Івано-Франківськ

Клімат помірно континентальний. Середня температура: січня — −4 °C, квітня — +8 °C, липня — +19 °C, жовтня — +8 °C.

Андрій Потоцький, засновник міста.

У 1437 указом короля Владислава засноване село Заболоття.

Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо, що 1662 року Станиславів отримав магдебурзьке право. Цей рік і вважають офіційною датою заснування міста. Першою писемною згадкою про місто є 1662 рік.[18]

4 листопада 1658 року галицький староста Андрій Потоцький викупив частину земель села Заболоття в родини Жечковських задля спорудження тут фортеці проти набігів кримських татар та свого опірного пункту на Галицькій землі. Війтом села Заболоття тоді був Бенедикт Андрушевський. Окрім будівництва фортеці Андрій Потоцький запропонував Андрушевському підняти село до статусу міста, заодно перейменувати його, оскільки назва, пов'язана з болотом, не пасувала статусу міста. Андрушевський погодився за умови збереження ним його попередніх привілеїв.

Місто одразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом.

Місто-фортецю спорудили у 1661]—1662 роках за короткий термін (5 місяців) за проєктом Франсуа (Франческо) Корассіні з Авіньйона у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. На вістрях шестикутника розташовувались бастіони — зовнішні додаткові п'ятикутні укріплення, що дозволяли здійснювати фланговий мушкетний обстріл уздовж стін. Поперечний розріз стін складав земляний вал (насип) завширшки 20—30 метрів, зміцнений ззовні дубовими колодами.

Одночасно з побудовою міста-фортеці А. Потоцький профінансував побудову на території міста фортеці католицької церкви. Як католик, він волів саме такою бачити провідну релігію у майбутньому місті. Потоцький вирішив перейменувати місто на честь Святого Станіслава, а католицьку церкву присвятив Діві Марії, Святому Станіславу та Святому Андрію. Святий Станіслав та Святий Андрій були особливими святими для Андрія Потоцького: Святий Станіслав був небесним покровителем його батька і сина, а Святий Андрій був небесним покровителем його самого та його діда.

8 травня 1662 на день святого Станіслава з'явилося на карті світу місто, назване його іменем — Станиславів.

Мав Станиславів дві потужні в'їзні брами: кам'яні Галицьку та Тисменицьку. Називалися брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на Галич, з другої — на Тисменицю.

Станиславів починався з площі Ринок і ратуші, які збережені у видозміненому стані понині. Проєктування і спорудження міста велося за стандартами й нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз структури та «коду» міської структури й сьогодні дає змогу вказати на її унікальність у Східній Європі. Мешканці міста складали постійний відсотковий паритет за національностями — українці, поляки, німці, євреї, вірмени.

14 серпня 1663 року король Ян II Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом-«пилявою» — гербом Потоцьких — у створі воріт.

У новому місті відразу ж з'явилася посада бургомістра міста Станиславова. Потоцький пам'ятав свої домовленості, і тому посприяв, що першим бургомістром Станиславова до смерті був Бенедикт Андрушевський (до своєї смерті). Надалі усі подальші бургомістри Станіславова були виборні.

1665 року завершено будівництво дерев'яного вірменського костьолу, спорудженого на кошти А. Потоцького і пожертвування багатих вірменських купців. 1666 року закінчено будівництво першої дерев'яної міської ратуші. Населення міста різко зросло від приходу вірмен, які прийняли католицьке віросповідання. 4 січня 1667 року А. Потоцький видав письмовий привілей на заснування в місті вірменської громади й управи. Прийнятим 1 квітня 1667 року королівським універсалом вірменам гарантувалося право проживання в місті.

1668 року А. Потоцький дозволив українській громаді звести церкву й заснувати при ній братство, школу і будинок для старих. Збудовано лікарню. Остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у північно-східній частині міста, вірмени — у південній, євреї — у західній.

За привілеєм А. Потоцького 15 квітня 1669 року парафіяльну церкву реорганізовано в колегіату Яна Тарновського — львівського архієпископа РКЦ, і при ній відкрили Академію (духовну школу), яку вважали філією Краківського університету.

1672 року закінчено часткову перебудову Станиславівської фортеці: дерев'яні укріплення замінено на муровані, збудовано з каменю в'їзні брами в місто — Галицьку і Тисменицьку вежі. Рештки фортечної стіни залишилися нині по Фортечному провулку. Того ж року фортеця була настільки сильною, що змогла зупинити османську армію, витримавши тривалу облогу.

З самого початку виникнення міста та з наданням магдебурзького права були створені і розвивались окремі ремісничі цехи, що об'єднували спочатку будівничих, торгівців, ковалів, інші дрібні ремесла, сприяли виникненню нових галузей. До середини XVIII ст. існувало 20 цехів — шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. Однією з домінантних галузей була обробка шкіри, сап'янове виробництво й обробка та виготовлення екзотичних «перських виробів». Активна зовнішня торгівля підтримувалася високим рейтингом ярмарок худоби. Гуртові партії переправлялись через Станиславів до Європи.

