Семерня Олександр Федорович

Олесь Семерня народився 2 серпня 1936 року в селі Миколаївка Бердянського району Запорізької області. Дитинство пройшло на Маріупольщині. Його мама — Марія Андріївна Касьян, батько — Федір Григорович Семерня. За те, що мама в часи німецької окупації працювала санітаркою у німецькому шпиталі, Олеся разом з матір'ю та молодшим братом наприкінці 1940-х років було вислано в місто Джезказган Карагандинської області в Казахстані (поблизу Байконура). Звідси пішов і сюди ж повернувся після служби в Радянській Армії (1954—1956).

Малював з дитинства. Після армії туга за Україною приводить Семерню у місто Вознесенськ Миколаївської області. Там він одружується й починає малювати. Стає членом творчого об'єднання «Прибужжя», де в 1970 році відбувається його перша персональна виставка. У 1977 отримує звання «Майстер народної творчості». Проте майже ніхто (зокрема й дружина — медик з вищою освітою) не сприймає його «неправильного» малювання. Не знайшовши підтримки і розуміння, Олесь втікає від цивілізації «в бур'яни», веде мандрівний спосіб життя, далі знаходить пристанівок у с. Крива Пустош на Миколаївщині, а згодом покидає Україну, так як не має ні власного житла, ні майстерні.

Тривалий час живе і творить у Бєльцях (Молдова), де народжується багато картин, з яких — «Старе місто», «Тарутино», «Водоніс», «Вівтар». Проте митець не пориває зв'язків з Україною. Перша виставка Семерні відбулася в Миколаєві на початку 80-х років, яку організував місцевий мистецтвознавець Валерій Малина. Справжнє відкриття художника відбулося після виставки в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук (1982) та Спілці письменників України (1983). Далі були виставки в бібліотеці Київського медичного інституту, де виставлявся тоді й Іван Марчук та інші, в інституті напівпровідників України за активної підтримки голови Павла Загребельного (1983,1986), у галереї «Ор» (керівник М. Волга), в музеї народної архітектури та побуту УРСР (1988). Широкого розголосу набула виставка в Київському Будинку профспілок в 1990 році.

1988 року талановитий режисер-оператор Леонід Анічкін створив унікальну стрічку про життя і творчість митця «Зачароване колесо життя» (кінооператор А. Солопай, сценарист В. Лисенко, Анатолій Черченко, композитор Лазаревська-Дикарєва Тетяна Леонідівна державний кінофотофоноархів № 11045), бо там — непересічні діячі української культури сказали своє слово про творчість Олеся Семерні: Павло Загребельний, Юрій Покальчук, Іван Малкович, Валерій Малина (першовідкривач таланту Семерні), Микола Щербак, Оксана Забужко, Валентина Лисенко, Роксана Горбовець..

У 1992 році проведена одна з найцікавіших колективних презентацій із назвою «Наші корені та джерела». Гармонійно об'єдналися твори Володимира Кабаченка (Одеса), Федора Панчука (Вінниця), Олеся Семерні (Миколаївщина — тоді він мешкав у Вознесенську) та Анатолія Фурлета (Хмельниччина). То був дивний квартет, який співав українську народну пісню, таку яскраву за колоритом, змістовну за своєю національною фольклорною основою та витончену за дотепним гумором образотворення.

У 1994 році з групою київських художників, звернулися в Відділ культури Печерскої райдержадміністрації с пропозицією перетворити Костельную, одну із найгарніших вулиць Старого Києва, у Вулицю Мистецтв. Отримавши підтримку та дослідивши нежилі приміщення, які були вкрай занедбані, виграли тендер на конкурсній основі та своїми силами зробили ремонт, дизайн. В результаіе було створено «Культурно-художній центр на Костельній», з 7 художніх галерей та 8 творчих майстерень. З галереєю «Грифон» Олесь Семерня розпочинає свою співпрацю, виставляючи там свої твори.

