Страйд

Страйд — техніка гри на фортепіано, пов'язана з партією лівої руки джазового піаніста, де постійно чергуються басові звуки на першій та третій долях з вищими акордами на другій та четвертій долях чотиридольного розміру[1]. Повна назва — Harlem Stride, що дослівно перекладається як «Гарлемський крокуючий», серед музикантів також є поширеною назва "крокуюче піаніно". Техніка прийшла у джаз з регтайму і є типовою для піаністів гарлемського джазу 1930-х рр. Страйд також іноді використовують піаністи сучасного джазу[2].

Страйд
Стилістичні походження
Походження
1920-ті рр.
Канзас-Сіті-джаз
Типові інструменти
фортепіано

Історія
Джеймс Джонсон (1894—1955)
Томас «Фетс» Воллер (1904—1943), учень Джеймса П. Джонсона, суттєво вплинув на розвиток стилю

Виник в Гарлемі і на Манхеттені. На початку ХХ ст. в Нью-Йорк стікалися численні виконавці регтайма, влаштовувалися танцювальні вечори та змагання, ставилися шоу-менестрелі[3]. Виникнення страйду пов'язане з тим, що піаністи мали виконувати музику щоночі і щоб внести різноманітність у монотонні регтайми, вони намагалися перетворювати їх на більш віртуозні твори. Страйд сформував гарлемський фортепіанний стиль. Водночас він продовжував традиції регтайму та баррел-хауз. З часом піаністи страйда стали аранжувати подібним чином практично будь-яку популярну мелодію свого часу, перетворюючи її на джазовий твір, хоча ще в 1920-ті роки подібний стиль називався швидше «регтайм», ніж «страйд» або «джаз».

Одним з основоположників гарлемської школи був піаніст з академічною освітою — Джеймс Джонсон. На нього значно вплинули білі музиканти новоорлеанского стилю, що привезли свою музику у Нью-Йорк. Це вплинуло на те, що гра Д. Джонсона перетворилася з розважальної таперської на джазову. У результаті рояль уподібнився до бенду з розподіленими функціями, які були підвладні піаністу-віртуозу[3]. Вважається, що Джеймс Джонсон і Фетс Воллер першими почали використовувати «блукаючі децими», коли виконавець грає децими, немов «блукаючі» вгору і вниз клавіатурою, замість звичних терцій або поодиноких басових нот.

Піонерами страйда були Лакі Робертс, Джеймс П. Джонсон і Фетс Воллер. Серед інших відомих виконавців — Віллі «Лев» Сміт, Арт Тейтум, Дональд Ламберт, Кліфф Джексон, Юбі Блейк, Дік Уеллстуд, Клод Хопкінс, Ральф Саттон, Хенк Дункан, Дік Хаймен, Дон Юелл, Майк Ліпскін, Марк Бірнбаум, Джим Хешен.

Техніка

Ліва рука в страйді зазвичай виконує чотирьохударний пульс, використовуючи поодинокі басові ноти, октави, септими або децими на першому і третьому ударах, і акорд на другому і четвертому ударах. На відміну від більш раннього Сент-Луїського стилю, в страйді ліва рука робить інтенсивніші рухи на клавіатурі, «крокуючи» по ній (звідки і назва стилю), а темп гри пришвидшився, хоча існують окремі страйдові твори у повільному темпі.

Права рука грає мелодію, риф, нерідко і контрапункт, тоді як ліва в основному підтримує ритмічний малюнок (наприклад, блукаючий бас). Для додавання забарвлення тону замість поодиноких басових нот нерідко використовуються октави.

Вплив

Відомо, що творчість Джеймса Джонсона і Фетса Воллера вплинула на молодого Дюка Еллінгтона. В юному віці він намагався наслідувати музикантів, розвиваючи у своїй музичній техніці страйд[4].

Твори
  • Джеймс Прайс Джонсон «Carolina Shout» (1918/1921), "Mule Walk, " «Caprice Rag»
  • Томас «Фетс» Воллер «Handful of Keys» (1929), «Vipers Drag» (1934), «Alligator Crawl» (1934)
  • Віллі «Лев» Сміт «Finger Buster» (1931), «Echoes Of Spring» (1939)

Примітки
  1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. — «Перун». 2005.
  2. Симоненко, Владимир Степанович. Лексикон джаза [Текст] / В. С. Симоненко. - К. : Музична Україна, 1981. - 111 с.
  3. Часть 6. Фортепианная школа. «Джаз.Ру» (ru-RU). Процитовано 8 лютого 2021.
  4. Дюк Эллингтон. for.lib.kherson.ua. Процитовано 8 лютого 2021.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.