Аскольд

Аско́льд (давньоскан. Haskuldr, Höskuldr; пом. 882) — напівлегендарний варязький[3] київський князь (860—882). Засновник Київського князівства в Наддніпрянщині[3]. Роки правління: 830-ті — 882. Згадується в «Повісті минулих літ». По одній із версій правив разом із Діром. Здійснив у 860 році похід на Царгород[3]. За візантійськими джерелами, прийняв хрещення близько 867 року[3], можливо, з певною кількістю дружинників; за переказами прийняв ім'я Миколай[4]. За повідомленням Никоновського літопису воював з волзькими болгарами та печенігами[3]. За літописними свідченнями убитий Олегом та його дружинниками-язичниками за Києвом, у районі Угорського урочища (сучасний Печерськ, Аскольдова могила). у Православній церкві України прославлений як мученик[5]. З князем пов'язують так званий «літопис Аскольда».

Аскольд
Аскольд
Аскольд і Дір, мініатюра з Радзивілівського літопису.
Князь Київський
860 — 882
Співправитель: Дір
Наступник: Олег Віщий
 
Народження: невідомо
Смерть: 882(0882)
Київ
Поховання: Аскольдова могила, Київ, нині Україна
Релігія: православ'я і язичництво
Рід: Київичі[1]
Мунсьо[2]

Також — Осколд, Оскольд, Осколод[6].

Ім'я

Існує кілька версій походження імені Аскольд. Найбільш ймовірна версія інтерпретує його як скандинавське ім'я Haskuldr або Höskuldr. Проте написання Аскольд може бути лише зміною на скандинавський манір (аналогічно до Вітаутас — Вітольд).[6]

Суфікс -алд- зустрічається у кельтських іменах. Є також теорія угорського походження імені, що не має достатніх підстав.[6]

Магнер захищав теорію слов'янського походження імені, виводячи його від слова «сколдырить» — накопичувати. Інші прихильники теорії слов'янського походження вбачали в слові корені оскал, сокіл, кіл та коло. Також можливо, що частина -ольд є скороченням від -волод/-влад. Подібна гіпотеза не суперечить даним сучасної історичної граматики.[6]

Ім'я співзвучне назві причорноморського племені «царських» скіфів — сколотів, які, однак зникли ще в III ст. до н. е., а також назвам річок Оскіл та Ворскла (літописний Вороскол). «Асколт» може бути запозиченням від іраномовних кочовиків та означати «Прикордонний господар».[6]

Біографія

Походження

Серед істориків немає одностайності у питанні походження Аскольда.

Польський хроніст XV ст., Ян Длугош, та ряд істориків, які спираються на його інформацію, вважали, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої князем Києм. Ці твердження лягли в основу критиків норманської теорії походження Русі[7]. Так, Михайло Грушевський також вважав, що Аскольд міг бути нащадком династії князя Кия, наступником Бравлина[8].

Шведський історик XVIII ст. Улоф фон Далін ототожнював Аскольда з Аслейком (давньоскан. Asleik Björnson (Diar)), сином шведського конунга Бйорна Залізнобокого, онуком легендарного вікінга Рагнара Лодброка[9].

Синхронізація певних подій, описаних у руських літописах, з церковними та світськими візантійськими хроніками дають підстави для припущень історика Михайла Брайчевського, що багато з них відбувалися до 882 року, й згодом були приписані за часів Рюриковичів князю Олегу Віщому (як приклад — візантійські хронографи нічого не писали про походи Олега на Константинополь).

Куявія

До часів Аскольда належать повідомлення арабських письменників про три центри Русі[10]. Це — автори так званої групи ал-Бахді (ал-Істахрі, Ібн-хаукаль, пізніший твір Ідрісі). За свідченнями цих джерел, на початку-середині ІХ століття у Східній Європі існували три об'єднання східнослов'янських племен, що у нашій транскрипції іменуються Куявія, Славія та Арсанія (Артанія).

Між Славією та Куявією лежали землі кривичів, що до 872 року зберігали свою незалежність. Землі в'ятичів, радимичів та більшої частини сіверян були захоплені хозарами у VIII ст. З Хозарією, що була заслоном проти кочових племен, Аскольд підтримував дружні стосунки[10]. Лояльними були відносини Русі з мадярами, які утворили політичне об'єднання в басейні Дону — Леведію[10]. Ватажок мадярів Алмош був спільником і можливо особистим другом Аскольда[10]. Головні інтереси Аскольдової Русі були на півдні та південному сході, особливо у Візантії. Походи проти Візантії, та договори укладені з імперською адміністрацією знайшли відображення у численних[10] джерелах. Головний політичний зміст походів склало дипломатичне визнання держави Русі, як контрагента імперії.