Влітку 1996 роботи Семерні беруть участь у І Міжнародному арт-фестивалі, що відбувався в столичному Українському домі. Серед 52 вітчизняних і закордонних галерей експозицію галереї «Грифон» з роботами Семерні визнали найкращою — нагородили Гран-прі. Тоді ж було отримане запрошення від Гарвардського університету на виставку до США. До Гарварду полетіли різнобарвні пташки, які народилися вже у незалежній Україні. Серед творів восьми митців із різних куточків України (таке побажання було у професора Романа Шпорлюка — директора Інституту) були й картини Олеся Семерні. 1996 року твори маестро дивували американців (переважно українського походження) окрім Гарварду, ще в Нью-Йорку (Представництві України в ООН та в Українському інституті Америки (УІА), що сусідить на престижній П'ятій авеню з Метрополітенмузеєм), у Вашингтоні (Посольстві України в США), Філадельфії (в Українському культурному Центрі)[1].

Починаючи з 1990-х років художник співпрацює з видавництвами. В 1991 році для видавництва «Молодь» працює над журналом для молодшого шкільного віку «Соняшник» — 1991, № 2[2]. Після знайомства з Іваном Малковичем ілюструє книги для його видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — «Ой ти, коте Марку» (1993), «Свічка зі снігу» (2010).[3].

На початку третього тисячоліття Семерня знову повертається в Україну і випадково купує собі хатинку в Сокирянах на Буковині. Ця розмальована й оздоблена руками художника хатинка стала щасливою гаванню для вічно неприкаяного митця. Митець знайомиться з художниками Сокирянщини, зокрема Валентиною Яровою, бере участь в районних виставках, зокрема до Дня художника, відвідує районний центр творчості дітей та юнацтва.[4]. Створюються роботи „Братерство“, „Різдво“, „День народження“, „Ласкаво просимо“, „Козацька пісня“, „Дід молдован“, „Жнива“, „Материнська пісня“… У 2007 році відбувається виставка в Чернівецькому обласному художньому музеї, під час якої представлена 31 робота, написана за останні 20 років. В лютому 2009 в Кишиневі відбувається персональна виставка художника „Paleta Ucraineană a Moldovei — Украïнська палiтра Молдови“ присвячена 15 — ій річниці Молдовського Благодійного Фонду Українських Професійних Художників і Народних Майстрів „Renaştere-Відродження“.[5] Серпень — вересень 2011 — участь у виставці у Кишиневі, присвяченій Дню Незалежності України»[6]

Регулярно у пресі публікується огляд творчості художника.

1989 — го року виходить стаття в виданні «На екранах України» під назвою «Переведи мене через майдан».[7]

В 1991 — му газета «Радянське Прибужжя» публікує статтю про Семерню «Талант до Києва доведе»[8] ,а в 1995- му статтю «Мандрівка на край світу»[9]

Того ж 1995 — го в виданні «Вечерний Николаев» виходять статті по творчість художника «Нас посетил хороший гость»[10] та «Праздник в храме искусств».[11]

2003 року журнал «Українська культура» публікує статті Івана Малковича «Козак Мамай українського живопису»[12] та Анатолія Бруса «Трепет душі»[13]

2006 року з приводу 70-ліття художника вийшла стаття А. Яремчука «Із чистих праджерел»[14]

У 2007 році І. Ф. Кіцул для Чернівецького художнього музею упорядковує буклет «Семерня Олесь Федорович» для виставки робіт художника.

2008 року часопис «Музейний провулок» публікує огляд Ніни Петрусьової «Сокиряни на Буковині: Олесь Семерня»[15].

2011 року на сайті Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка публікується старшим науковим дослідником Інституту Культурного Спадку Академії Наук Молдови В. Рокачук стаття «ПОВСЕДНЕВ В КАРТИНАХ АЛЕКСАНДРА СЕМЕРНИ»[16]

У художника виявляють онкологічне захворювання, із яким він хоробро бореться. Приїжджаючи до Києва (чи то з Молдови, чи то з Буковини), він неодмінно підживлює душу в музеї Івана Гончара, що живе активним життям у Києво-Печерській лаврі. Остання персональна виставка його творінь відбулася влітку 2011 року в київській галереї «Грифон».[17]. Для чималого гурту шанувальників його таланту то було свято. Свято несподіване, неочікуване, бо Метра нещодавно прооперували, і хвороба ніяк не відступала.

Працював митець до кінця життя в своїй бесарабській хатинці в Сокирянах.

В пам'ять про Олеся Семерню 18 лютого 2016 року за рішенням Сокирянської міської ради вулицю імені Миколи Карамзіна було перейменовано на вулицю Олеся Семерні.

Могила Семерні у Сокирянах

Над могилою Олеся Семерні вічною пам'яттю стоїть хрест, виконаний за його власним ескізом.