7 серпня 1764 року — після бомбардування (було пошкоджено, зокрема, теперішній Собор Святого Воскресіння), тривалої облоги місто окупували московити, наклали контрибуцію, пограбували міські запаси; пішли звідси 5 жовтня 1764 року до Львова[19].

У XVIII-XIX ст. місто було значним торгово-ремісничим осередком Польщі, а від 1772 року — імперії Габсбургів (від 1804 — Австрійської імперії, від 1867 — Австро-Угорщини).

Станіслав 1915/1917 року

Третя ратуша (початок XX ст.)

Карл I (імператор Австро-Угорщини) відвідує місто. 29.7.1917.

Громадське життя сколихнула революція 1848 року. У Станиславові створено «Руську раду» поряд з польською, організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета. До новоствореного парламенту було обрано депутатів-українців.

Друга половина XIX століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств[20]. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці 1866 року: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об'єднання, шкірфірма «Плай».

1884 року відома громадська діячка й письменниця Наталя Кобринська провела у місті установчі збори «Товариства руських женщин» (пізніша назва — Союз українок). Цим був покладений початок організованому жіночому рухові в Україні.

1905 року було відкрито Станіславську українську гімназію[21].

Під час Першої світової війни у 1915—1916 роках за місто точилися жорстокі бої. Частину історичної забудови міста було зруйновано — і відновлено вже у новітніх архітектурних формах.

Синагога та прилегла площа наприкінці XIX століття.

Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року було створено Західноукраїнську Народну Республіку. Станиславів упродовж січня-травня 1919 року був її тимчасовою столицею.

Упродовж цього періоду:

• 3 січня 1919 р. схвалено Акт Злуки
• прийнято закони:
  • про мови — 1 лютого
  • про шкільництво — 13 лютого
  • про громадянство — 8 квітня
  • про введення з 1 травня 8-годинного робочого дня (1 травня було встановлено святом робітників)
  • про земельну реформу — 14 квітня.[22]

Тоді тут побували такі визначні українські діячі, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Коновалець.

Ювілейна монета НБУ присвячена 350—річчю міста (аверс)

Ювілейна монета НБУ присвячена 350—річчю міста (реверс)

Ювілейна монета НБУ присвячена 350—річчю міста (срібло, аверс)

Ювілейна монета НБУ присвячена 350—річчю міста (срібло, реверс)

Австрійська дирекція залізниці, пізніше — Адміністративний будинок Станіславського воєводства. Зараз — головний корпус ІФНМУ.

Австрійська дирекція залізниці, пізніше — Адміністративний будинок Станіславського воєводства. Зараз — головний корпус ІФНМУ.

З 1919 до 1939 перебував у складі Польщі. 1924 року населені пункти Княгинин-Село та Княгинин-Колонія були приєднані до Станіслава, внаслідок чого територія і населення міста кількаразово зросли.

1 січня 1925 населення Станіславова подвоїлось, а площа зросла в кілька разів шляхом приєднання села Княгинин і частин сіл Угорники, Микитинці, Опришівці, Крихівці, Загвіздя і Пасічна[23]. 1930 введена до експлуатації Станиславівська електростанція, від початку роботи якої веде свою історію ВАТ «Прикарпаттяобленерго»[24].

З кінця вересня 1939 по червень 1941 року Станиславів — у складі Радянського Союзу. Цей період відзначався репресіями проти населення, апогеєм яких став таємний розстріл працівниками НКВС в'язнів та підозрюваних, що перебували у Станиславівській в'язниці на момент війни проти СРСР. Тіла їх поховано у спільній могилі в урочищі Дем'янів Лаз біля міста. 1989 року в урочищі були проведені розкопки та віднайдено рештки 586 осіб: у більшості жертв — кульові отвори у потилиці. На перепоховання зібралося близько 300 тисяч українців. В урочищі Дем'янів Лаз відкрито меморіальний комплекс, регулярно проводяться поминальні богослужіння.

Під час Другої світової війни місто три роки (1941—1944) було під нацистською окупацією. 22 червня 1941 місто було зайнято угорськими військами. 1 серпня 1941 року Станіслав разом з усією Галичиною увійшов до складу Генерал-губернаторства.

Почалися масові вбивства єврейського населення міста. 12 жовтня 1941 року під час так званої «кривавої неділі» було розстріляно близько 10 000-12 000[25] євреїв над поспішно викопаними масовими могилами на єврейському цвинтарі. Для вцілілих 20 000 євреїв через два місяці було офіційно створено Станіславівське гетто, а 20 грудня 1941 року його було обнесено стінами. У лютому 1943 року гетто було офіційно закрито з огляду на те, що в ньому більше не залишилося євреїв.

