Суха Воля (Підкарпатське воєводство)

Село було засноване на початку XVII століття магнатами Синявськими. Протягом XVII ст. село часто потерпало від татарських набігів.

У 1785 році село займало територію 30,58 кв. км.[1]

У 1920—1930-х рр. в селі активно діяла читальня "Просвіти", яка організовувала вистави на Різдвяні свята, колядування і щедрування, концерти на Шевченківські дні, вистави на Великдень і на храмове свято, фестини влітку і обжинки восени, свято св. Миколая. Також в селі діяли філії товариств «Маслосоюз» та «Сільський господар».

За даними церковних шематизмів, станом на 1938 р. парохія обслуговувала 2003 греко-католиків. В межах села мешкало 125 римо-католиків (поляків і полонізованих українців), 35 юдеїв і 4 меноніти (протестантська течія, що була поширена в Голандії і Німеччині)[1].

За даними Володимира Кубійовича, до початку Другої світової війни у селі було 1870 мешканців, з них 1690 українців, 80 українців-латинників, 10 поляків, 50 польських колоністів, 35 євреїв, 5 німців[2].

У вересні 1939 року село на 2 тижні зайняли німці, а згодом на їхнє місце прийшли радянські війська. Недалеко від села прокладено новий кордон. У серпні 1945 року село було оточено польським військом, всіх українців вимушено до переселення. Селяни опинилися просто неба на залізничній станції в Олешичах (т.зв. Олешицьке українське ґетто) і змушені були очікувати на евакуаційні вагони, терплячи знущання і грабунки. 15.09.1945 загони УПА під командою Залізняка здійснили напад на станцію і розбили радянський гарнізон. Селяни роз’їхалися по старих домівках. Через декілька днів військо примусило всіх повернутися на станцію, і далі люди вже у вагонах очікували на виїзд до УРСР. Наприкінці листопада транспорт прибув на Тернопільщину, де людей розселили переважно в Гусятинському районі[3].

Сьогодні на місці села Суха Воля просторі розорані поля, а колишньою назвою села позначається присілок з фермами, закладений у 1950-х роках як радгосп.

Перша відома дерев’яна церква була закладена у 1687 р. з фундації Адама Миколи Синявського тодішнього львівського і рогатинського старости. Мабуть, одночасно з церквою було зведено дзвіницю. На початку ХІХ ст. церква потребувала ремонту. У 1838 р. церкву розібрали. Того ж 1838 р. було збудовано нову дерев’яну церкву Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Нову церкву було посвячено у 1839 р. Реставрацію, покриття поліхромією і можливу розбудову церкви було здійснено в 1903-1904 рр.

Церква пережила Першу світову війну без ушкоджень, попри те що в 1915 р. було знищено плебанію, яка розташовувалася через дорогу, одразу навпроти церкви.

В часі польсько-української боротьби в 1945 р. церква була знищена польським військом. Сьогодні про те, що колись тут була церква, вказує металевий хрест, встромлений в землю, та старі липи, які були посаджені навколо[4].

Найстарший надгробок на цвинтарі в Сухій Волі, не раніше 1861 року. Невідомий бруснівський майстер

Цвинтар розташований у лісі, на підвищенні. Заснований у XIX столітті, площа – 0,45 га.

Найдавніші поховання на цвинтарі датуються 1861 роком, найновіші — серединою 1940-х років. Кам’яні надгробки — роботи місцевих майстрів бруснівської каменярської школи, що не існує з середини ХХ століття внаслідок депортації українського населення до УРСР[5].

У 1993 р. виселені в 1945 р. суховільці зібрали кошти, придбали будівельні матеріали і відрядили кількох людей до Польщі. На місці вони розчистили цвинтар, встановили нову огорожу, замінили декілька втрачених хрестів на металеві і встановили нові хрести на тих могилах, які не могли опорядити через депортацію.

Протягом 12 днів у серпні 2015 р. та серпні 2016 р. року впорядкуванням та інвентаризацією цвинтаря займався міжнародний науково-пошуковий та освітній табір-експедиція "Вирій".