Похід на Царгород

У 860 році Аскольд очолив перший задокументований похід Русі на Константинополь, столицю Візантії.

На світанку 18 червня 360 руських ладей з 8 тисячами вояків на борту несподівано з'явилися у Босфорській протоці й взяли Константинополь в облогу. Незабаром наспіла й піша рать. Патріарх Фотій I емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: «Народ (руси) від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море».

Облога Константинополя тривала цілий тиждень, і за словами Фотія «місто ледве не було підняте на спис», як у давнину називали здобуття фортець приступом. Імператор Михаїл III в цей час воював з арабами в Малій Азії і змушений був терміново вирушити додому. Війна завершилася мирною угодою. Штурм русами Царгорода мав величезний резонанс у тогочасному світі і, рятуючи своє становище та престиж імперії, імператор поспішив назад. Венеціанський хроніст Лев Диякон стверджував, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому «з тріумфом».

За деякими здогадками частиною угоди з Візантією стало хрещення Аскольда і принаймні частини його воїнів. За реконструкцією Михайла Брайчевського, сам князь отримав при хрещенні ім'я Миколи, одразу ж після походу русів патріарх Фотій створив нову митрополію і до Києва спрямував єпископа Михаїла, першого очільника Руської церкви. Саме тому за точку відліку вітчизняної історії Повість временних літ взяла 860 рік, не позначений більше жодними видатними подіями: «Коли почав царювати Михаїл III, стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь війною на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо»[11][12]. Насправді Михаїл III зійшов на трон ще у 842 році. Плутанину у літописі Брайчевський пояснює подальшими фальсифікаціями. Він також вказує, що після чотирьох походів на Візантію, для підсилення свого політичного реноме, Аскольд прийняв титул кагана, що є рівним імператорському. І ще довго з того часу, титул використовували в означенні київських князів. Так він зустрічається у мусульманського географа Ібн Руста в письмовій формі між 903 і 913 роками. Цю традицію продовжував в XI столітті Іларіон, звертаючись до Великого князя Володимира Великого (978-1015) і великого князя Ярослава Мудрого (1019-1054) за титулом «каган».

Аскольд воював не лише з візантійцями. У літописі є відомості про його походи проти уличів і печенігів.

Ібн-ель-Хасан розповів, що після 862 року руси здійснили рейд до південних берегів Каспійського моря і взяв в облогу місто Абесгун. Лише в останній, сьомій, битві, війська володаря Табаристану абу-Зейда завдали русам поразки і змусили їх повернутися додому.

З Никонівського літопису відомо ще про два походи Аскольда на Візантію. Останній — 874 року — був невдалим. «… Море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому…» Повернулися додому лише мала частина дружин, і в Києві «був плач великий».

Вбивство Аскольда і Діра Олегом. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, кінець XV ст.

За повідомленням літопису Аскольда вбив князь Олег, який перевдягнувся торговцем і підступом виманив князя з Києва. Не виключено, що перемогу Олега забезпечила підтримка київських язичників, невдоволених наверненням Аскольда до християнства.

За літописом, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі Угорське, де був стан мадяр, з «двором» ватажка Олмоша («Ольмин двір»).

Хрещення

Окрім дипломатичного визнання держави Русі, наслідком походів на Візантію було запровадження у державі християнства. Цей факт засвідчили багато джерел. На перше місце слід поставити свідчення патріарха Фотія — безпосереднього учасника події, який повідомив, що Русь прийняла християнство. У своїй енцикліці (окружному посланні) 866 чи 867 року, Фотій написав про навернення Русі: «І в них (тобто Русі) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря і виконують християнські обряди»[13]. Інше візантійське джерело, так званий Продовжувач Порфирогенета, пише «Скоро після того (обологи Константинополя у 860 р.) прийшло від них посольство, яке просило зробити їх речниками божественного хрещення, що було і зроблено»[13].