17 листопада 1943 року, під стінами станиславівської синагоги німці розстріляли 27 українців. Більшість із них затримали напередодні, під час облави в міському театрі, де давали оперету «Шаріка». Згодом, вулиця дістала назву Страчених[26].

За документами Національної державної комісії з розслідувань злодіянь німецько-фашистських окупантів (НДК) загальна кількість загиблих у місті становить 128 272 особи, з них 127 352 євреїв, хоча дані цифри стосуються не тільки міста, а всієї області загалом.

27 липня 1944 року місто було зайняте радянськими військами в ході Львівсько-Сандомирської наступальної операції (13 липня — 29 серпня). Одразу після зайняття 1944 року почалося відновлення зруйнованого господарства міста, підприємств і залізниці.

1959 року населення міста складало 66 тис. жителів, а 1971 року — вже 110 тис. жителів.

1962 року місто відзначило своє 300-річчя: його було перейменовано на честь видатного письменника та громадського діяча Івана Франка, який неодноразово тут побував, мав добрих друзів, писав і читав свої твори.

Іванофранківці, разом з усіма мешканцями Галичини, активно брали участь у демократичних перетвореннях України 1990 рр., провели декомунізацію міста[27]. Національні синьо-жовті прапори піднялися над містом уже у квітні 1990 року, а на референдумі 1991 року громадяни масово проголосували за незалежність України.

Мешканці міста були активними учасники протестів Помаранчевої революції та Євромайдану. 1 грудня 2013 року в центрі міста пройшло велике віче, у якому взяло участь 15 тисяч осіб[28]. Держстат опублікував інформацію про 2001 рік, згідно з якою Івано-Франківщина стала однією з найбільш україномовних областей. Дані отримувалися під час опитування населення 2001 року в різних населених пунктах. Жителі кожної з областей вказували свою рідну мову, Івано-Франківську — у лідерах серед українськомовних жителів.[29]

Функціоналістична Івано-Франківська обласна філармонія архітектора Станіслава Трелі.

Театри Івано-Франківська — Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Івана Франка (вул. Незалежності, 27-а) та Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок ім. Марійки Підгірянки (вул. Січових Стрільців, 27-а).

Також діє обласна філармонія. У місті є три кінотеатри: КіноБум, Космос та Люм'єр.

Пам'ятник Степанові Бандері.

В Івано-Франківську працює багато музеїв:

• Музей Небесної сотні
• Івано-Франківський обласний художній музей
• Народний музей освіти Прикарпаття
• Музей визвольних змагань Прикарпатського краю
• Музей визвольних змагань (тут розташований пам'ятник Степанові Бандері)
• Музей побуту та етнографії Західного регіону (вул. Тролейбусна, 7)
• родинних професій
• історико-меморіальний музей Олекси Довбуша
• Літературний музей Прикарпаття
• Музей «Прикарпаттяобленерго» (вул. Індустріальна, 34)
• Геологічний музей ІФНТУНГ (Карпатська, 15)
• Івано-Франківський краєзнавчий музей — значне зібрання матеріалів і предметів з історії, етнографії та культурного розвитку Прикарпаття; зберігається саркофаг галицького князя Ярослава Осмомисла
• Музей жертв комуністичного терору (в урочищі Дем'янів лаз) — розміщений у цокольному приміщенні меморіальної каплиці в Дем'яновому Лазу, де поховані останки масових катувань, здійснюваних НКВСівцями 1939 року. В експозиції музею — численні архівні матеріали: фото- та ксерокопії багатьох невідомих документів, які підтвердили факти звірств, учинених енкаведистами на території Івано-Франківщини, а також речові докази, знайдені при розкопках (розпочаті 1989 року), оформлені відповідним чином свідчення очевидців трагічних подій. Музей відкрито 11 жовтня 2009 року за участю Президента України Віктора Ющенка[39][40]

Івано-Франківськ відомий своїми фестивалями, імпрезами й культурно-розважальними заходами. Щороку в травні відзначається День міста з походами й концертами мистецьких і фольклорних колективів. Мальовничим видовищем є Різдвяний парад вертепів, що розливається майданами й вулицями 7-14 січня. Івано-Франківськ відомий також всеукраїнським фестивалем мистецьких колективів Прикарпатська весна (травень щороку), фестивалем національно-патріотичної пісні та поезії Воля (жовтень непарних років) та Бієнале сучасного мистецтва Імпреза.

