Сябри

Сябри́ (однина — «сябер»[1], «сябро»[1], «сябр»[2] або «сябор»[3]) — категорія селян, які спільно володіли (як члени того самого роду, так і не споріднені між собою) і користувалися орною землею та іншими земельними угіддями чи також спільно працювали в інших родах господарства (зокрема бджільництві, а також рибальстві, соляному промислі тощо).

Походження слова «сябер» (дав.-рус. сябьръ, прасл. *sębrъ) неясне: на думку деяких мовознавців, воно утворене від *sem-ro (спорідненого з *sěmьja — «сім'я») шляхом додання вставного b; інші дослідники пов'язують його з праіндоєвропейським коренем *se/*so — «свій». Малопереконливі версії, що виводять слово «сябер» від східногерманського *sembura або від гуннської родоплемінної назви Σάβειροι[3].

Сябринне володіння й господарство було розвинене у Київській Русі (на його характер існують різні погляди), значно поширилося Центральною і Східною Україною у XVI—XVII ст. (тоді — території Великого князівства Литовського), у добу її колонізації, але поступово перетворилося на подвірноспадкове володіння. Залишки сябринного господарства (зокрема громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися до початку XX ст.