Про запровадження християнства на Русі часів Аскольда засвідчив життєпис Констянтина Багрянородного, Хроніки Зонари, Михайла Гліки, Густинський літопис, Київський Синопсис і твори арабських письменників — Ібн-Хордадбега, ал-Масуді і ін. Так Ібн-Хордадбег характеризував Русь як країну суцільно християнську[джерело?], а Ніконівський літопис помістив статтю «Про князя руського Оскольда», спеціально присвячену запровадженню нової віри на Русі. Навіть у Церковному уставі Володимира Св'ятославича є твердження, що Русь хрестили за часів патріарха Фотія. Таким чином йдеться про офіційний акт запровадження християнства на Русі як державної релігії. Звідси — прагнення всіляко підкреслювати, що хрестилася вся країна, попри те що звичайно існувало тут чимало язичників. У Києві створили єпархію, залежну від Константинопольської патріархії. Це засвідчив Фотій, повідомляючи, що Русь «прийняла пастиря», тобто єпископа. Констянтин Багрянородний, Скилиця, Зонара та Михайло Гліка писали про архієпископа. У «Василіках» — церковному уставі імператора Лева VI (886—912), що містить списки кафедр Константинопольського патріархату, та аналогічний реєстр, якого уклали за часів Констянтина Багрянородного (912—959) є свідчення про існування Київської єпархії. У першому списку під номером 61, у другому — під номером 60.

Щодо дати прийняття християнства Руссю, існують протиріччя. Частина документів віднесли цей акт до часів імператора Михайла та патріарха Фотія (раніше 867 р.), та назвали першим єпископом київським Михайла. Автором другого варіанта є Констянтин Багрянородний, який відтермінував християнізацію Русі та заснування Київської єпархії до врядування свого діда — Василя I, і патріарха Ігнатія та назвав першим єпископом київським Левона. Цілком імовірно, що після смерті Михайла ІІІ відбулося оновлення кадрів. Таким чином запровадження християнства на Русі відбулося між 860 та 867 роками. До більш ранньої дати схиляє згадка у так званому Панонському життії — біографій Кирила Філософа, про Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані», які великий просвітник бачив у Херсонесі взимку 861 року, та запровадження відліку років Аскольдом з 860 року — особливої Руської ери[14].

Канонізація

27 червня 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував і причислив до лику святих Князя Аскольда-Миколая. Князя Аскольда-Миколая одночасно канонізували в двох ликах святості: як Благовірного Князя, і як Мученика. Окрім того, князя Аскольда проголосили Першомучеником.

Вшанування пам'яті
Срібна монета Аскольд, випущена НБУ

Перше наразі відоме вшанування підступно вбитого кагана відбулося ще у IX столітті (між 882 та 895 роками) його спільником — ханом мадяр Ольмошем.

"...і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив Ольма церкву святого Миколи..."

У кіно і художній літературі
  • «Сага про вікінгів» («A Viking Saga», 2008; Данія, США). Режисер Мікаель Моуяль, ​​в ролі Аскольда Петер Ганцлер.
  •  6-й сезон телесеріалу «Вікінги» («Vikings», 2019; Канада, Ірландія). У ролі Аскольда Блейк Кубена.
  • персонаж історичних романів Ю. П. Вронського «Незвичайні пригоди Кукші з Домовічей» і "Мандрівка Кукші. За тридев'ять морів ".

Примітки
  1. За Михайлом Грушевським.
  2. За Улофом фон Даліном і Августом фон Шлецерем.
  3. Котляр М. Ф. Аскольд // Енциклопедія історії України. 2003. Т. 1. С. 146.
  4. Шумило С. Князь Оскольд і християнізація Руси. — К. : Дух і Літера, 2010. (рос.)
  5. Відбулася канонізація святого князя-мученика Оскольда // Слово Просвіти. — 2013. — № 15—16 (265—266, 5 липня), за матеріалами: «Церковної православної газети».
  6. Киево-Русская миссия свв. Кирилла и Мефодия и первое (Аскольдово) крещение Руси (ч.1)
  7. Войтович, Леонтій (2014). Князь Рюрик (Славетні постаті Середньовіччя. – Вип. 4). (українська). Біла Церква. с. 30.
  8. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. I. — Розд. VII.
  9. Von der Chronistik zur modernen Geschichtswissenschaft: Die Warägerfrage in der russischen, deutschen und schwedischen Historiographie (Veroffentlichungen Des Osteuropa-instituts Munchen, Band 5) Taschenbuch — 1. Januar 2000. p. 398.
  10. М. Брайчевський. Суспільно-політичні рухи у в Київській Русі. Вибране. Т1. Київ. Вид. О. Теліги. 2009. ст. 69-73. ISBN 978-966-7601-68-3
  11. Повесть временных лет.
  12. Котляр М. Ф., 1996.
  13. Цитовано за: М. Брайчевський. Суспільно-політичні рухи у в Київській Русі. Вибране. Т1. Київ. Вид. О. Теліги. 2009. ст. 74
  14. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. М., 1963(рос.)

Джерела

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.