Східний дивізіон НХЛ

Схі́дний дивізіо́н Національної хокейної лиги було засновано у 1967 році, коли НХЛ складалася з одного дивізіону. Проіснував до 1974 року, коли в наслідок перерозташування ліги її було розділено на дві конференції по два дивізіони у кожній.

У 1967 році НХЛ збільшила число команд у двічі: замість 6 їх стало 12. Велику Шістку, яка грала до 1967 року, було згруповано до Східного дивізіону. Команди, які ввійшли до НХЛ, було сгруповано у Західний дивізіон. Так зробили для того, щоб команди рівні за силою були в одному дивізіоні, не зважаючи на географічне місцеположення.[1] Такий дисбаланс сил призвів до того, що команди Східної конференції виграли Кубок Стенлі у 5 з 6 розіграшів. Також у сезоні 1969—70 Монреаль Канадієнс мали 92 пункти, що було значно більше ніж у переможці Західного дивізіону, але вони не потрапили до розіграшу плей-оф — єдиний раз за 1948—95 роки.

Коли у 1970 році НХЛ знову розширилася, то дві нові команди Баффало Сейбрс та Ванкувер Канакс, було додано до Східного дивізіону. Щоб створити сбалансовані дивізіони, Чикаго Блек-Гокс відправили до Західного дивізіону. У 1972 році було ще одне розширення НХЛ і кожний дивізіон отримав по одній команді. До Східної конференції потрапили Нью-Йорк Айлендерс.

У 1974 році ще дві команди стали членами НХЛ і ліга зазнала реорганізації. Східний і Західний дивізіони було перейменовано на Конференцію Принца Уельського та Конференцію Кларенса Кемпбела відповідно. Кожна складалася з дев'яти команд у двох дивізіонах: Норрис та Адамс у Конференції Уельс, та Патрик і Смайт у Конференції Кемпбел. Оскільки Конференції було сформовано не за географічним принципом, то назви дивізіони і конференції отримали на честь видатних людей НХЛ.