Суховецький Микола Михайлович

Народився в сім'ї сільських інтелігентів, батько працював завідувачем сільбуду, мати — учителькою молодших класів Писарівської середньої школи. Так сталося, що саме до материного класу потрапив малий Микола на навчання. Природний експеримент був успішним: уперше в історії школи Микола отримав золоту медаль. Разом — із товаришем Іваном Степанюком, який опісля успішно провчився у Львівській політехніці. Микола обрав українську філологію в Одеському державному університеті, половину семестрів закінчив на «відмінно», поки не зрозумів, що прийшов сюди не по «червоний диплом», а по літературну грамотність.

Навчання в ОДУ закінчувалося (1965—1970), філфак хотів бачити Миколу своїм працівником, але місця на аспірантурі поки що не було. Порадили потрудитися в обкомі комсомолу, мовляв, з цим уже домовились… Таке Микола вперше побачив: сидять уже не дуже молоді хлопці та дівчата і знемагають од відсутності хоч якогось заняття… Він почав збирати зведення про сільгоспроботи в районах області і розносити їх по обласних газетах. Одразу почув, що він не мав би цього робити як інструктор, це принижує гідність їхнього комітету. Микола побув в обласному комітеті комсомолу ледве два місяці, більше не зміг. То й з аспірантурою не вийшло.

Одружився зі студенткою Марією Шишковою, болгаркою.

Тоді пішов до військкомату й попросив відправити його на службу, бо коли-небудь усе одно взяли б. Рік відслужив у Білорусі в ракетному дивізіоні. Дружина написала про народження доньки Іринки. З нетерпінням очікував змоги поїхати до того болгарського села в Бессарабії, щоб її побачити.

1972 — 1974 роки У місцевій школі з дружиною викладали російську мову. Навколо люди розмовляли діалектом болгарської. Дружина пригадувала, що з десяток літ тому ще дозволяли викладати українську, вона сама її вивчала в старших класах. Тепер не могло бути ні болгарської, ні української. Була одна — російська.

У 1974—1989 рр. Суховецький працював редактором художньої літератури у Всеукраїнському державному багатопрофільному видавництві «Маяк».

Улітку 1979 року був викликаний на республіканську нараду молодих літераторів, на якій був прийнятий до Спілки письменників України.

У 1989—1990 рр. займався власними творами, виїжджаючи влітку на місяць до Ірпіньського Будинку творчості.

У 1991—1994 рр. працював літературним редактором газети «Чорноморська комуна», тоді ж таки перейменованої на «Чорноморські новини». Згодом Суховецький став виконувати обов'язки працівника відділу культури. Його проукраїнські матеріали були, напевне, ще надто гострими для газети, недавнього флагмана компартійної пропаганди півдня України. На вимогу редактора О. Білоуса М. Суховецький написав заяву на зільнення. Відтак просто шукав заробітку для себе й родини, яку перевіз до Одеси з бессарабського села: житло отримав ще в роки праці у видавництві. Ненадовго затримався в офісі одеської організації Народно-демократичної партії України, де сам один видавав газету «Одеський тижневик». Трохи походив на службу до міського відділення народної освіти. Поки не влаштувався до україномовної газети «Думська площа». Ця газета мала статус додатку до газети міськвиконкому «Одесский вестник». У ній було надруковано чимало художніх та публіцистичних творів Суховецького — до того, як вони складали потім окремі видання.

2007 р. Після виходу на пенсію Суховецький став працювати виключно за домашнім письмовим столом.

Зараз М. Суховецький радо ходить на зустрічі з молодими й дорослими читачами, скажімо, з учнями у школах та дитячих бібліотеках, розповідає про творчість літературних класиків і власну творчість. Бере участь у щорічних книжкових ярмарках «Українська книга на Одещині» та «Зелена хвиля», незрідка звітуючи на них про власний творчий доробок. Громадська робота йому подобалась завжди, тільки не така, яку виконували з примусу в компартійні часи. Визнає роботу цікаву і для тих, хто її проводить, і для тих, хто її сприймає.

Ще на третьому курсі університету, пригадуючи зміст книжки з московської серії ЖЗЛ про Добролюбова, про те, як той писав до рукописної газети «Слухи», М. Суховецький задумав запровадити щось подібне на своєму філфаці. Рукописну річ було складено, названо «Коло» й запущено між студентів. Згодом Миколі вичитував за все це парторг університету Л. Калустьян. Не можна, мовляв, складати щось на друкарській машинці і розповсюджувати без його, парторга, дозволу. За подібні речі після вторгнення радянських танків до Чехо-Словаччини студентів негайно виключали з ОДУ. Суховецький зі своїм «Колом» проявив себе ще перед цією подією. То зумів якось докінчити навчання.

У період так званої «перебудови» брав участь у велелюдних демонстраціях на вулицях Одеси, скандуючи з усіма: «Хай живе КПСС на Чорнобильській АС!», ходив на збори тільки-но створеного Руху за перебудову, на засідання відновленої «Просвіти», став членом Конгресу української інтелігенції. Зараз вважає, що ці організації надто рано зменшили свою активність.

Римував ще у школі. Вдаліші, на його погляд, твори, розсилав по газетах. Деколи їх друкували в молодіжних газетах (напр., у кущовій газеті, що виходила у Вінниці, «Комсомольське плем'я» (1964)), відтак — в одеській газеті «Комсомольська іскра».

Навчався в університеті, носив вірші до багатотиражки «За наукові кадри», де їх також деколи друкували. На «Гуртку новелістики», яким керував професор Василь Фащенко, Суховецький звернув увагу на природу та можливості прози. Став писати новели, з яких утворив першу книжку «Три кілометри від станції» (1977). За неї його прийняли у члени Спілки письменників України.

Роздуми над тим, унаслідок яких суспільних процесів Україна змогла повернути собі політичну незалежність, спричинили появу роману «Розигри» (2004). Якось М. Суховецький звернув увагу, що нинішні політичні дебати в Україні схожі на ті, які провадили в Києві у 1846 році члени Кирило-Мефодіївського товариства. З-під його пера почали виходити історичні романи «Зустріч у лаврі», «Дівчина з голубом», «Сніг на фортеп'яні», основними героями яких стали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та їхні друзі. Суховецький продовжує працювати над цією серією.

Письменник удостоєний літературних премій «Твої імена, Одесо!» (2001) та імені Івана Корсака (2019).

1. Любов Ісаєнко. Микола Суховецький — уродженець Волино-Подільської височини // Ісаєнко, Любов Миколаївна. Пам'яті світле джерело: Збірник нарисів про вчених, викладачів, письменників, випускників філологічного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. — Одеса: ФОП Бондаренко М. О., 2015. — с. 190—199.
2. Василь Овсієнко. Інтерв'ю з Миколою Суховецьким //Одеська хвиля– 4. Документи, твори, спогади в'язнів сумління /Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. — Одеса, Друк, 2009. — с. 235—242. — Переглянуто 14.02.2019
3. Письменники Одещини на межі тисячоліть: Антологія–довідник. //Упор. Б. Сушинський. — Одеса: Видавнича фірма «ІРИДА», 1999.
4. Клочек Г. Слово про вчителя [Електронний ресурс] / Григорій Клочек // Вечерняя Одесса. — 2019. — Переглянуто 14.02.2019

1. Зустріч з письменниками Одещини [Електронний ресурс] // Білгород-Дністровська районна державна адміністрація. — 2018. — Переглянуто 14.02.2019
2. Персональна сторінка Миколи Суховецького на «facebook»