У 2005, 2006 роках проводився Всеукраїнський Паркур Фестиваль «Trace dayZ». У травні 2003 року започатковано щорічний міжнародний ковальський фестиваль «Свято ковалів» і художню виставку «Орнаментальне ковальство». У фестивалі беруть участь ковалі з 17 областей України та 23 країн світу: Росії, Білорусі, Литви, Німеччини, Франції, Швеції, Фінляндії, Ліхтенштейну, Великої Британії, Чехії, Ізраїлю, США, Австрії, Нідерландів, Польщі, Італії, Бельгії, Австралії тощо. Це провідні майстри ковальського ремесла, художники та скульптори по металу, ковалі з міжнародним визнанням та народні майстри. З 2005 року в Івано-Франківську проводиться фестиваль «Карпатський Вернісаж», учасниками якого у 2007 заявлено понад 200 народних майстрів з усієї України, а також із-за кордону. Фестиваль відбувається на центральній історичній площі міста — майдані Шептицького. 13—14 жовтня 2007 р. на майдані Шептицького пройшов перший фестиваль старожитностей та гуцульського етносу «Галицька старовина — 2007».

Міжнародний фестиваль хорової музики «Передзвін», започаткований 1999 року Всеукраїнський конкурс хорової музики ім. Д. Січинського, започаткований 1999 р. Фестиваль молодіжної музики «Едельвейс», започаткований 1999 р. Фестини духовної музики «Від Різдва до Великодня», започатковані 2000 р.

З 2009 року проводиться літературний фестиваль ім. Тараса Мельничука «ПОКРОВА». Фестиваль традиційно розпочинається 14 жовтня на свято Покрови. Під «Покровою» збираються як місцеві автори, так і гості з усієї України.

18 вересня 2010 року вперше відбувся щорічний фестиваль історичної реконструкції «Живе Середньовіччя», організований першим івано-франківським клубом історичної реконструкції «Чортополох». Місто трансформувалось у на світ войовничих лицарів, ковалів, комічних блазнів і витончених дам з епохи лицарства. 2010 року участь у фесті брали Г. Петросаняк, В. Єшкілєв, Н. Ткачик, Т. Прохасько, С. Процюк, О. Лишега, Т. Григорчук, Я. Ясінський, В. Карп'юк, А. Олексюк, Б. Ославський, Т. Запорожець, К. Ковальчук тощо.

22 серпня 2011 року в Івано-Франківську було встановлено рекорд України з одночасного виконання державного гімну України у вишиванках[41].

З 8 по 12 червня 2016 року в рамках фестивалів Porto Franko та Gogol Fest був проведений фестиваль PortoFrankoGogolFest.

19—21 серпня 2016 року в Івано-Франківську пройшов Перший Всеукраїнський фестиваль любовної лірики та авторської пісні про кохання «Мовою серця». Організатори фестивалю Роман Бойчук та Ольга Бреславській.

Переважна більшість вірян — греко-католики. Далі за чисельністю в місті — православні громади: ПЦУ, УПЦ МП. Частина належить до римо-католиків. Також у місті діють громади християн, що належать до різних протестантських течій.^{[джерело?]}

Івано-Франківське обласне управління лісового господарства.

Івано-Франківськ є значним центром машинобудівної, деревообробної, хімічної та легкої промисловості.

Протягом 2009 р. промисловими підприємствами Івано-Франківська реалізовано продукції у відпускних цінах (без ПДВ та акцизу) на 2390,5 млн грн[43]. Обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) за 2008 р. — 2593 млн грн.

У місті діють такі заводи та промислові підприємства:

• ПрАТ Івано-Франківський локомотиворемонтний завод;
• ТОВ Перший асфальтний завод ;
• ПрАТ Івано-Франківський завод Промприлад[44];
• ТОВ Івано-Франківський Завод залізобетонних виробів Бетон-Будсервіс[45];
• ВАТ «Залізобетон»
• ДП «Залізобетон»
• ВАТ «Індуктор»
• Дочірнє підприємство ЕЛІТА ВАТ виробничо-торгова кондитерська фірма Ласощі[46];
• ДП ВО Карпати
• ТОВ Лігос
• ТДВ Івано-Франківський хлібокомбінат
• ТзОВ Інтелком
• ВАТ «Пресмаш»
• ТОВ машинобудівний завод «Автоливмаш»
• ТзОВ «Хімтехнопласт»
• ПП «Інструмент»
• ВАТ «Полімер»
• Державне підприємство Івано-Франківський котельно-зварювальний завод, яке входить до державного концерну Укроборонпром і є правонаступником ДП Міністерства оборони України «63-й котельно-зварювальний завод».

Пасаж Гартенбергів споруджено 1904 року на зразок подібних торговельних центрів західної Європи.

Охорона здоров'я забезпечується клінічною лікарнею № 1, клінічним пологовим будинком, лікувально-фізкультурним центром здоров'я, Обласним фтизіопульмонологічним центром та іншими закладами.

На ринку послуг міста Івано-Франківська працює близько 600 підприємств, основним видом діяльності яких є надання послуг[47]. Обсяг реалізованих ними послуг (включаючи ПДВ) для всіх споживачів становить понад 1 млрд грн в рік. Обсяг послуг, реалізованих населенню, становить менш як 30 % від загального обсягу надання послуг. За видами економічної діяльності, більшість підприємств здійснює послуги операцій з нерухомим майном, з діяльності у сфері інжинірингу, геології та геодезії, транспорту, охорони здоров'я людини, досліджень і розробок, у сфері права, бухгалтерського обліку та аудиту, консультування з питань комерційної діяльності.

