Соціальна демографія

В загальному понятті це проведення соцопитувань, аналіз даних із архівів органів реєстрації актів цивільного стану, соціальних служб та спостереження за зміною статистики. В більш широкому розумінні збір соціальних даних являє собою ніщо інше, як цілий комплексний процес, показники якого формують дані, що істотно впливають також на економічну та медичну демографію. Завдяки сукупності цих показників, за визначенням статистичної комісії ООН і здійснюється перепис населення, який являє собою єдиний процес збирання, узагальнення, оцінки, аналізу та публікації цих даних, станом на певний момент часу, що стосуються всього населення країни або чітко визначеної її частини.

Франція та Швеція характеризується високим рівнем зайнятості населення та сталою народжуваністю. Наприклад у родинах Швеції у сім’ї (чоловік – жінка) працюють двоє, для підвищення добробуту дітей, їхнього пізнавального і соціального розвитку, а також для надання жінці можливості поєднувати роботу із сімейним життям. Мета такої соціальної політики цілком чітка – це сприяти потенційно позитивному розвитку такого важливого устрою як сім’я. Вона дає можливість майбутнім батькам свідомо розуміти власну відповідальність за виховування дітей. Науковцями було наведено гіпотезу, що такі сім’ї менш схильні до ризику багаторазовості переїздів, емоційній напрузі та дають приклад для підростаючого покоління щодо важливості правильного вибору партнера.
Велика Британія ставить акцент на наданні підтримки тим людям, що опинились в складних життєвих обставинах. Завдяки фінансовій підтримці держави та створення програми забезпечення вразі таких ситуацій країні вдалось зменшити кількість розлучень та збільшити середній вік, коли жінки і чоловіки приймають шлюб до, в загальному – 31,6.[1] Розуміння в людей того факту, що в будь-якому випадку держава подбає про них, їхні рішення стали виваженішими та свідомішими.
Проте залишаються ті диспропорції, які і вимагають створення таких наук, як соціальна демографія для контролю стану в соціумі, для врегулювання «соціальних відхилень» та створення відповідних норм для економічного, правового та ін. порядків в країні.

Серед процесів трансформації демографічних структур, які визначатимуть «соціально-демографічне обличчя» всього людства у поточному сторіччі, чільне місце посідає старіння населення. Частка осіб віком 60 років і старше на початок 2016 р. в країні становила 22,1%, осіб віком 65 років і старше - 15,9% від загальної кількості населення. Згідно з національним демографічним прогнозом (розробка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України) до 2025 р. відсоток осіб, старших 60 років, у нашій країні становитиме 25,2%, осіб віком 65 років і старше -18,4%, а до 2030 р. - 26% та 20%, відповідно.
Наступним слід розглядати феномен масштабної надсмертності чоловіків у працездатному віці. За даними 2013 р., із 100% 15-річних юнаків до віку 60 років в Україні доживало 70%, тоді як у Швеції - 93%, у Польщі - 81%.[2]
Проте, за останніми роки можна сказати і те, що в Україні з’явилися деякі ознаки стабілізації: припинилося доволі тривале падіння народжуваності і вже з 2002 р. розпочалось її зростання, став підвищуватися рівень шлюбності і знижуватися - розлучуваності, поступово скорочувалась інтенсивність депопуляції. А ще згодом можна очікувати і певного поліпшення демографічної ситуації.

Сутність цього переходу полягає в тому, що за умови певного рівня соціально-економічного розвитку відбувається зміна типу патологій, які визначають структуру захворюваності та смертності, а це, своєю чергою, призводить до якісних та кількісних зрушень у режимі життя населення і його тривалості. В Україні специфіка епідеміологічного переходу полягає у незавершеності епідеміологічних змін, їх запізненні та сповільненому перебігу, накладанні невирішених завдань попереднього етапу на цілі наступного. Фактично єдиною ознакою епідеміологічної модернізації у нашій країні є істотне зниження смертності дітей, хоча вона все ще залишається доволі високою. Смертність дорослого населення України, навпаки, упродовж тривалого часу не лише не знижувалась, а зростала доволі швидкими темпами, особливо від хронічних неінфекційних захворювань, від зовнішніх причин (нещасних випадків, отруєнь і травм), від так званих соціально детермінованих захворювань (туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, алкогольно залежних хвороб). При цьому зберігається низький середній вік смертності від, практично, усіх її причин.

Зважаючи на суттєві регіональні особливості України, можна з впевненістю говорити про необхідність запровадження диференційованих підходів щодо покращання демографічної ситуації, яка склалася.