Скерцо
Скерцо (у перекладі з італійської — жарт) — частина симфонії, сонати, квартета чи самостійна музична п'єса у жвавому, стрімкому темпі, з гострохарактерними ритмічними і гармонійними зворотами, переважно, в тридольному розмірі. Зазвичай це п'єса стрімкого, ритмічно-гострого руху.
Опис
Спочатку — невеличка інструментальна п'єса, скерцо з початку XIX століття зайняло міцне місце в симфонії і сонаті, витіснивши звідти менует, але разом з тим стало розвиватися і як самостійний жанр. З цього часу присутній в більшості традиційних симфоній як одна з середніх частин (не початок і не фінал).
Незліченні скерцо демонструють різноманітні відтінки музичного гумору. Склався цілий комплекс прийомів, здатний передавати такого роду задуми: жартівливі переклички мотивів, що перекидаються з регістра в регістр або від одного інструменту до іншого, всякого роду несподіванки — «сюрпризи», подача якихось простих явищ в незвичайному, дивному освітленні або ж їхній злам, зміщення і т. д.
Скерцо плідно розвивалося і поза сонатно-симфонічним циклом. До вищих досягнень належать чотири скерцо Шопена, зміст яких ширше і серйозніше звичайного скерцозного.
Згодом скерцо набуло мінорного забарвлення.
Відомі скерцо
- Фелікс Мендельсон. Скерцо з музики до комедії Шекспіра «Сон літньої ночі», оп. 61.
- Фредерік Шопен. Скерцо № 1 сі мінор, скерцо № 2 сі-бемоль мінор, скерцо № 3 до-дієз мінор, скерцо № 4 мі мажор.
- Поль Дюка. Скерцо з симфонічної поеми «Учень чародія».
- Петро Ілліч Чайковський. Скерцо з симфонії № 6.
- Дмитро Дмитрович Шостакович. Скерцо № 1, скерцо № 2 для оркестру.
- Скерцо сі-мінор з «Сюїти для флейти та струнного оркестру № 2». Й. С. Бах
Примітки
Джерела
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Скерцо // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
Посилання
- Скерцо // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.