Станом на 1 січня 2011 року на території міста Івано-Франківська працює 23 готелі та мотелі, які спроможні розмістити понад 1200 туристів щоденно[48].

В Івано-Франківську налічується 1 чотиризірковий, 3 тризіркових, 11 інших готелів та 3 мотелі. Останнім часом відкриваються невеликі готелі, мотелі та хостели (із номерним фондом — до 9 номерів).[49][50]

Івано-Франківський залізничний вокзал.

Місто з висоти пташиного лету.

Важливе значення у транспортній інфраструктурі міста посідають автовокзал, залізничний вокзал і Міжнародний аеропорт «Івано-Франківськ». У місті розташована Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень регіональної філії «Львівська залізниця».

Найпопулярніші види внутрішньоміського (громадського) транспорту — тролейбуси, автобуси і маршрутки, пижики, міжміського по Україні — автобуси та залізниця.

Міжнародне пасажирське залізничне сполучення міста здійснюється з Болгарією, Білоруссю, Росією, Румунією.

Внутрішнє пасажирське залізничне сполучення здійснюється з Києвом, Львовом, Чернівцями, Ковелем, Луцьком, Рівне, Тернополем, Хмельницьким, Полтавою, Харковом, Одесою, Миколаєвом Херсоном та іншими містами. Під час курортного сезону призначаються додаткові пасажирські поїзди до станцій Новоолексіївка, Генічеськ через Дніпро, Запоріжжя.

Міжнародний аеропорт «Івано-Франківськ», що розташований на околиці міста, відправляє і приймає літаки з Києва, Рима (Італія), Анталії (Туреччина).

Ще 1896 року в Станиславові планували запровадити трамвайний рух. Проєктні роботи виконувала німецька електротехнічна фірма «Сіменс і Гальске». Саме ця фірма виконувала роботи із запуску першої трамвайної лінії на Берлінській міжнародній виставці 1879 року.

1908 року були затверджені трамвайні маршрути. Трамвайна колія мала пролягати (сучасні назви об'єктів і вулиць): вокзал — вул. Вовчинецька — вул. Грушевського — вул. Незалежності. Далі мало бути розгалуження до залізничного віадука та до колишнього гастронома «Верховина», звідки знову було роздоріжжя: одна лінія йшла вулицею Галицькою до сучасного парку Воїнів-інтернаціоналістів, інша — сучасними вулицями Гетьмана Мазепи, Січових Стрільців та Чорновола до парку ім. Тараса Шевченка.

Перша світова війна завадила впровадити в місті трамвайний рух. Після цього спроб відновити проєкт не було[51].

• Церква святого Миколая у середмісті Франківська, розібрана на початку XIX ст., серед фундаторів Анджей (Андрій) Потоцький[54].

• Будівля колегії єзуїтів (мур., 1744 р.), майдан А. Шептицького, 21
• Вірменський костел (мур., 1762 р.), вул. Вірменська, 6
• Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії (мур., 1672—1703 рр.), майдан А. Шептицького, 8
• Кафедральний Собор Святого Воскресіння (колишній костел єзуїтів, мур., 1753—1763 рр.), майдан А. Шептицького, 22
• Меморіальний сквер (створений на місці зруйнованого радянською владою міського християнського цвинтаря «на Сапіжинській», де збереглися поховання відомих культурних і громадських діячів (правник Лев Бачинський, фольклорист Мелітон Бучинський, композитор Денис Січинський, поет Маврицій Гославський та інші)[55]
• Пивоварний завод (мур., 1767 р.), вул. Новгородська, 49/28

• Палац барона Ромашкана

• 
  Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії — Івано-Франківський обласний художній музей
• 
  Собор Святого Воскресіння
• 
  Івано-Франківський меморіальний сквер
• 
  Вірменський костел
• 
  Костел Йосифа
• 
  Пивоварний завод
• 
  Колегія єзуїтів

Пам'ятник Адамові Міцкевичу

У сучасному Івано-Франківську встановлено низку пам'ятників — переважно українським національним діячам культури та історії, — Іванові Франку, Степанові Бандері тощо. У місті з багатими християнськими традиціями є також релігійні пам'ятники — Статуя Пресвятої Діви Марії та Монумент Ісусу Христу.

Найстаріший пам'ятник, що зберігся до наших днів — Адамові Міцкевичу (1930).

Не зберігся до наших днів — пам'ятник Грюнвальдської битви, який стояв у парку Ельжбети (встановлено у річницю 500-ліття Грюнвальдської битви — 1910)[56].

