Старший боярин

У «Старшому боярині» існує два хронотопи: історичний хронотоп і авторський хронотоп. Автор створює візію епохи початку ХХ ст., подаючи її з ідейно-світоглядних позицій середини ХХ ст., що дає змогу говорити про своєрідну ретроспективну візію України початку «розбожненої» епохи.[3] Специфіка екзистенційного філософування поета полягає в тому, що неповторний образ України, оповитої ніжною безмежною любов'ю, отруєний водночас гірокотою туги за минулим, що відходить у кривавих буднях: трагедійно-екзистенційний злам, пройшовши по серцю України ХХ с., пройшов і невеличкою за обсягом, але разючою, як сокира, творчістю Поета[4].

Філософські медитації Т. Осьмачки співзвучині з роздумами героїв «Нудоти» Ж.-П. Сартра та «Чуми» А. Камю.[5]

До відчуття світової безодні, ірраціональності й закинутості в світ, письменника могла наштовхувати відчуженість і самостність в еміграції та в Україні з ворожим режимом. У «Старшому боярині» він вдається до змалювання ірраціонально-національної української вдачі[5]. Щойно Гордій повертається в село, його охоплює екзистенційне почуття:

Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй, уже світовій пустелі.[6]

В устах героїв роману часто та в роздумах автора часто натрапляємо на настрої самотності й песимізму. Проте, як наголошує І. Смолій, екзистенціалізм Осьмачки в «Старгому боярині» — оригінальний, самобутній, бо інші тут люди, інше минуле, інший світ[7].

Для окреслення способу життя народу, національно-історично сформованого характеру мислення, його внутріншньої сутності Т. Осьмачка використовує міфологізм.

Старий церковний хрест, що, тріснувши, падає на землю, символізує настання епохи «світової ночі».[8]

І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторніше, і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч. І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води.[9]

Падіння хреста — це не лише втрата сакральності України, але й руйнування її автентичної духовної суті, що була споконвічною основою українського «Роду й Дому»[8].

Письменник насичує текст художніми метафорами й символами, які передають постійне відчуття тривоги й неспокою, що дедалі зростає. Це і містичний тривожний спів з «невимовною тугою», який завжди лунає в селі напередодні нового лиха; сич, що як «провісник неспокою» нав'язливо крутиться біля головного героя й голосить з «містичним смутком» над селом; «безборонна пустиня людської садиби» — метафора, що передбачає руйнування соціального устрою та духовної першооснови українського села й України загалом. І над усім тим демонічний образ убивці Маркури Пупаня, що втілює саме поняття зла і смерті з його містичним віщуанням і пророцтвом. Особливої символічності набуває зруйнована, порожня, покинута всіма церква з мертвим дзвоном без мотузки, уламками розсипаного скла й розбитими вікнами, крізь які чути завивання вітру.[10]

Мотив раю (землі обітованої) — один із центральних у «Старшому боярині» Т. Осьмачки.

«Для нього село — не тільки спосіб думання чи життя, не тільки етика й естетика, а національна цивілізація»[12] .

Якщо в ровесників, скажімо, М. Хвильового, А. Любченка патріархальне українське село як синонім відсталості, «просвітянства», провінціалізму стало об'єктом критики, то Т. Осьмачка, навпаки, уник спокуси зруйнувати старий міф України сільської, хутірської з тим, щоб нібито на його руїнах творити новий міф — модерної, урбаністичної України. Для нього перемога більшовизму в Україні — подія апокаліптична. Звідси цілком природною видається, відзначають дослідники, стихія письменника ще 20-х рр. — «трагедійні сюжети, здиблений селянський побут, холодні зорі над степовими могилами, байдуже до людини небо, зболені очі матерів і дітей»[13]. Із цим багажем письменник увійшов і свій другий етап творчості в 1940-х роках. І в «Старшому боярині» прагнув повернутися в «райдужний сон дитинства, нерозривну гармонію стосунків зі світом», в зовсім іншу епоху, ніж та, в якій "йому судилося жити, невимовно страждати, втікати від смерті із ностальгійним болем поринати пам'яттю туди "[14].

Внутрішній світ «Старшого боярина» постав із створеного класичною літературою образу України як земного раю, землі обітованої. Той український рай існує до моменту зіткнення сакрального й профанного світів, внаслідок чого відбувається катастрофа. У Т. Осьмачки — це втручання в хід подій (селянську ідилію) Маркури Пупаня (панського ланового), поміщика Харлампія Проня, які здійснюють зло. При цьому, варто наголосити, займаючи певне місце в своєму профанному світі, державній структурі (скажімо, Пронь виступає від імені конкрен-того соціального прошарку: поміщиків, «хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії»[15], а Пупань стереже панське майно), зло вони вчиняють сакральне — ритуальне насильство. Суть його полягає в тому, щоб змусити жертву служити собі (для Проня вся Україна — потенційна жертва, це те, «кого немає і на світі», або це голота, що «віддає дітей у найми до чужих колисок та до чужої ск отини[16]».

Варка мала присвятити свій талант ворогам. Гордій — стати русифікатором, мовляв, і в семінарії вчився, «аби учити українських дітей московської мови», бо так замислили Проні, щоб «наше плем'я, нещасне в житті, не було щасливе і в ріднім слові»[17]. Найбільше прокляття Гордія в тому, що він, без вини винуватий, приречений на вічне вигнання.

Герої повісті підвержені національній недолі. Внаслідок цього найтрагічніший момент «Старшого боярина» полягає в тому, що коли б Україна була «віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам'яті ніхто не здолає, і що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі..»[18]. Альтернативою ж є християнський морально-етичний кодекс і націоналістична ідеологія.

Естетичним ідеалом життя, гармонійним універсумом повісті «Старший боярин» є старосвітське українське село, яким воно було до глобальних катастроф ХХ століття. Пристосований для життя природний ландшафт, населений позбавленою соціальних антагонізмів спільнотою, об'єднаною атмосферою рідних звичаїв. Генетично він закорінений у традиції української літературної класики, передовсім — поезії й прозі Т. Шевченка.