Свідрук повертається у Надвірну, де деякий час переховується у різних людей. Спокійного життя вона не очікувала, тому  ввесь час була на сторожі(навіть спати лягала одягненою). Тим часом брат дівчини Мирон домовився зі своїм керівництвом і відправив сестру в Дзвиняч, де Марта почала працювати секретаркою у «Гомона»(Михайла Дяченка).

Восени 1951 року Марта Свідрук разом з Михайлом Дяченком перебирається у бункер на горі Городище, що біля Надвірни. Відчуваючи небезпеку, під час останньої зустрічі з сестрою вона сказала: « Я іду з „Гомоном“, мене вже більше не побачите, бо я знаю, що йду на вірну смерть».

Коли Україна стала незалежною, родичі Марти поїхали подивитись на те місце, де вона провела свої останні години. Там вони розшукали чоловіка, який показав їм розташування бункера і розповів що сталось того фатального дня. За словами очевидця, криївку на горі Городище здав провокатор, тому останнє місце перебування дівчини та її побратимів оточили близько трьохсот солдат. Зав'язався нерівний бій. Поки інші повстанці боролись, Марта в бункері радила документи. За однією з версій, під кінець бою дівчина, відкинувши автомат, підняла свої руки, взяла пораненого і разом із ним впритул підійшла до емгебістів, після чого зірвала гранату, яку вона завжди носила на шиї. Навіть вороги були вражені сміливістю молодої дівчини, якій ледь ледь виповнилось 24 роки.

В оперативному зведенні УМДБ по Станіславській області номер 53 за 22 лютого 1952 року було зазначено, що цього дня в урочищі Хубена біля села Дзвиняч під час проведення планової чекістсько-військової операції з розшуку підпільників ОУН з бункера витягнули семеро вбитих підпільників, серед яких була і Марта Свідрук.

За свідченнями очевидців, розстріляних повстанців повантажили на сани  і повезли в Солотвин. Пізніше звідти вбитих відправили до Станіслава, де родичів  померлих примушували впізнавати повстанців, тоді тіла знову повернули в Солотвин і викинули в канаву.

Всіх повстанців поховано в одній братській могилі на цвинтарі в селі Солотвин. Лише труну з останками Марти забрали рідні і поховали на старому цвинтарі у місті Надвірні, поряд з братом Мироном і батьками.

Завдяки зусиллям «Меморіалу» було знайдено останки повстанців, а учасники Богородчанського братства ветеранів ОУН-УПА ім. генерала Шухевича розшукали місце трагічних подій. Пізніше громадськість сіл Дзвиняч, Старуня, Жураки та Монастирчани на місці криївки відновили одну кімнату. Над криївкою встановили капличку, а біля неї поставили хрест, до якого прикріпили табличку з написом: «Вони загинули, щоб Україна жила!» та викарбували імена всіх загиблих.

Михайло Дяченко написав і присвятив Марті пісню, яка пізніше стала народною.

Пісня «Марка Боєслава»,

присвячена Марті Свідрук

Рости, рости, черемшино,

Широко ся розростай!

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай!

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай,

Бо я сиджу в криміналі

За Вкраїну, рідний край…