За період незалежності України (від 1991 року) в місті було прибрано зразки радянської монументальної пропаганди, натомість в Івано-Франківську з'явився величний монумент Каменяра, чиє ім'я носить місто. Таким чином, практично всі івано-франківські пам'ятники зведені за часів незалежності.

В Івано-Франківську розташований єдиний в Україні пам'ятник яйцю. 2000 року, у межах реконструкції міста на площі Ринок, було споруджено фонтан, що мав символізувати відродження життя, яке завжди перемагає смерть. Цей символ початково мав форму яйця, зі шкаралупи якого витиналися пагони рослин. З часом металічні «пагони» зламалися й залишилася лише кам'яна частина. 2004 року монумент опинився в епіцентрі політичного скандалу. Дотепні іванофранківці оголосили його пам'ятником яйцю, яке жбурнули у Віктора Януковича, тодішнього висуванця у президенти[57].

23 травня 2019 року, на День героїв, в Івано-Франківську урочисто відкрили монумент легендарному головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Автори монумента — Ігор Семак та Євген Шатирко.[58]

Жіноча семирічна школа, вул. С. Гординського, 10.

Історія створення вулиць:[59][60][61]

Фортечна стіна (мур.), пров. Фортечний

Теперішнє місто бере свій початок від Станиславської фортеці. Спочатку, у центральній укріпленій частині міста утворилася площа навколо ратуші, від якої були проходи до Галицької та Тисменецької фортечних брам. Своєю чергою, на передмістя вели під'їзні торговельні шляхи з інших населених пунктів краю, які тут поступово забудовувалися і ставали вулицями Галицькою, Заболотівською, Тисменецькою, Лисецькою (1786). Ще коли існувала фортеця, у XVIII ст. звідси були виходи на прогулянку розчищеною алеєю до так званої «звіринецької діброви» (сьогодні міський парк ім. Т. Шевченка), що є залишком Чорного лісу. Потім ця алея була обсаджена липами й у XIX ст. стала називатися Липовою вулицею. Паралельно, з південного боку фортеці з'явилась ще одна вулиця, яка вела до с. Опришівці, яка дістала назву Каліцької (пізніше офіційні назви Зосина доля, Дадугіна (з 1994 р.), Євгена Коновальця (з 1993 р.). Тут в минулому і до Першої світової війни в саморобних будках проживали каліки і жебраки. В архівних документах за 1798 р. повідомляється вперше про цісарську дорогу, яка вела від Станіслава до Лисця (теперішня вул. Гетьмана Мазепи).

Типова архітектура будинків «старого Станиславова» (фото неподалік «стометрівки»).

Навколо фортеці, у передмістях було збудовано не один десяток фільварків, цегелень, тартаків (лісопильні), млинів. Так з'явилися вулиці Двірська (колишня Братів Майданських, сьогодні Г. Хоткевича), Млинарська, Тартакова (Ю. Фучика), Польова (Льотчиків).

На початку XIX ст. фортецю розібрали після того, як вона втратила своє військове значення, а з її каменю було встелено 24 вулиці в центрі міста. По засипаних канавах, уздовж колишнього фортечного муру, були прокладені теперішні вулиці Січових Стрільців, Дністровська, Василіянок. Але збереглися історичні мікротопонімні назви вулиць Валова, Замкова, провулок Фортечний.

У другій половині XIX ст. продовжується австрійське панування, але промисловий розвиток міста вже як окружного центру Галичини, особливо після прокладання з 1866 р. залізниці зі Львова, сприяв розширенню мережі вулиць, зокрема на північ і захід від центру.

Магістрат міста назвав 1910 року вулицю, яка з'єднувала вокзал із центром, Грюнвальдською — на честь 500-річчя Грюнвальдської битви.

Інтенсивніше найменування вулиць спостерігається з 1921 року, коли Станіслав в період окупації Галичини поміщицькою Польщею став воєводським (обласним) центром. У 1930-х роках вже були опубліковані перші карти-схеми вулиць міста, де позначені (в основному польські) майже 150 назв.

Під час німецької окупації було перейменовано кілька центральних вулиць:

• Грюнвальдську на Губернаторську;
• Сапіжинського — на Гітлерштрасе (після війни — Радянська, сьогодні — Незалежності);
• Голуховського — на Ґерінґштрасе (після війни вул. Пушкіна, сьогодні — вул. Чорновола) і т. д.

Конструктивістський житловий будинок на вул. Бельведерська, 2.

В післявоєнний період місцева радянська влада польські й німецькі назви вулиць скасувала, але поступово поряд з українськими почали інтенсивно під натиском комуністичної ідеології насаджуватися російські й радянські назви вулиць. Світова ж практика засвідчує, що найменування і перейменування — об'єктивний історичний процес, який має певні закономірності. І будь-яка влада повинна враховувати, що топонім і мікротопонім (у назвах вулиць) — категорія мононаціональна, історична і географічна. Нарешті в цивілізованому світі топоніми також вважаються культурними надбаннями, тому оберігаються як історичні пам'ятки.

