Теорії походження Київської держави

Довкола цього літописного твердження, а заразом — і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична заангажованість ставали на заваді об'єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX — першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань — про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.

Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська — корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров'я.

Але назва держави не обов'язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження — болгар; Франції — від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Англії — від германського племені англів, котре завоювало місцеве кельтське населення.

Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов'янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв'язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов'янським іменем — Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир — норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, — у часи Аскольда (за літописом, між 862—882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.

Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов'янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу — Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов'янські племена полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що «хозари-козаки»[2] першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були «хозари-козаки», раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в тому числі й щодо віри, Пилип Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов'янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

Засновником кельтської теорії походження Русі по праву вважається відомий український політик, правознавець та громадський діяч Сергій Шелухін (1864—1938), який запропонував дану теорію наприкінці 1920-х років[3]. На його думку, народ «русь», який розміщується літописцем поряд із англами та галлами, може бути ототожнений з рутенами (Rutheni) — кельтським плем'ям, яке у І ст. до н. е. зафіксоване Юлієм Цезарем на півдні Галлії, у межиріччі Рони та Гаронни. Рутени, як зазначає дослідник, отримали свою назву від території, на якій проживали: вона «була трактом, шляхом, route для всіх народів, які ходили в Галію і через Галію».

Важливим аргументом на користь даної концепції український мовознавець-славіст В. Г. Скляренко вважає імена варягів, які згадуються в літописі, зокрема у переліку імен руських послів, які брали участь в укладенні угоди з Візантією у 941 р. Як і раніш російський історик-публіцист А. Г. Кузьмін, В. Скляренко доходить висновку про кельтське походження більшості з них. Водночас, виходячи із сучасного стану наукової розробки кельтської ономастики, запропонована А. Кузьміним та В. Скляренком етимологія, яка спирається головним чином на досить застарілий «Давньокельтський словник» Альфреда Хольдера, виданий в 19 ст.[4], викликає значні сумніви[5].

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1966. — Т. Кн. 2, [т. 5] : Місто (продовження) — Перемиська Єпархія. — С. 1792—1793.