Наразі в місті з приміськими селами нараховується близько 500 вулиць, у тому числі третина провулків, 8 площ, 1 бульвар і 1 набережна. Про їх сумарну протяжність в кілометрах важко сказати, бо ніхто не підраховував, але відомо, що найдовшою (понад 5 км) є вулиця Євгена Коновальця.

Найвужчою в місті є вул. Тринітарська (за «совітів» Колгоспна), яка у свій час була розрахована на проїзд брички, і то в одну сторону. Кількість вулиць в післявоєнні роки значно зросла внаслідок розширення і розбудови міста як на незайнятих площах, так і внаслідок приєднання приміських сіл, зокрема 1958 року — с. Пасічна, в 1962 р. — с. Опришівці, а у 1980-х роках — сіл Крихівці, Хриплин, Угорники, Вовчинець, за рахунок яких додалося понад 100 вулиць.

За підрахунками історика-краєзнавця Петра Арсенича, 1994 р. 115 вулиць Івано-Франківська носила назви російських, 75 — українських і 15 західноєвропейських діячів. Тепер ця інформація суттєво застаріла.

Фонтан зі Статуєю Пресвятої Діви Марії, Майдан Шептицького.

Понад 50 вулиць були названі іменами учасників німецько-радянської війни, а 30 — революційного руху та громадянської війни, партійно-радянських діячів, які не мали жодного відношення як до історії міста, так і краю.

Тому міський виконком спільно з депутатською комісією із залученням громадськості прийняли декілька рішень про перейменування вулиць. Таким чином, вже станом на 1996 рік було замінено 84 старих назв.

Виділяють мікрорайони: Арсенал, Бам, Брати, Гірка, Калинова слобода, Каскад, Майзлі, Опришівці, Пасічна, Позитрон, Рінь, Софіївка, Долина. Центральна частина міста повністю пішохідна.

У місті діють такі фонтани:

• Фонтан на площі біля готелю «Надія», (вул. Незалежності)
• Фонтан у вигляді зерна, (пл. Ринок)
• Фонтан на Вічевому майдані
• Фонтани на «стометрівці», (вул. Незалежності)
• Фонтан зі Статуєю Пресвятої Діви Марії, (Майдан Шептицького)

• Міське озеро
• Дружба (дендропарк, Івано-Франківськ)

Пам'ятник Романові Гурику в Меморіальному сквері

• Авдоніна-Шпергль Галина Федорівна (нар. 1950) — художник декоративно-ужиткового мистецтва.
• Алексієвич Світлана Олександрівна (нар. 1948) — білоруська письменниця та журналістка, лауреат Нобелівської премії з літератури.
• Баронч Садок — історик, фольклорист, архівіст, вірменин за національністю.
• Бернс Артур (1904–1987) — американський економіст, посол США до ФРН (1981–1985).
• Борис Франц — сотник Армії УНР.
• Валіхновський Ростислав Любомирович — український пластичний хірург.
• Василь Величковський (1903–1973) — релігійний діяч, новомученик та єпископ УГКЦ, редемпторист.
• Винничук Юрій — український журналіст, письменник, редактор, мовознавець.
• Вірастюк Василь (нар. 1974) — український стронґмен, володар титулу «Найсильніша людина світу» (2004).
• Вітовська Ірма — актриса.
• Грабець Стефан — польський мовознавець.
• Гурик Роман Ігорович — Герой України — учасник Євромайдану.
• Ґерус Ярослав (1910—1968) — український письменник, журналіст.
• Єшкілєв Володимир — письменник, есеїст, кінодраматург, сценарист.
• Жураківський Маріян — діяч ОУН, учасник нападу на пошту в Городку;
• Заклинський Мирон — історик, мемуарист, військовий діяч
• Карпинець Ярослав — визначний діяч ОУН, учасник Варшавського процесу;
• Кисілевська-Косик Олександра (нар. 1928) — літературознавець, автор підручників із методики викладання української літератури.
• Коленська Любов (1923) — український прозаїк, журналіст. Дівоче прізвище — Савчак. Член Об'єднання українських письменників «Слово», Міжнародного ПЕН-клубу, Спілки письменників України.
• Лама (співачка)
• Ленкавський Степан — політичний діяч, публіцист, один з ідеологів Організації українських націоналістів
• Лінецький Віталій — український актор театру і кіно, Заслужений артист України
• Любич-Парахоняк Олександра — українська оперна співачка, акторка
• блаженна Колюмба Ґабріель — засновниця Згромадження бенедиктинок[62]
• Лям Ян (1838–1886) — польський письменник-сатирик німецького походження, журналіст та педагог
• Ментус Віктор Володимирович — (1982—2014) прапорщик Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Рот Едуард — повний кавалер ордена Слави
• Семчук Олександр — український скрипаль-віртуоз, педагог, професор, Заслужений артист України
• Сосабовський Станіслав (1892–1967) — польський генерал у Другій світовій війні
• Стефанишин Володимир — сотник Армії УНР.
• Мордехай Суркіс — член Кнесету.
• Макс Шур ― відомий німецький психолог та близький друг Зиґмунда Фройда

Готель «Дністер». Будинок, у якому 1919 року розташовувалося видавництво «Бистриця» і проживав Я. Грушкевич, а також Українська Національна Рада ЗУНР та УНР, схвалила Акт Злуки ЗУНР та УНР.

• Бачинський Лев Васильович
• Вагилевич Іван Миколайович
• Ганна Герцик — дружина гетьмана Пилипа Орлика
• Гнатюк Володимир Михайлович
• Губчак Михайло Ігнатович
• Желехівський Євген Ієронімович
• Ільницький Василь — письменник і педагог
• Лепкий Микола Сильвестрович
• Могильницький Антін Любич
• Небір Володимир
• Павлюх Гнат
• Січинський Денис Володимирович
• Сабат Микола
• Теодорович Станіслав

• Олекса Королюк — селянин з Побережжя (тепер Тисменицький район, Івано-Франківщина), посол на Галицький сейм у 1861—1869 роках, обраний ув окрузі Станиславів — Галич на виборах 1861 і 1867 років[63]
• Отець Козанович Михайло — парох (УГКЦ) села Вільшаниця, посол Галицького сейму 3-го скликання[64]
• Добрянський Іван — посол Галицького сейму 4-го скликання[65]

Іван Якович Франко.

Уперше Іван Франко відвідав місто 1883 року. Тут він познайомився з народною вчителькою Юзефою Дзвонковською. Вона справила на поета велике враження, він заходив до неї, як тоді називали, за «Тисменицьку рампу», де дівчина мешкала. Щирі почуття до Юзефи Франко висловив у ліричних поезіях «Не схиляй своє личко прекрасне», «Тричі мені являлася любов», «Гей, рибачко чорноока». Хвора на легені, Ю. Дзвонковська невдовзі померла. Її було поховано на міському кладовищі. Згодом Іван Франко писав, що вимріяна чорноока Йосипіна, «чуючи в собі початки сухіт, кілька рік пізніше вмерла» на посаді народної вчительки[66].

Дослідники встановили, що І. Франко планував купити в місті ділянку землі та заснувати рільничу спілку для свого соратника, відомого громадського діяча, письменника Михайла Павлика, який з радістю погодився на цю пропозицію. Але плани не здійснилися з ряду причин, зокрема через нерішучість Антоніни Дзвонковської, матері Юзефи. Про відносини І. Франка з Ю. Дзвонковською та його перебування у Станиславові описано в документальній повісті Романа Горака «Тричі мені являлася любов» (1983).

Влітку 1884 р. Іван Франко здійснив мандрівки Карпатами і Прикарпаттям, щоб вивчити «природи красу, люду рідного бит». Саме в Станиславові він познайомився тоді з українським лексикографом і мовознавцем Євгеном Желехівським, який за словами Каменяра, «нашої мови скарбницю здвигнув».

1884 року українська письменниця і громадська діячка демократичного напряму Наталя Кобринська заснувала в Станиславові «Общество руських женщин». Воно давало можливість безправним жінкам Галичини брати участь у громадсько-культурній роботі. Спробу першої жіночої організації оцінив І.Франко. Каменяр виступив з промовою на самих зборах «Общества руських женщин» у місті, а докладний звіт з першого в Галичині жіночого форуму опублікував під назвою «Перші загальні збори руського жіночого товариства в Станіславові». За допомогою Франка Н. Кобринська видала у нашому місті альманах «Перший вінок» (1887). Пізніше вона підготувала також три випуски альманаху «Наша доля».

Голос Івана Франка неодноразово звучав перед українською громадою у Станиславові. 1889 року, у доповіді з нагоди річниці Т. Г. Шевченка, він високо оцінив творчість видатного поета, а 1890 року, на шевченківському концерті, за спогадами колишнього учня станиславівської гімназії, письменника Михайла Яцківа, виступив з блискучою промовою про поему «Тополя».

Містяни мали змогу бачити та слухати Іван Франка ще 1910 і 1914 року, коли він у залі «Руської бесіди» (тепер вулиця Січових Стрільців, 24) читав свою поему «Мойсей». На згадку про цю подію в 1966 р. на цьому будинку встановлено меморіальну дошку, а 1986 р. її врочисто оновлено. На гранітній плиті під барельєфним погруддям напис:

«В цьому будинку в 1889—1914 рр. геніальний український письменник, революціонер-демократ Іван Якович Франко неодноразово читав свої твори»

• Євген Бородієвич — літератор, поет, перекладач, вояк Легіону УСС та УГА, брат Іванни Блажкевич[67].